Наталія Белімова не ігнорувала жодної можливості для навчання, написання проєктів, і це підтверджує чимала колекція здобутих нею сертифікатів, що є її гордістю.
«Подобається, коли нас, переселенців, називають не безликими літерами «ВПО», а «новолучанками»
Невдовзі мине три роки, як сім’я Белімових, рятуючись від війни, знайшла прихисток у Луцьку. За цей час пані Наталія пройшла непростий шлях: від адаптації до життя на новому місці, про що наша газета вже розповідала, – до… власниці студії карамелі ручної роботи. І якщо на початку цієї весни ми зустрічалися в її робочому кабінеті, яким стала невеличка кухня найманої двокімнатної квартири, то тепер – у приміщенні, котре жінка орендує і з любов’ю облаштовує суто для свого бізнесу
«Вчора під час обстрілу зовсім не було страху – тільки злість на ворога»
Нагадаємо, що сім’я Белімових – двічі переселенці. Коли у 2014-му почалася АТО, подружжю було шкода покидати свій будинок у Луганську, в який вклали і коштів багато, й сил, і любові, з якою творили в ньому затишок. Та все ж через чотири роки життя в окупації вони переїхали у Старобільськ, де чоловікові, запропонували роботу на залізниці, а Наталія, як сама говорила, багато чим займалася, аби заробити якусь копійку. А ось коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення і їхнє місто окупували російські війська, то вони зразу вирішили шукати безпечніше місце. 6 березня Белімови покинули Старобільськ. Чотири дні долали непросту дорогу, пройшовши десь через п’ятнадцять блокпостів, й 10 березня були в Луцьку (сестра матері Наталії живе у селі Великий Омеляник біля обласного центру Волині – її сім’я й надала їм перший прихисток).
Глава сімейства невдовзі повернувся на Схід України – він і досі там будує залізничні мости на території, підконтрольній Україні, а Наталія із сином винаймають квартиру. Й на час нашої першої зустрічі, що була в березні цього року, жінка вчилася на психолога в магістратурі Маріупольського університету (виш переїхав до Києва), була членом правління громадської організації «Старт у нове життя», яку заснувала разом із такими ж, як вона, переселенками, входила в раду з питань ВПО при Волинській обласній держадміністрації. А про те, наскільки успішним був її «старт у нове життя», свідчило те, що Наталія мала вже свій бізнес – виготовляла льодяники (про це і йшла мова в публікації «Старт у нове життя зробив переселенку з Луганщини «льодяниковою королевою» на Волині») й шукала приміщення, де можна було б розвивати виробництво, організовувати майстер-класи…
Оскільки це вже в добрих традиціях газети «Волинь»: простежувати за подальшими подіями в житті героїв наших публікацій. Зокрема і з допомогою соцмереж, бо ж, зазвичай, вони стають «фейсбучними» друзями. Так було й цього разу. Завдяки інформації, якою з радістю поділилася на своїй фейсбук-сторінці Наталія, я цьогорічної осені дізналася, що вона відкрила власну студію карамелі ручної роботи «Tasha» (назва – від імені Наташа), хоч «раніше й не уявляла, що в Луцьку, під час війни, мене можуть очікувати такі зміни у житті…».
А ось ще один пост – як свідчення того, що Наталія Белімова – з тих переселенців, хто вміє дати собі раду, незважаючи ні на що: «Вчора під час обстрілу зовсім не було страху – тільки злість до ворога… На новини з приводу того, що світло надовго відключатимуть, була одна думка: «Як добре, що я ввечері помила волосся…». І навіть екстремальна ситуація не зупинила мене в моїй роботі. Я відпрацювала за графіком, і це – завдяки готовності до ризиків: у мене є зарядна станція, яку я придбала, реалізуючи грант від благодійного фонду «Жіночі можливості в Україні». Її вистачає для повноцінної роботи й навіть для декількох майстерок. Так що ворог не зможе зруйнувати наші плани цієї зими.
«Нехай це буде майстер-клас для газети «Волинь»
А на закінчення цього допису Наталія запрошувала охочих навчитися власноруч робити льодяники у свою студію, де завжди – «світло й затишно». І те, що ця жінка на новому місці зуміла підкорити своєрідну вершину в своєму житті, – хороша нагода знову зустрітися з «льодяниковою королевою», аби почути про її шлях до поставленої мети.
– Я прийшла в порожню кімнату, яку взяла в оренду, – розповідає Наталія, – й поступово облаштовую її. Частину меблів, необхідного устаткування купила за власні кошти. А ще виручив грант, який виграла, пройшовши навчання в школі підприємництва від Львівської торгової палати. Якщо відверто говорити, то для внутрішньо переміщених осіб знайти безплатне навчання, як і відкрити власну справу, – не проблема. Головне – захотіти чогось добитися й не відступати. Тим більше, що й вибору іншого не було, бо ж десь через рік мені припинили виплачувати грошову допомогу від держави як внутрішньо переміщеній особі. Оскільки чоловік має роботу, то порахували його доходи, я – теж працездатного віку. Одне слово ми, не підпадали під цю статтю видатків. А квартиру винаймати в Луцьку – дорого…
Більшість моїх знайомих, хто, рятуючись від війни, знайшов прихисток у Луцьку, планують тут залишитися.
Тож Наталія не ігнорувала жодної можливості для навчання (про це свідчить ціла колекція сертифікатів, які жінка отримала), написання проєктів. Таким чином виграла й згаданий уже грант від благодійного фонду «Жіночі можливості в Україні», завдяки якому купила зарядну станцію на випадок блекауту. А ось стосовно того, що, мабуть, і чоловік допомагав коштами в облаштуванні такої омріяної студії, жінка сказала:
– Та він не просто допомагав – годував обох із сином, коли в нас не було грошей. І ще раніше, коли я тільки «шукала себе» на новому місці, то чоловік нас повністю забезпечував, і я йому дуже вдячна за це. Оскільки завжди працювала й мала свої кошти, то пережити це було складно, – почувалася некомфортно, але мусила й через таке пройти…
Оскільки першу половину дня, на яку була призначена наша зустріч у студії карамелі ручної роботи «Tasha», її власниця спланувала так, щоб ми могли спокійно поспілкуватися, то на майстер-клас (а він тут буває і для групи дітей, і для окремої сім’ї, котра захотіла якось по-новому провести вільний час) я не потрапила. Тим часом кажуть, що краще один раз побачити, ніж сто раз почути, і Наталія пропонує:
– А нехай це буде майстер-клас для газети «Волинь». Можу і льодяники-глінтвейн запропонувати, але ми виберемо найпростіші, щоб швидше було, і – найнатуральніші.
Тож ми і спілкувалися, й карамелі робили. Наталія рахувала, відмірювала інгредієнти, деколи наспівуючи якусь, певно, свою улюблену мелодію, й це засвідчувало, що жінка – в своїй стихії. І, звичайно ж коментувала цю «стихію»:
– Моя технічна освіта мене виручає – не треба переживати, що помилюся з розрахунками. Я, до речі, почала робити чіпси з полуниці, яблук. Перш – тільки для себе, тепер ця продукція – й на продаж. Готую й розсилаю по всій Україні ще набори для створення льодяників, де є і сировина, й необхідні інструменти та приладдя, й навіть інструкція та відео, де відтворено, як я власноруч готую карамельки з використанням цього набору.
«Вовка годують ноги, а мені допомагають соцмережі»
Говорили ми й про те, якими бувають у Наталії звичайні робочі дні – «не розчищені» від рутинних справ, без яких у бізнесі, хоч і невеличкому, аж ніяк не обійтися.
– Зараз, коли в мене є студія, – каже жінка, – то значна частина моєї роботи – оперативна. Є приказка, що вовка годують ноги, а мені допомагають соцмережі. Якби не вони, то теж довелося б бігати в пошуках «поживи», а в моїй ситуації – замовників. І виручають тепер не ноги, а інтернет. По соцмережах розсилаю знімки льодяників своїм потенційним клієнтам. І, знаєте, – вони знаходяться. А в тих, з ким добре налагоджена співпраця, запитаю, наприклад, чи не треба оновити асортимент. Серед найбільших замовників моєї продукції – аніме-магазин сувенірної продукції Watari, до речі, перший у Луцьку. Він взяв уже до двох тисяч цукерок ручної роботи з моїм логотипом. Окрема категорія замовників – благодійні фонди. І, звичайно, багато льодяників беруть мешканки Луцька на шкільні ярмарки, виторг із яких іде на допомогу Збройним Силам України. Я й безпосередньо долучаюся до благодійності – передаю свої льодяники волонтерам, котрі періодично везуть нашим захисникам на передову, крім військової амуніції, обладнання, і продукти харчування.
Спогад мимоволі про те, як починала свою справу, як одного дня обійшла з десяток кафе – і тільки у двох взяли її продукцію, та й то, мабуть, зі співчуття, аби підтримати переселенку зі Сходу України.
…Для дипломної роботи в магістратурі, яку закінчує в цьому році, Наталія Белімова обрала тему «Особливості посттравматичного зростання жінок-ВПО». Цей вибір жінка коментує так:
– Взялася за цю тему невипадково – я провела не одне опитування, зокрема і з приводу того, що найкраще сприяє адаптації жінок, налагодженню нормального життя на новому місці. А ще ж власний досвід неабияк допоміг у написанні – мені є що сказати. І якщо про це зайшла мова, то я вже не представляюся при знайомстві з кимось як переселенка, бо почуваюся в Луцьку своєю. Як мінімум, ми – не біженці. І мені більше до вподоби, коли нас, переселенців, називають не безликими літерами «ВПО», або ще «краще» – «вепеошницями», що «по живому ріже», а «новолучанками»…Бо ж я вам скажу, що більшість моїх знайомих, хто, рятуючись від війни, знайшов прихисток у Луцьку, планують тут залишитися. Хоч дехто, звичайно, й за кордон поїхав – у кожного на це були свої причини.
Уже третій рік чоловік Наталії працює в Слов’янську на Донеччині, що – зовсім близько від лінії фронту, будує мости.
– Це все одно, як служить, – каже жінка, – різниця лише в тому, що при нагоді може приїхати до нас із сином.
Стороннім поглядом – це ж такі романтичні зустрічі після довгої розлуки! А от Наталія їх по-іншому оцінює:
– Яка там романтика?! Це – жахливо, що вже стільки літ нам доводиться жити на відстані!
Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу Волинь ЗМІ
Читайте також: 25 волинських агропідприємств стали учасниками «Клубу білого бізнесу».
