Не терпів лицемірства, хотів бачити Україну квітучою: сьогодні – рік від дня загибелі волинянина Миколи Рябіїка (Фото)

Йому назавжди - 48! Виконуючи бойове завдання загинув смертю хоробрих на Харківщині, вічний спокій знайшов на рідній землі.

Про це повідомляє Камінь-Каширська міська об'єднана територіальна громада.

Микола народився у 1975 році у звичайній сільській сім’ї трудівників. Мав трьох сестер і брата. Батьківська хата, стіни котрої завжди чули сміх наймолодшого сина Миколи, тепер дивляться сумно.

Із розповідей матері Марії Павлівни, син виростав допитливим, щирим, завжди допомагав батькам у домашній роботі. Любив порядок і чистоту в оселі. Добрий, життєрадісний, слухняний – таким пам’ятає мати Миколу. Після закінчення Погулянківської школи, навчався у Любешівському ПТУ на механіка. Дуже подобалось працювати із технікою.

1993-1995 роках служив в армії. Служба проходила у Рівному. У Миколи залишились хороші спогади про службу. Після повернення, через рік одружився.

Від матері усі діти успадкували гарні голоси. Крім того, що Микола гарно співав, він чудово грав на музичних інструментах – баяні та гітарі. Разом із братом, приймав участь у виступах на різних святах. П’ять років працював художнім керівником у будинку культури с. Велика Глуша. Його наповненої світлом вдачі бракуватиме кожному погулянківцю. Адже він був учасником усіх найвизначніших дат у селі: заручин, хрестин, проводів в армію. Завжди був у центрі позитиву: веселий, рішучий, впевнений у собі, сміливий. Дуже любив дітей. А для своїх синів був чудовим батьком!

Будучи умілим будівельником, працював у Києві. Коли почалися виступи на майдані, Микола був активним учасником подій. Не терпів лицемірства, хотів бачити Україну квітучою.

Отримавши повістку у війні з російськими окупантами, не ховався, а відразу ж пішов до військомату поповнити ряди ЗСУ. Навіть приховав те, що у нього не було великого пальця на руці. Але це не заважало йому вправно стріляти з автомата, виконувати будь-які технічні роботи. «Безпалий!» – так до нього зверталися побратими. Відколи вирушив на війну, жодного разу не приїжджав у відпустку, але старався телефонувати до родини. Матері не раз говорив, що дуже сумує за нею, а як приїде, то «міцно-міцно»обніме.

Разом із побратимом Валерієм Кошелюком, також із с. Погулянка, потрапили до чотирнадцятої князівської бригади й разом відправилися на передову. Там їхні шляхи розійшлися на рік. У липні 2023 року знову потрапили в один загін охорони. Основна їхня місія – доставка боєприпасів, облаштування бліндажів. Далі виконували бойові завдання у складі другого стрілецького батальйону четвертої штурмової роти. На війні Микола і Валерій стали найближчими людьми, які завжди могли покластися один на одного. Окрім відповідального підходу до військової справи, Микола вирізнявся добродушністю: то кота бродячого принесе і доглядає, то дітей з сімей, які не виїхали з фронтової зони, підгодовував харчами. «Шкодував усіх» – розповідав побратим Валерій Кошелюк.

У грудні, під час виконання завдання, Микола загинув. Через постійні обстріли ворога, тіло воїна змогли забрати з поля бою через кілька тижнів. Рідні молилися і сподівалися, що їхній захисник з війни повернеться живим та не судилося.

Не злічити ні кількості людей, котра прийшла віддати останню шану Герою, ні кількості прапорів, які високо піднявши несли молоді хлопці із Погулянки. Виблискують сльози на очах присутніх, боляче всім. Загинула добродушна, працьовита, мужня людина, якій би ще жити і жити.

«Україна була, є і буде. Буде ще квітнути, але вже без кацапів» – наголошував Микола Рябіїк. Нехай справдиться його пророцтво.

Світла пам’ять герою!

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: На Волині внаслідок ДТП постраждали пішоходи і пасажири.