В’язниця для… мами

Усе своє довге життя вона була тут, у затишному хутірку, де навкруги зеленіють ліси, а над полями дзвінко виспівують свою пісню жайворонки. І щоразу, особливо навесні, її здавалося, що разом із птахами вона летить у далекі, голубі простори, де розквітала її юність – незбагненна і кришталево чиста. Справна була до всього, як говорили односельці – робота в руках горіла. Вміла і корівку подоїти, і город у чистоті тримати, і найбіліше випрані простирадла напнути, щоб лопотіли, як на вітрильникові.

А коли літа на осінь чи то вже й на зиму повернули, син із невісткою вирішили забрати її до міста. Їхала до їхнього обійстя у гірких роздумах і просила, і благала долю, щоб ці молоді літа вернулися до неї бодай у гості, на мить. Але у відповідь почула лише міську метушню: дратівливий скрегіт коліс авто, тролейбусів, маршруток…

До її старечої дрімоти докотився бадьорий голос сина: «Вилазьте, мамо, приїхали!..».Невістка якось зневажливо тицьнула у нашвидкуруч прилаштовану до двоповерхової синової кам’яниці сіру прибудову із двома непоказними віконницями.

– Будете жити у флігелі, – різонув вухо неприємний голос невістки. 

– Думаю, вам там буде затишно, – навздогін якось невдоволено пробелькотіла вона до свекрухи.

Степанида йшла до «модного» житла невпевнено, спотикаючись, і перелякано думала, що ж її чекає у тому флігелі. На порозі щемливо обізвалося серце, туга зігнула плечі.

Сторожко увійшла в приміщення, озирнулася: звідусіль на неї дихнули затхлістю пліснява та пил.

– Скільки ж часу минуло, як тут ніхто й пальцем не ворухнув, – вголос забідкалася сільська гостя. – Ото, голубонько, прилетіла ти у «райський куточок», а швидше – у домашню «клітку»!

Гіркі сльози враз покотилися по обличчю… Підійшла до однієї з віконниць і з силою, яку ще мала у своїх старечих руках, відчинила й вдихнула ковток свіжого повітря. Присіла на незграбній табуретці. У напівтемному приміщенні запала нестерпна гнітюча тиша. Це була тиша заледве вгамованого розпачу, який боляче, немов змій, кусав її серце. 

Дорога до себе самого – найважча. Ніяк не могла всидіти на самоті у цьому незручному флігелі. Думала, хоча б малолітні діти сина, її внучата, прийдуть втішати самотню бабусю. Але невістка категорично заборонила їм наближатися до комірчини. Мовляв, бабуся – старенька, їй треба дати спокій. Гірко на душі в Степаниди від такої невістчиної «турботи». Це ж не по Божому обкрадати дитячі прояви ласки та тепла.

Думала, хоча б малолітні діти сина, її внучата, прийдуть втішати самотню бабусю. Але невістка категорично заборонила їм наближатися до комірчини. Мовляв, бабуся – старенька, їй треба дати спокій.

Що ж робити в пастці, окрім того, як нестерпно мучитися і чекати свого кінця. Вкотре оглядала своє нехитре помешкання. Якось з сумом зиркнула на злинялі, нудні шпалери. Звідкись притягли їх сюди і косо-криво причепили. Ніяка робота її не брала. Блукала по прибудові, а мудрі очі заглядали в кожну шпаринку. Пригадалося, як син бравурно цокотів, що їхній дім найкращий на околиці міста: меблі розкішні, посуд заморський. Не життя, а – казка. Знявши полуду з очей, побачила лише незграбний тапчан та незручну табуретку, відчула гіркоту від синівського гонору.

Пізній вечірній вітерець-пустун лагідно обвівав зморшкувате обличчя. Вербове віття дерев-красунь розмірено погойдувалося, неначе намагалося з усіх сил заспокоїти небогу. Але вона тривожилася, у скронях пульсувала одна і та ж думка: як їй жити зі своєю покинутою старістю. Це відчуття доводило до відчаю, межувало з тим страхом, який пізнала дівчиськом-підлітком, коли вперше віч-на-віч зустрілася із небезпекою. Добре запам’ятала, як хлопець-одноліток зненацька зіштовхнув її з річкової кладки, коли милувалася ліліями на воді. Не розгубилася, миттєво вхопилася за коріння старезної верби і вибралася на берег. Відтоді її характер ставав твердішим, як міцний горішок.

На сірувато-туманному небі нечітко вимальовувалися стовбури дерев. За зловісними хмарами не було видно жодної зірки. Саме таким було і її життя: важким, непередбачуваним, яке загубилося у закутках жіночої долі.

Якось не стрималася Степанида і завела із сином балачку:

– Васильку, хотілося б до твоїх сусідів зазирнути. Погомоніти про життя-буття нинішнє…

– Ет, чого захотілося вам, мамо. Візьмете і щось вибовкаєте. Як потім перед усіма виправдовуватися. Не гоже так. Сидіть і далі в своєму курнику…

– Ти ж, сину, мені торохтів про якусь іншу чудернацьку назву нинішнього мого помешкання. Невтямки мені було її запам’ятати.

– Не чіпляйтеся, мамо, до слів. Запам’ятаєте ще…

З гірким відчуттям меншовартості, якоїсь безпорадності прилягла на тапчан, коли густі сутінки огорнули малознайоме місто. Думки снували вервечкою. Яких тільки прикрих поневірянь не зазнала

Степанида за своє життя. Час тепер для неї ніби зупинився. І тільки у снах усе частіше чимчикувала до хутірця, до рідної оселі. Бувало сниться, що лежить на прив’яленій пахучій отаві у себе в саду і споглядає на рівненькі ряди фруктових дерев. Як не тікала від самотності, але вона таки застала її тут, у незнайомому місті.

Самотність… Одна річ тліти у самотині в своєму хутірці, зовсім інша – у чужому середмісті.

– Але ж я не сама, я – з Господом, – відкидала від себе тужливі думки, і знову її розум ставав яснішим, погляд – рішучим.

Якось не витримала і мовила до сина:

– Вези мене, Васильку, до рідного обійстя. Не сила мені сидіти на твоєму подвір’ї.

Їхала від сина, гірко витираючи сльози. І пригадалося їй дівоцтво. Не любила вона на побачення бігати, та й ніколи їй було. Дівчиною була роботящою та й, здавалося, красою не обділена. А от щасливої доленьки – катма. День у день ставила собі гірке запитання: чому вона й досі незаміжньою ходить? Кого очікує? Про це злі язики навколо хутірця уже не раз перемололи, усілякі небилиці торочили, хай їм грець. То, мовляв, дуже гонорова: перебирає парубками, мов господиня качалками. 

Але видно вродливим доленька вчасно не підносить давно омріяного жіночого щастя. Ще здавалося зовсім недавно, де б вона не йшла, допитливі чоловічі очі звідусіль, немов бурштинові намистини, прилипали до її стану. Але нікому не дозволяла ні флірту, навіть натяку на взаємність. Думка була лише одна – працювати. Бо ж хто сироті заробить окраєць хлібини, як не сама. Часто влітку, у вільний від роботи час, бігла в улюблені закутки хутірця. Тут, на лузі, вдивлялася у безхмарне небо, дивувалася красі розлитого у блискучому мерехтінні сонячного проміння. Під пахучим крислатим деревом, у спокої, малювала яскравими фарбами свої дівочі мрії.

…Стояло пекуче літо з високим сонцем та ще з більшими надіями. Якось ненароком заглянув на їхнє подвір’я гарний, хоча вже й немолодий парубок. Здавалося тоді Степаниді, що нарешті й вона спіймала свою зорю щастя. Непомітно пролетіли два роки їхнього спільного життя і сталося горе. Її коханий потрапив у смертельну аварію. То ж нікого потім не могла так сильно полюбити, як загиблого чоловіка. Всю свою ласку і тепло старалася сповна віддати своєму єдиному синові – Василькові. При цих сумних спогадах в її очах на мить застигли сльози.

…Ступила крок по пахучому споришеві, закривши за собою двері сріблястого синового легковика, зігнала з очей жмут гірких спогадів – перед нею простягнувся рідний хутірець. З медових лугів повіяв пустун-вітерець, і знову все закружляло, ожило в хутірській глибинці. Вона не йшла, бігла до рідної оселі, де навкруги земля вигравала барвистими кольорами, мелодійно дзвеніли пелюстки її улюблених квітів, а свіжий вітер перехоплював подих. Ніби нічого й не змінилося за той невеликий відтинок часу, що перебувала у великому місті – город, подвір’я, сад. Так само визирають з-за хатинки милі серцю деревця і запаморочливо пахнуть чорнобривці – де й узялися! І все ж таки щось змінилося. Жінка усім своїм єством відчула цю разючу переміну. Навстріч війнуло теплом рідної хатини з дощатим настилом та домотканими ряднинами. Зрозуміла, нарешті, як намучилася її душа у закутках непривітного флігеля, що сиротою тулився до синової кам’яниці. Не жила – горювала, немов у в’язниці.

Переступила поріг рідного обійстя і відразу сил додалося, помолоділа…

Григорій ПОЛІЩУК, член Національної спілки журналістів України, м. Горохів Волинської області.

Читайте також: Дві доньки – дві сльози: невигадана історія.