На таїнстві вінчання подружжя Рудаїв були, як каже жінка, батальйон волонтерів, з якими вона у храмі плела маскувальні сітки для захисників, син і донька.
Переселенці про шлюб на Волині: «А на вінчанні у нас був… наш батальйон волонтерів!»
Ковель на Волині прихистив харків’ян і… повінчав 16 вересня 2022 року шлюб перед Богом Світлани й Олександра Рудаїв благословив настоятель місцевого Свято-Благовіщенського храму отець Василь. Відтак місто на Волині, в якому мама з двома дітьми знайшла прихисток, рятуючись від війни, стало для сім’ї особливо пам’ятним ще й такою подією
«То була любов із першого погляду»
Світлана Рудай родом із села Покровське, що в Троїцькому районі на Луганщині. Закінчивши школу, вступила до інституту хімічних технологій міста Рубіжного, обравши спеціальність інженера-технолога фармпрепаратів. Цей фах, по суті, визначив подальше місце її проживання – поїхала у Харків, влаштувалася на роботу на фармацевтичну фабрику. Там же і чоловіка свого зустріла – Олександра.
– Він навчався в Харкові, – розповідає жінка, – в аграрному інституті. Зустрілися завдяки нашим спільним знайомим, потрапивши в одну компанію. Він – мій ровесник, обоє – ще й вересневі. То була любов з першого погляду. Прожили разом рік, а у 2009-му зареєстрували шлюб. Влаштували весільну вечірку в колі рідних, найближчих друзів.
Життя молодої сім’ї до повномасштабної війни, за словами Світлани, було активне й сповнене позитивних емоцій. Дім, робота, діти (їх підростало двоє – старший Олексій і молодша на два роки Вероніка). Кожен день – насичений турботами. А ще ж любили відпочити сім’єю на природі, поїхати до батьків, щоб дідусі й бабусі потішилися онуками.
– Своєї квартири не мали – винаймали, – каже Світлана, – але перспектива щодо житла була хороша. Уже в 2022 році сподівалися власне одержати, та війна все перекроїла по-своєму. Вечір 23 лютого був дуже спокійний, а 24-го, рано-вранці – шок: скло у вікнах дрижить, довкруг – вибухи. Ми живемо біля окружної дороги, в районі, який найперше був обстріляний. Я не могла зрозуміти, що діється. А чоловік, який читав деякі телеграм-канали, сказав: «Почалася війна». І хоч із середини лютого в мережі були припущення про можливий напад росії, не вірилося (не хотілося вірити!), що це справді сталося. О 5.30 з моєї роботи прийшла есемеска, що «всі залишаються вдома до з’ясування обставин». Те ж саме повідомили з роботи і чоловікові (він працював у Харківській філії Львівської тютюнової фабрики).
«Ви де? Ви не постраждали? Харків же обстрілюють!»
Вертаючись думками до першого дня повномасштабної війни, Світлана пригадує давню приказку про те, що «справжні друзі пізнаються в біді», й розповідає:
– З Наталею й Романом Корякіними ми познайомилися у 2019 році. Тоді наші син і донька відпочивали в таборі на Азовському морі. Ми з чоловіком вирішили теж поїхати покупатися й побути ближче до дітей. Там і познайомилися з подружжям ковельчан. Роз’їхавшись, час від часу спілкувалися з ними – на якісь свята телефонували, вітали одне одного. Тісного, як мовиться, спілкування не було. Хоч не раз жартома я говорила Наташі, що беремо квитки й вирушаємо з Сашком до них. А вона нам відповідала: «Та ні – ми швидше до вас приїдемо!». На такій розмові й закінчувалося наше гостювання – так склалися обставини, що за весь час ніхто ні до кого так і не зібрався. Хоч і Світязем нас ковельчани спокушали, й іншими гарними відпочинковими місцями на Волині.
І ось вранці 24 лютого – дзвінок від Наташі: «Ви де? Ви не постраждали? Харків же обстрілюють!». Одне слово, кликала вона нас до себе.
«Та нікуди ми не поїдемо», – я їй на це твердила. Хоч чоловік зразу був налаштований, щоб я збирала найнеобхідніші речі, документи й була готова вирушити в дорогу. Того дня Наташа сказала: «Ми вас у будь-який момент чекаємо у нас», – на цьому й попрощалися. Але ж читали новини, чули, як бахкає, й під вечір Саша наполіг на тому, щоб ми поїхали в безпечніше місце. Тим часом до моїх батьків дорога вже закрита – з Куп’янська не випускали й туди не пропускали. Залишався один варіант – його батьки, які живуть у селі Верхня Самара Лозівського району. Ввечері 24 лютого ми були там. Вже й три дні минуло, а обстріли не припиняються. Чоловік заявляє, що йде добровольцем у ЗСУ. І 27 лютого пішов у військкомат. До сьогодні він служить на Харківщині.
Я використовую будь-яку можливість, щоб зустрітися з Сашею. Кожна відпустка проходить в західній чи центральній Україні.
Світлана з дітьми ще з півтора місяця була в селі. Як кажуть, біда одна не ходить. Один стрес за другим: чоловік пішов добровольцем у військо, а 13 березня помер її батько. Й обстрілів із кожним днем усе більшало. Про пережите жінка розповідає таке:
– Здавалося, що це – кінець світу. До міста Барвінкове вже підходили росіяни, а це ж від села Верхня Самара, де ми жили, напряму – кілометрів 50–60. Я – в паніці. Телефоную чоловікові: «Що мені робити – виїжджати чи залишатися?». Щоб у мене не було сумнівів, Саша сказав коротко: «Вже так «гаряче», що вибору нема». І я вирішую їхати з дітьми у Ковель – в те безпечніше місце, куди з першого дня кликала Наташа. Хоч, по правді, страшно було самій із двома дітьми вирушати в таку далеку дорогу. Ми завжди з чоловіком були разом. А тут він служить – спілкуємося тільки по телефону.
Почала Світлана шукати евакуаційний потяг. Прочитала оголошення, що з Лозової таких буде відправлятися два: один піде на Хмельницький, другий – на Ужгород. 9 квітня сіла з дітьми в поїзд до Ужгорода – 10-го переселенці вже були в Ковелі.
– Оскільки потяг не йде через Ковель, – пригадує Світлана, – то у Здолбунові нас зустрів Роман. У своїх друзів і поселилися. Але пожили там декілька тижнів, і я знайшла квартиру. Вдячна Наташі й Роману за притулок. Та я говорила, що хочу своєю маленькою сім’єю жити окремо – так, як завжди, у нас було. До речі, ми прийшли у порожню квартиру. Стояло одне ліжко, а нас – троє. І саме Наташа й Роман забезпечили нас усім необхідним: від побутової техніки – до постелі, посуду, а також – харчами на якийсь час. Вчасно зустрілися нам такі друзі – видно, у житті нічого нема випадкового.
«У нас давно була думка взяти церковний шлюб»
Думали харків’яни, як і багато інших переселенців, що місяць - другий побудуть у Ковелі й повернуться додому. Світлана вже планувала, що наприкінці серпня збере три рюкзачки – свій і дітей, з якими приїхали, й вирушать в дорогу. Але війна затягнулася. Вирішили вони з чоловіком, що їй із дітьми треба залишатися в Ковелі, аби вони в школу ходили (закінчували навчальний рік дистанційно у своїх харківських навчальних закладах). Із вересня 2022-го син і донька Рудаїв зараховані до Ковельського ліцею №3: нині вони – учні дев'ятого й сьомого класів.
– Після того, як чоловік пішов служити, – каже Світлана, – ми з ним п’ять місяців не бачилися. І ось у липні в нашого сина – день народження. Зовсім спонтанно вирішую, що поїдемо в Харків. Сідаємо з дітьми у потяг – і в путь. Чоловік знайшов більш безпечне місце, й ми зустрілися.
А потім, у вересні, в житті подружжя була дуже пам’ятна подія – таїнство вінчання. Жінка розповідає:
– Ми давно думали взяти церковний шлюб – ще до великої війни, та все за різними справами не виходило. І ось Саша сказав: «Настав час повінчатися». 16 вересня у Свято-Благовіщенському соборі міста Ковеля було таїнство вінчання.
Їхній шлюб перед Богом благословив настоятель цього храму – отець Василь. А ось чому саме в цій церкві подружжя Рудаїв дало обітницю «в радості й горі бути разом до кінця днів своїх», то з приводу цього Світлана відповіла так:
– Коли ми жили в Харкові, то моє життя було заповнене вщерть: робота, діти – їх треба на гуртки завести, поїхати з ними у вихідні кудись на природу. Одне слово, вертілася, як білка в колесі. І ось – війна.
Я – в Ковелі. Відчуття таке, що нікому не потрібна. Час ніби зупинився. Я не знала, чим мені зайнятися. Пробувала влаштуватися на роботу – не виходило. Прибиральницею не беруть. «Це не для вас робота», – почула. Хоч я на це відповідала: «Чому ви вирішуєте за мене? Я хочу працювати будь-де, бо коли займаєшся якоюсь справою, то морально, психологічно легше». А якось пішла в Червоний Хрест одержувати допомогу для ВПО, а там якраз був отець Василь. Почувши, що я цікавлюся роботою, він підказав: «У мене в храмі жінки маскувальні сітки плетуть – якщо є бажання, то запрошую». З червня 2022 року я приходжу в Свято-Благовіщенський собор, як на роботу, й плету маскувальні сітки для наших захисників. І на вінчанні у нас був, як я кажу, наш батальйон волонтерів. Ще – син і донька, звичайно ж. Чоловіка тоді на два дні відпустили, бо ж церковний шлюб – така ж поважна причина, як і саме весілля.
– А потім, у кінці січня 2024 року, чоловік мав відпустку й був у Ковелі. Доля подарувала нам ще один медовий місяць! А взагалі, як тільки в дітей канікули, ми їздимо з ними у Харків. Я використовую будь-яку можливість, щоб зустрітися з Сашею. Кожна відпустка проходить в західній чи центральній Україні. За тиждень-два купую квитки й вирушаємо. І вибухи в Харкові нас не лякають. Коли почалася велика війна, то, як доводиться чути, деякі сім’ї через проблеми в час таких випробувань навіть розпадаються. Ми ж із моїм чоловіком настільки стали дорожити одне одним, що наші почуття, навпаки, зміцніли. Освідчення Сашка «Я тебе люблю», його ніжні звертання «Моє сонечко», «Моє коханнячко» завжди чула, а тепер – ще частіше…
А щодо думки про повернення додому, то Світлана Рудай висловилася так:
– Зараз важливо, щоб Україна виборола Перемогу, настав мир. А вже потім будемо вирішувати, що робити: у Харків їхати чи, може, залишатися в Ковелі. Дай Бог, щоб усі були живі!
…З жовтня 2023-го Світлана Рудай – член ради з питань ВПО при Ковельському міськвиконкомі. З лютого нинішнього року вона – волонтер Червоного Хреста України, а з жовтня – соціальний фасилітатор БФ «Рокада», тобто надає соціальну допомогу таким же, як сама, внутрішньо переміщеним особам.
Читайте також: Історія з Волині: «Якщо ти читаєш цей лист, то значить – я не зборола свою хворобу».
