Від рідних знатиме Міша і про те, як вони сиділи з ним, восьмимісячним, у підвалі, коли село бомбили, і про те, що вже на Волині йому виповнився рік, а потім – два й три…
Свого першого в житті сніговика трирічний запоріжець Михайлик зліпив на Волині
«Ми ще вчасно виїхали, бо потім півтора місяця йшли такі бої, що люди з підвалів не могли вийти»
Сім’я переселенців із Гуляйпільщини, котра, рятуючись від війни, знайшла прихисток у селі Волошки Ковельського району, вже на новому місці відзначила не одну пам’ятну родинну подію.
– Коли ми покидали поспіхом свій Новозлатопіль Гуляйпільського району Запорізької області, то моєму внукові було лише вісім місяців. Тут йому виповнився рік, а потім – два й три, – каже Наталія Зуб. – А зовсім недавно колеги привітали мене із золотим ювілеєм. На жаль, наше село як було в окупації, коли ми виїжджали, так і досі воно – під контролем ворога, тож повертатися нам поки що нема куди
«Моя прабабуся жила з Нестором Махном на одній вулиці»
Наше знайомство мимоволі почалося зі спомину пані Наталії про дитинство, юність. Бо коли жінка сказала, що приїхала на Волинь із села Новозлатопіль Гуляйпільського району, а навчалася в школі Гуляйполя, то, звичайно, не можна було не спитати, яким вона знає це місто – батьківщину Нестора Махна. Адже воно має славетну історію – у 1917 – 1920 роках тут був епіцентр українського партизанського руху, де отаман Махно створив свою анархістську «Вільну територію».
– У Новозлатопіль я приїхала після інституту, вже з дипломом бухгалтера, там і заміж вийшла, а родом я – із селища Залізничного, що за вісім кілометрів від Гуляйполя, – розповідає пані Наталія. – Для мене – це найкраще місце на землі. В Гуляйполі жили й працювали мої бабуся та дідусь,
там народилися мої батьки. А прабабуся, як знаю з розповідей бабусі, жила з Махном на одній вулиці. Вона говорила, що він з юних років був неординарною особистістю, стрімким чоловіком… Але це й усе, що чула від неї. Тоді про політику в сім’ї багато не говорили, тим більше – при дітях.
І спогад із шкільних літ про культурно-спортивний комплекс «Сучасник», що був, як висловилася жінка, серцем міста. Навчаючись у четвертому класі, Наталія брала участь у його відкритті в складі гуртка з художньої гімнастики. І – сумна констатація того, що сьогодні, на жаль, цей комплекс, де працювало багато різних гуртків, були музична й художня школи, театральний гурток, де завжди панувала якась особлива атмосфера, тепер зруйнований. Біля нього, до речі, в 2009-му спорудили пам’ятник Нестору Махну. В травні цього року окупанти теж його розбили, та у вересні цю візитівку Гуляйполя було відновлено.
«Глянула, а за городами, центральною вулицею села, їдуть російські танки, БТРи»
– У день, коли почалася повномасштабна війна, я дуже рано встала, – так Наталія Зуб пригадує 24 лютого 2022 року. – Мені треба було нарахувати зарплату (працювала на той час бухгалтером у школі сусіднього села). І ось – такий же ранній і несподіваний дзвінок від сестри з Дніпра. «Наташа, війна почалася», – сказала вона. «Яка війна? Що за жарти? Я зарплату людям нараховую», – відповіла їй на ці слова…
На жаль, то були не жарти. 4-го березня пропало світло – окупанти десь перебили лінію, що йшла до села. Не стало води, що подавалася централізовано, – виручало те, що в багатьох на обійсті були свердловини. Їхні господарі поставили генератори й забезпечували водою і себе, й інших односельців.
– Новозлатопіль – посередині між Запоріжжям і Донецьком, на відстані десь сто двадцять п’ять кілометрів, – каже Наталія. – По правді, ми не чекали, що сюди зайде ворог. Думали, кому це село потрібне? Але не так сталося… Виявилося, що цим асфальтованим шляхом, якраз через наш населений пункт можна було заїхати до Бердянська, до Азовського моря. Тож нас чекав шок. Пригадую, то була середина березня. Чоловік пішов на роботу. Я поралася на кухні. Донька була з синочком, якому на той час було вісім місяців. Аж чую, ніби техніка якась гуркотить. Перша думка, що, може, трактори переганяють. Та ось приїхав до нас чоловік моєї знайомої й каже мені: «Дивися, російська військова техніка». Глянула, а за городами, центральною вулицею села, їдуть російські танки, БТРи, машини з військовими. Колона рухалася з боку Донецька. Тоді той чоловік нарахував сорок одну одиницю різної техніки. А потім ще – понад вісімдесят російських екіпажів прогуркотіли селом. І це все – за один день.
Інтернет пропадав. Наталія шукала місце, де ще «тягнув» зв’язок, і дзвонила рідним, знайомим у Гуляйполе – попереджала, що в їхню сторону пішла колона окупантів. А з середини березня в селі Новозлатопіль почалися бойові дії. Чоловік Наталії дружив із директором місцевої школи, який жив від них через хату й мав хороший підвал (зверху лежала надійна бетонна плита), то там і ховалися всі, коли дуже гепало й здавалося, що будинок рознесе.
– І Міша, наш восьмимісячний онук, був із нами, – пригадує жінка пережите. – Я його з рук не випускала. Навіть у туалет боялася йти – думала, що якраз у той момент, коли мене не буде поряд з ним, станеться щось страшне. 26 березня нас дуже бомбили. Ми навіть не встигли сховатися в підвалі
– знала, що в селі вже є поранені, що одному чоловіку відірвало руку якраз тоді, коли він перебігав із хати у льох… Тоді пів дня я сиділа в кріслі, яке поставила в кутку кімнати, обхопивши руками онука.
Донька щось по дому робила, суміш молочну Міші час від часу готувала. Тільки тоді, як бій трохи стих, пішли до сусіда в підвал. А потім знову село бомбили, мене навіть оглушило після чергового вибуху.
Ввечері почули, що техніка заїжджає. Чоловіки зраділи: «Наші!» (була така мова, що два – три дні – і ворога виб’ють). Ночували ми в своїй хаті, хоч і з великим острахом. І – невипадково. 27 березня вранці побачили, що на городах стоять… БТРи. І не наші, а… російські. Техніка заїхала й по периметру зайняла село.
«Ми ж сподівалися, що через тиждень – два повернемося додому»
Уже 27 березня вони хотіли виїжджати, але сусіди сказали їм, що очікується сильний бій. Тож не ризикнули. Для більшої безпечності, за словами Наталії, пішли вже в укриття, спеціально облаштоване в місцевому агропідприємстві «Авангард». А вранці наступного дня окупанти сказали, що можна піти додому, аби взяти продукти й теплі речі.
– Дали нам на це годину, – пригадує жінка. – А потім, побачивши, певно, що у сховищі – дуже багато дітей, дозволили виїхати. В колоні було п’ятнадцять машин. Село покидало багато пенсіонерів. Ми їхали з сусідом, бо наш автомобіль не завівся. Зразу шлях був – у Запоріжжя, де мали родичів. Ми ж сподівалися, що через тиждень – два, коли ворога таки виб’ють із нашого села, повернемося додому, тож хотіли зупинитися десь поблизу. На збори мали п’ять хвилин. Взяли найнеобхідніші речі, в першу чергу – внукові. І дві… «котовозки», оскільки везли з собою в безпечніше місце троє кішок і двох кошенят (три вівчарки – маму й дві дочки – залишили під опікою сусіда. На жаль, невдовзі росіяни їх розстріляли, бо «заважали» хазяйнувати в нашому обійсті). У Запоріжжі хоч і було спокійніше, та все ж сирени часто сповіщали про повітряну тривогу. Після пережитого в селі мені було так страшно (не за себе – за маленького онука!), Здавалося, зараз щось прилетить – і за декілька днів ми відправилися в Дніпро.
До речі, якщо у Запоріжжя сімейство вирушало у повному складі, то в Дніпро Наталія їхала лише з донькою й онуком. Чоловік залишився у свого брата. Уже третій рік вони живуть порізно, хоч офіційно не розлучилися, «бо не було на цю процедуру часу». І можна поміркувати, що якби не ці переїзди, не таке от життя в екстремальних умовах, то в подружжя й не дійшло б до розриву. Але це вже, як кажуть, зовсім інша, ще одна проблема, «оголена» війною.
«У перші тижні, місяці мені снилося, що я – вдома»
– У Дніпрі ми жили в моєї сестри, квартира якої – в багатоповерхівці, – розповідає Наталія. – Недалеко була станція метро, але не йшли під час тривоги ховатися. Дочка і сестра були набагато спокійніші. Я ж боялася, що по дорозі щось прилетить. Була в такому відчаї, що вже просила, аби мене до психолога відвели. І наполягала на тому, щоб їхати в безпечніше місце. Мовляв, багато хто їде й за кордон, а чого ж ми сидимо тут? Я за кордон не хотіла, бо не уявляла, як то буде – зовсім із чужими людьми, тож пропонувала дочці вирушати на Західну Україну. Тим більше, що подруга моєї сестри з дитиною, на рік старшою за нашого Мішу, на той час жила у Ковелі й нас туди кликала…
19 квітня переселенці були на Волині, у місті залізничників. На вокзалі до них підійшов, як пригадує Наталія, молоденький хлопець і сказав: «Поїхали до нас». Так вони опинилися у Молитовному домі, де їх і нагодували, й нічлігом забезпечили. А через три дні віряни допомогли й будинок знайти у селі Волошки, що неподалік Ковеля. Там вони й жили два роки. А недавно поселилися в іншій хаті цього ж села. – Дочка ще в перший рік війни вернулася в Запоріжжя, влаштувалася на роботу, двокімнатну квартиру знайшла з надією, що от-от війна закінчиться (на це була надія), й тоді вона забере до себе маму й сина. Та побачила, що війна затягнулася, а гроші, які заробляла, йшли на оплату житла, й приїхала у Волошки. Уже тут і роботу має.
– Я довго була вдома з онуком, – розповідає Наталія, – а коли він підріс (Міші скоро – три з половиною роки), то мені підказали, що в Колодяжненській громаді потрібний спеціаліст. Я – бухгалтер. Але розумію, що після всього пережитого ця дуже відповідальна робота поки що – не для мене, тож із грудня 2023 року працюю діловодом комунального підприємства «Тріумф» Колодяжненської сільради.
Дуже втішена, що потрапила в село, в свою стихію, бо я ж – сільська дитина.
У перші тижні, місяці мені снилося, що я – вдома, на Запоріжжі. Але краще не бачити цих снів, бо після них думки такі обсідають, що пів дня, вважай, пропало. Я перекопувала садок – завантажувала себе роботою, щоб не думати про війну, про пережите.
Жінка тепло відгукується про місцевих людей – «добрих, співчутливих, готових прийти на допомогу». Це ж вона приїхала на нове місце лише із зубною щіткою й трьома парами шкарпеток. Тут сім’ю переселенців і одягнули, й нагодували. Онук, якому на Волині виповнився рік, а потім – два й три, став вихованцем дитячого садка. Сільрада надала переселенцям пільгу – плати за нього не бере, й за це вони – дуже вдячні.
Мова зайшла про те, що зараз Наталія знає про свій Новозлатопіль.
– Як було в окупації наше село, коли ми його покидали, так і досі воно – під контролем ворога, тож повертатися нам поки що нема куди, – каже жінка. – Ми ще вчасно виїхали, бо потім півтора місяця йшли такі бої, що люди з підвалів не могли вийти. На сьогодні там одиниці залишилися – ті пенсіонери, які бояться на старості втратити своє житло чи ті люди, яких не відпускає думка, що не знайдуть роботи на новому місці: за що житимуть, де поневірятимуться?
Читайте також: «На Волині очільник Вишнівської громади отримав державну нагороду».
