Мати – не мачуха

…Уперше Тетяна святкувала Різдво наодинці. Наготувала смаколиків. Зробила різдвяний букет із гілочок сосни і ялинки. Тільки радості не було.

– Не побивайся так, Таню, – розраджувала сусідка Ярина. – Коли припече, опам’ятаються твої дітки.

– Може, я їх погано виховувала?

– Таню, часом рідна матір так не труситься над своїми дітьми, як ти над Степановими. Хіба я не бачила?

– Якби він був живий… Треба було народити свою дитину…

…Тетяна зі Степаном працювали на одному підприємстві. Його дружина померла, залишивши чоловікові двох малих дітей. Ромкові було чотири роки, Лесі – два. Жіноцтво не оминало увагою вродливого вдівця. Але виховувати двійко чужих дітей не хотів ніхто.

Степанова мати, рідна сестра, теща по черзі бавили Ромка і Лесю. Якось мати сказала:

– Сину, так не може довго тривати. Може б ти подумав про одруження? Хай би діти, поки малі, звикали до нової сім’ї.

– Ви знаєте, мамо…

– Знаю, що ти кохав Нелю. Але її, на жаль, не повернеш.

– Гадаєте, за вдівцями з двома дрібними дітьми жінки у черзі стоять?

…Тетяна послизнулася на сходах і добряче вдарила ногу. На підмогу підоспів незнайомий чоловік.

– Давайте, допоможу дійти до медпункту. Якби наш директор ось так, то відразу порядок навели б. Ви тут працюєте?

– Працюю, – простогнала Тетяна.

– І я також.

Так і познайомилися. Степан, як і обіцяв, навідав її у гуртожитку після роботи. Сусідка, з якою мешкала у кімнаті, лукаво запитала:

– Це – твій кавалер? Чому не зізнаєшся? Симпатичний. Рада за тебе. Нарешті! Тридцять – не двадцять. Давно тобі заміж пора, Танько.

– Який кавалер? Допоміг до медпункту дошкутигальти. І діти в нього є.

– Жаль.

– Він – удівець.

– О-о-о…

Степан кілька разів, поки Тетяна хворіла, приходив до гуртожитку. Довго не засиджувався – вдома чекали діти. Коли ж вона видужала, запросив на денний сеанс у кіно.

Зустрічалися кілька місяців. На Танин день народження Степан запропонував їй заміжжя.

– Я ж за тебе на два роки старша. Та й діти… Може, вони не будуть любити мене?

…Після одруження Тетяна перебралася з гуртожитку в Степанову двокімнатну квартиру. Леся з Ромком спершу дивилися на чужу тітку боязко. Потім звикли. Почали кликати мамою. Свекруха раділа, що невістка добре ставиться до дітей. І коли чула, як хтось називав Тетяну мачухою, відрубувала:

– Дай Боже усім дітям таких матерів!

Ви для нас – чужа. Мачуха! Поки був живий тато, ми вважали вас мамою. Аби його не засмучувати. А тепер…    

Степан заводив мову про третю дитину. Тетяна відповідала, що Ромко і Леся їй стали рідними.

…Час минав швидко. Ось і діти майже дорослі. Ромко мріє про політехніку. Леся хоче стати дизайнером. Степан, аби заробити гроші, залишив підприємство й поїхав за кордон працювати на будові.

…Ромко майже одразу після закінчення вишу вирішив одружитися. Відгуляли весілля. Молоді оселилися у квартирі Степанової матері, яка заповіла помешкання внукам.

Степан знову збирався на роботу за кордон, аби підсобити Лесі. Тільки зі здоров’ям було не все гаразд. Тетяна просила піти до лікарів.

– Трохи попрацюю, приїду й тоді піду, – відповів.

Цього разу Степан на роботі довго не затримався. Недуга змусила повернутися додому. Згасав на очах. Лікарі казали: зробили все, що могли.

– Ромку, Лесю, дайте слово, що не залишите маму, – попросив незадовго до смерті. – Вона вас вибавила. Тепер маєте подбати про неї. Мама – наш добрий ангел. Бережіть її…

Якось випадково Тетяна почула розмову між братом і сестрою.

– Влад пропонує виходити за нього заміж. Але де взяти грошей, аби житло винаймати? Його предки – небагаті. А наші з Владом зарплати невеликі.

– Лесю, будете жити з мамою.

– Ага, все життя мріяла. Це ти – щасливчик.

Тетяна не надала значення цій розмові. А невдовзі й забула про неї.

…Влад прийшов у зяті. Згодом Тетяна помітила: донька змінилася. Стала нервовою. То на неї гляне з ока, то на чоловіка накричить. Гадала, молоді звикають один до одного, тому й гиркаються.

…Цього недільного дня Тетяна прокинулася рано. Взялася смажити млинці. Зачинила двері на кухню, аби не збудити дітей. І ця клята тарілка... Вислизнула з мокрих рук і гепнулася на долівку. Розбилася на друзки об кахельну плитку. На кухню буквально влетіла злісна Леся:

– Чого ви товчетеся зранку? Нормальні люди сплять.

– Млинців хочу приготувати, – виправдовувалася.

– Не треба нам годити! І взагалі, ви для нас – чужа. Мачуха! Поки був живий тато, ми вважали вас мамою. Аби його не засмучувати. А тепер… Можете забиратися, якщо хочете. Це наша з Ромком квартира. Її отримали мама з татом, а не ви. Зрештою, у вас є хата в селі. Пенсіонерам подобається в землі порпатися.

– Лесю, дитино…

– Ой, не треба цих ваших ніжностей. Яка я вам дитина?

Леся більше не кликала Тетяну мамою. І від Ромка повіяло прохолодою.

…Ще з порога Тетяна зрозуміла: в хаті – черговий скандал.

– Я не збираюся народжувати! – викрикувала Леся. – Для дитини окрему кімнату треба. А поки тут живе… Аборт! Завтра ж піду…

– Не треба губити дитину, – втрутилася у розмову Тетяна. – Звідси піду я.

Леся у відповідь лише хмикнула.

…Її ніхто не зупинив, коли збирала свої пожитки. Ромко із Владом мовчки сиділи на кухні. А Леся слідкувала, аби Тетяна не взяла чогось зайвого…

– Щось маєте для мене, Ганнусю? – вкотре запитала Тетяна у сільської листоноші. Сподівалася: якщо не Леся, то, може, хоча б Ромко надішле вітальну листівку.

Свята минули, а діти так і не згадали про свою добру мачуху…

Ольга ЧОРНА.