«Заради коханої пройшов би і детектор брехні»: історія кохання з Волині

«Напоїла чаєм і… причарувала»

– Я приїхав в Україну зі свого міста Мінгечаур за легкими, як здавалося, грішми, – пригадує той час, коли опинився в Чернівцях на Буковині, Заур Гасимов. – Товаришував із сусідом, який уже проклав сюди дорогу. Якось попросився з ним на заробітки. Допоміг мені цей земляк і свій невеличкий бізнес відкрити – торгував я шкіряними куртками. Але справа «прогоріла» – перейшов на продаж кавунів…

Гроші, як виявилося, не такі вже й легкі. Привозив баштанні з Херсона і торгував ними. Вночі у машині спав. Тоді ще не знав Заур, що саме тут, в обласному центрі Буковини, зустріне свою майбутню дружину-волинянку. Альона закінчила у Луцьку торговельний технікум, і її покликала до себе тітка, яка жила у Чернівцях: «Приїжджай, маю знайому в торгівлі – влаштує й тебе на роботу». Працювала дівчина в магазині, а деколи хазяйка посилала її на базар – чай, каву в ятці продавати.

– Одного прекрасного дня, точніше ранку, – каже Альона, – саме там і зустрілися ми із Зауром, познайомилися. Він прийшов чаю попити, бо ж жив, по суті, на вулиці – у машині ночував. Зранку треба було перекусити – сніданок був такий, де прийдеться. Напоїла його чаєм і… причарувала.

З приводу останніх слів дружини Заур сміється і вносить поправку:

– Швидше всього – це я її причарував. Ввечері знову прийшов до того ж «ларька», але вже не тільки за чаєм, – напросився у провожаті. Я думав, що Альона місцева. А виявилося, коли розговорилися, що вона теж приїжджа, як і я. Доля нас із різних країв вела одне до одного.

Стосовно того, що це Заур її причарував, жінка і не перечить. Лише додає, що з ним їй було з самого початку цікаво спілкуватися. Він багато розповідав і про себе, і про своє місто Мінгечаур, де живуть батьки, сестра. І про неї хотів якнайбільше дізнатися – про її рідне село Нові Червища, про Волинь.

Кожного вечора Альона приходила додому з динями і кавунами. Тітка допитувалася: «Де ти їх береш?». Так і про Заура вона першою дізналася. А Новий 2006 рік зустрічали вже разом. Тоді тітка і побачила обранця своєї племінниці. І Альониній матері у Нові Червища новину передала, зателефонувавши.

– Моя рідна сестра Віта, – пригадує Альона, – вчилася тоді у Кам’янці-Подільському. Коли й до неї дійшла чутка про мого кавалера, то вона у Чернівці приїхала, аби побачити, якого ж то азербайджанця я знайшла.

– Я всі «тести» пройшов – і тьоті, і сестри, – каже Заур.

Хоч основний – тещин – ще був попереду.

– Мама відразу була шокована моїм вибором, – розповідає Альона, – бо такого, щоб хтось із наших сільських дівчат вийшов заміж за кавказця, у Нових Червищах не було. Мама, певно, думала, що я роблю помилку, боялася, що недовговічним буде наше сімейне життя.

Зате тепер вона – іншої думки. Від неї люди чують: «Дякую Богові, що у моєї дочки – такий чоловік».

 «Шлюб зареєстрували, коли уже був синочок»

Хвилювань у матері, мабуть, було б менше, якби молодята відразу офіційно одружилися. Але оформити міжнародний шлюб виявилося не так просто. Тим більше, що Заур жив в Україні на «пташиних» правах: закінчився тримісячний термін перебування в нашій країні, і йому треба було повертатися додому. Отож, приїхали вони із Альоною у Нові Червища, оголосили, що будуть одружуватися (більше того – повідомили, що чекають дитину), і зовсім скоро… розлучилися. Заура чекала дорога в Мінгечаур, до батьків, які, сподівався, благословлять їхній шлюб. А повернувся він на Волинь вже тоді, коли син Станіслав народився. Це і був час переживань. Не стільки для Альони (вона, як каже, не сумнівалася в супутникові, не боялася, що залишить їх із синочком), як для її матері. «Точно не приїде твій Заур», – говорила жінка дочці. Ці слова самі собою зривалися з язика, бо повернення зятя затягнулося у Нові Червища. Якось сказав по телефону, що виїжджає, точну дату назвав, але від’їзд цей… відклав. Тоді вже на сто відсотків мати Альони була впевнена, що не дочекається зятя, – «це все – тільки обіцянки-цяцянки».

– А сталося, – пригадує чоловік із цього приводу, – що поїзд не вирушив того дня в Україну, тож довелося перенести поїздку…

При нагоді Заур розповідає про те, як приїхав у рідне місто, як повідомив батькам, що у нього в Україні є дівчина, якій він зробив пропозицію. Як почув: «Привозь її до нас». Реакція батьків була такою, бо ж Заур мав уже 31 рік (Альона на 11 літ молодша від нього), і про його одруження мама, зокрема, не раз заводила мову. Тож, почувши, що син має намір попрощатися з холостяцьким життям, зраділа.

Хоча взагалі-то Азербайджан – країна, де в основному батьки вирішують, з ким одружуватися їхньому синові. В усякому разі так було раніше: коли мати скаже, що не хоче його обраниці бачити, то це закон – син ніколи не приведе в хату небажану претендентку на роль дружини. Перепоною ставало те, наприклад, що батьки потенційної нареченої – з іншого соціального прошарку (багаті дуже, чи, навпаки, бідні). Сьогодні у цій сфері людських стосунків – більше демократії, і молоді чоловіки вільніше почуваються у своєму виборі. Але тепер і розлучень більше, як каже Заур. Хоч сам відносить себе до покоління, яке серйозно ставиться до сім’ї. І це – не лише слова, як напрошувався висновок. У цьому не тільки родина Альони, а й усі в Нових Червищах уже переконалися.

Заур повернувся із свого Мінгечаура з благословенням батьків і обручкою для Альони.  Та, до речі, коли дійшло до офіційного одруження (реєстрували шлюб у Луцькому РАЦСі), то пару дуже прискіпливо перевіряли, чи ж, бува, не фіктивна ця процедура. Багато різних питань задавали. Хоч, як зараз пригадує Заур, все вирішилося після того, як його запитали: «Забереш дружину із собою?», а він відповів: «Аякже – хіба по-іншому може бути?». Його слова прозвучали настільки переконливо, що не залишалося сумнівів відносно щирості їхніх почуттів та серйозності стосунків.

– Я міг би, – каже чоловік, – якби виникла така потреба, і детектор брехні пройти – результат був би на мою користь. У нашій з Альоною любові – ні краплі фальші.

 «Раніше коня я бачив тільки по телевізору»

Заур справді мав намір повезти Альону на свою батьківщину і там почати сімейне життя. І в листопаді 2007 року вони вирушили в дорогу уже зі своїм синочком-первістком Станіславом.

– Ми хотіли жити в Азербайджані, – каже чоловік. – Але у батьків –двокімнатна квартира, а ще ж у мене є сестра. Не складалося у нас ні з житлом, ні з роботою. Я ніби і працевлаштувався, але заробіток був такий, що сім’ю – не прогодувати. І ми з Альоною повернулися через декілька місяців у Нові Червища. Тут, у селі, земля виручає, завдяки їй можна дати собі раду. Не в образу рідній країні скажу, що біднувате моє місто – інакше б не їздили по світу молоді люди. За Радянського Союзу Мінгечаур процвітав, бо там 16 заводів і фабрик працювало. А зараз, якщо половина з них – «у строю», то добре.

Отож, потішилися Заурові батьки внуком, дали Станіславові ще одне ім’я – Ельнур (так і називають свого нащадка, що у перекладі означає «світло народу») і попрощалися.

На батьківщину Заура подружжя ще раз їздило з усім сімейством. Це було в 2009 році, коли народилася донька Тамелла. І тоді прожили в Мінгечаурі місяців дев’ять, бо мати Заура хворіла, і її треба було доглядати, поки сестра була на заробітках (турбота про старших у цій країні – святе). Але знову ж таки повернулися у Нові Червища, де, як відчуває азербайджанець, він прижився і став своїм.

Перш сім’я Гасимових жила з батьками Альони, але згодом справили новосілля у хаті, яка дісталася родині у спадок і яку довелося перебудовувати, добудовувати. Одне слово, доводити до пуття, щоб тут жилося комфортно. Хотіла сказати: «Як у місті», але подумала, що тут буде краще. Бо хіба можна ту природу, той простір, що відкривається відразу за грядками, порівняти з містом?!

Новосілля «підганяло» народження третьої дитини – синочка, якого назвали Рустамом: так Заур захотів, і дружина та старші діти підтримали його. Згодом у них ще один синочок народився, якому дали українське ім’я – Михайлик, бо ж листопадовий він – мав з’явитися на світ якраз на Михайла. Незабаром йому виповниться чотири роки.

Те, що Заур став у Нових Червищах «своїм», – заслуга, як він вважає, батьків Альони, які навчили його хазяйнувати у селі. Тесть і теща, які були завжди поруч, дуже допомагали.

У нашій з Альоною любові – ні краплі фальші.

– Я ж коня бачив у своєму Мінгечаурі лише по телевізору, – каже чоловік. – Спочатку як було: тесть оре, я придивляюся, а вже потім і сам за плужка взявся. Згодом основне навантаження було на мені. Але батько Альони, поки жив, все одно підказував, показував, а це так багато значить. А сіно хіба я колись косив чи згрібав? І так – з усім, за що не візьмися, пов’язаним із сільським господарством. З нуля, як мовиться, довелося починати.

…Коли зайшла мова про традиції і звички, то я запитала, чи ж в Азербайджані чоловіки і жінки сидять разом за одним столом: все-таки це – більш мусульманська країна? І щоб, як кажуть, далеко не ходити, Альона розповіла про їхнє із Зауром невеличке весілля у Мінгечаурі:

– Жінок пригощали у квартирі батьків Заура, а чоловіків – у сусідів. Ось вам і відповідь.

 А Заур пам’ятає ще весілля на своїй батьківщині, коли один шалаш робили для жінок, другий – для чоловіків, третій – для музикантів. Хто хотів потанцювати у парі – втікав у цей третій шалаш. Звичайно, з роками цивілізація робить свою справу, і гендерна рівність заявляє про себе. Але незмінною залишається в Азербайджані особлива повага до жінок, до старших людей. І в Нових Червищах добре знають, що Заур не те що бабусю не образить, а й іншому за це зробить зауваження. А ще ніхто в селі не чув, щоб зять з Азербайджану лайливе слово сказав, тим більше – при дітях, як це буває. І до спиртного, як висловилася дружина, – дуже стриманий. Тут уже Заур підключився:

– Не можу зрозуміти, коли хтось припрошує випити, а як відмовишся, то дорікає: «Ти що – не поважаєш мене?». Я тоді говорю: «А ти мене поважаєш?». Почувши ствердну відповідь, продовжую: «То не пий».

Тепер уже зовсім стало зрозуміло, чому мати Альони каже: «Я дякую Богові, що у моєї дочки – такий чоловік».

Читайте також: Переселенці про шлюб на Волині: «А на вінчанні у нас був… наш батальйон волонтерів!».