«Якась надпотужна сила допомогла нам вижити. Напевно, Всесвіт має на нас якийсь план»

Тихий сусід

– Коли я була у дев’ятому класі, почалася війна в Україні. Тато пішов до війська, а моє бажання стати лікарем трохи видозмінилося. Я відійшла від ідеї хірургії та замислилася над здобуттям військової спеціалізації. Закінчила школу, пішла навчатися на фельдшера у Львові, а в 19 років підписала контракт на службу в 128-й окремій Закарпатській гірсько-штурмовій бригаді.

За два тижні мене мали відправляти на навчання у Десну. Познайомилася із частиною командирів та старшими медиками на місці, для мене звільнили окрему кімнату в гуртожитку. Я заселилася і… заснула. Декілька днів не змикала очей, тоді ж моя колега по кімнаті пішла в наряд. Аж раптом, о десятій годині відчиняються двері, двоє постатей залітають, кидають свої речі, а я в той момент ледве щось розумію. 

Декілька хвилин – шок у всіх. Як виявилося, це – кімната Дмитра і побратима Дениса. Їх ніхто не попередив, що прибули нові у частину. Тим паче, що в їхню кімнату і що це – жінки. Тому ось так ми познайомились.

Дмитрові тоді було 24 роки, він переїхав пожити на Закарпаття до сестри й приєднався до батальйону. Ще у 20 років вступив до армії – вважав, що це обов’язок кожного чоловіка. Йому завжди подобалися запчастини до автомобілів, з ними він міг проводити всі дні. Тому обрав професію, пов’язану із технікою. Під час служби у нього ще більше проявилася любов до механізмів, але вже більших масштабів – танків.

Після знайомства ми продовжували спілкуватися, разом поїхали на навчання у Десну. Мені все було в новинку, тому щовечора я приходила вже до своїх двох друзів й ділилася враженнями. Цей курс молодого бійця став для мене новим етапом: рити окопи, перезаряджатися, маскуватися. Найбільше мені подобалося стріляти. Взводний навіть запропонував залишитися на Десні інструктором із медицини, але я не відходила від своєї мети. Мене чекав фронт…

 «Ходи на чай»

2021 року я вирушаю в АТО. Ми були в Донецькій області, поблизу села Павлопіль, за 30 кілометрів від Маріуполя. Місто тоді жило спокійно, а у нас постійно були обстріли. Звикнути до життя в окопах і бліндажах було першим викликом. 
У нас був режим тиші, але ми були живими мішенями, бо ворог його не дотримувався. За дев’ять місяців становище тільки погіршувалося. Нас розділили на дві позиції, Дмитра я інколи бачила. У той момент я була злякана, не розуміла, як жити у бліндажі, боялася мишей, а він просто приходив і тихим голосом говорив: «Ходи на чай». 

Коли мене готували до операції, прийшло повідомлення на Вайбер від Діми із фото обручки і питанням, чи я вийду за нього. Зі швидкістю звуку я написала омріяне: «Так!», і поїхала на операцію вже як наречена.

Між нашими з Дмитром позиціями була відстань у 500 метрів. Ми ходили у різні зміни чергування, тому більше переписувалися. Він став для мене найбільшою підтримкою в армії, тому що тиск старшого покоління (особливо жінок) був значним. Усі бачили, що ми подобаємося одне одному, але відмовляли шукати кохання на війні. 

Я до частини Дмитра приходила на позиції у вільні години, потім він мене проводив. Якраз це було літо, все квітло, ставало зелено, і він зі мною сидів на лавочці в окопі. Одного разу він натякнув у повідомленні: «Давай вже будемо ходити за руці між постами». 

З того моменту любовна історія почала більше розгортатися. За кілька місяців Дмитра перевели на пост сержанта до моєї позиції – ще більше часу почали проводити разом. Він змушував мене одягати ватні штани, бушлат, проявляв турботу. Я часто готувала на всю бригаду, навіть навчилася варити сирний суп.
Взимку 2021-го нас змінили морпіхи, і ми повернулися у частину в Мукачево: хто на свята, хто у відпустку. Але вже почали говорити про «тривожні валізки».

Ми пішли в бій першими

20 лютого 2022 нас зібрали у частині, командири попередили про цілі бригади, дали декілька годин, і ми всі виїхали потягом у Дніпро. Зайвих питань ніхто не ставив. Далі був полігон, шикування та перші ночі без сну. 

Зранку зайшла до хлопців на шикування, і в той самий же час почалися обстріли. За командою начальника штабу почалася евакуація з речами на вихід. Вперше я їхала на танку. Чесно кажучи, по-іншому собі це уявляла з фільмів. Завжди хотіла покататися, але не за таких обставин. Ще 4 дні ми провели у польовому ангарі під Запоріжжям – місцеві жителі дуже допомагали, приносили хліб, цигарки хлопцям. А я все очима шукала Діму. Нічого більше не хотіла: ні їсти, ні спати…

Вночі ми вирушили далі. Танк, на якому я була, зламався, тож ми пересіли на інший – без медичного рюкзака та особистих речей. У мене почалася ще більша тривога. Що ж я буду робити без медичної сумки, препаратів? Навіть зарядки до телефону не було! Притиснула свою аптечку і їхала під обстрілами. У цей час Діма із побратимом за декілька кілометрів копали яму, саме не окоп, а яму, за їхніми словами, рахуючи прильоти по наших танках. 

«Чому ти усміхаєшся?»

Заправка, приліт, ми біжимо у полі. Чуємо по розрядженій рації, що росіяни починають обстрілювати більше. За десять кілометрів пересіли в артилерійську машину, де я почула українську. Снаряди летіли далі, нас глушило, тоді вибігали й падали на землю. Побратими мене запитували: «Чому ти посміхаєшся?». У відповідь я тільки ще більше посміхалася. 

Вночі ми зустрілися із повним складом батальйону, там був і мій Дмитро. Десь о п’ятій ранку вирушили на трьох танках і БМП до Токмака. В оптиці побачили, що наближаються об’єкти із намальованою буквою Z. Тоді ще ніхто не знав її значення. Почали стріляти, я спустилася на зад танку, відчула трохи тепла від Дмитра, і все. Пам’ятаю тільки вибух…

Наші медики завезли мене в лікарню у Запоріжжі. У мене був череп поломаний, особливо, права частина. Гематома мозку, зламана рука, зміщений таз, ще й до всього я була в комі. Через інтернет лікарі змогли знайти моїх родичів за військовим квитком, який залишився у кишені. У цей же момент Дмитро був із контузією в іншій лікарні. 

Під наркозом уявляла каблучку

Через 10 днів я вийшла з коми. Усі вважали, що це – чудо. Я нічого не чула, не відчувала болю, але дуже хотіла жити. Розплющила очі, точно пам’ятала, що я бойовий медик і розуміла, де перебуваю. Думала, що тільки рука зламана, а виявилося, що це важка травма голови. 

У березні мене перевезли до іншої лікарні, зробили ще декілька обстежень. Тоді Дмитро вже дізнався, що я жива. За місяць виявили проблему із диханням, адже я не могла говорити. Ми годинами листувалися!

Коли мене готували до операції, прийшло повідомлення на Вайбер від Діми із фото обручки і питанням, чи я вийду за нього. Зі швидкістю звуку я написала омріяне: «Так!», і поїхала на операцію вже як наречена. Дивилася на руку під наркозом, щоб не відчувати страждань, і уявляла каблучку.

За місяць ми вперше зустрілися у Вінниці. Ще не розмовляючи, ми тішилися, що можемо один одного фізично бачити і відчувати. 

Між операціями у мене був місяць перерви, Дмитру надали відпустку в десять днів. Раптово помирає моя бабуся, але ми вирішили скористатися можливістю й одружитися у РАЦСі в кінці червня. Я купила перуку, зателефонувала, щоб нас терміново розписали, і попросила дозволу в дідуся.

…Після 15 операцій в Україні та в Німеччині я почала дихати. Ми почали дихати разом, коли вже ніхто не вірив. Потім – відновлювали слух. Після контузій та сімейних негараздів чоловік доглядає мене і маму.

Ми повернулися у батьківський дім у Львівській області, проводимо заходи сонця із трьома котами, мріємо про донечку і своє житло. З трепетом у душі чекаю з війни тата і наших побратимів. Загадали собі повінчатися на... Перемогу.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: За 2024 рік на Волинській митниці виявили 85 фактів незаконного переміщення через кордон наркотичних чи психотропних речовин.