Томос позбавляє російську державу відразу двох опор

Автокефалія української помісної церкви належить до числа речей, які не обнуляються.

НАТО з’явилося у середині ХХ століття. Євросоюз – якщо брати за точку відліку Маастрихтський договір – тільки на початку дев’яностих. Україна прагне долучитися до обох об’єднань, але хто може знати напевно, скільки часу проіснує і те, й інше?

Ми не знаємо, як складеться доля шенгенського договору. Його вік наближається до сорока, але пандемія вже втрутилася у звичний побут зі своїми корективами. Асоціація з ЄС та безвіз зараз видаються перемогами, але хто може поручитися за довготривалість обох договорів?

На цьому тлі Томос – можливо, найважливіший поворотний пункт останніх років. Просто тому, що в нього немає терміну придатності. Церковні обрії масштабніші за світські. Й те, що рішення про українську автокефалію апелює до подій п’ятнадцятого сторіччя – лише чергове на те підтвердження.

Томос не тільки закарбовує український дрейф від колишньої метрополії. Не тільки змінює баланс сил у православній ойкумені. Він ще й слугує за той таки історичний «сейв», з якого завжди можна відновитися.

Можна програти супротивнику чи самим собі. Опинитися під окупацією чи скотитися до «венесуели». Але обнулити точку конфесійного неповернення не зможемо ні ми, ні хтось інший.

І точно так само здобуття автокефалії українською церквою змінює простір символічного в самій росії. І річ не тільки у питанні хрещення Русі. Треба розуміти, що вся історія церковного розколу – це ж також наслідок «українізації» російської церкви.

Ніколай Каптєрєв ще 1912-го року писав, що істотним геополітичним чинником, що підштовхував москву до проведення церковної реформи, було «приєднання Малоросії, яка тоді перебувала у церковній юрисдикції Константинопольського патріархату». Цитата: «У москві православ’я малоросів, як і православ’я тодішніх греків, спричиняло сильний сумнів лише тому, що церковно-обрядова практика південноросів збігалася з тодішньою грецькою і різнилася з московською».

Фактично російська держава ламала через коліно свою церкву ще й для того, щоб уніфікувати обряд з Константинополем та Києвом. Якому, своєю чергою, нічого змінювати не довелося. І тому «розкольників» в Україні просто не було. Українсько-грецький обряд всього лише став новою нормою для тодішньої росії.

москва любить повторювати, що вона – Третій Рим. Але ця формула 16-го століття, авторство якої приписують монаху Елеазарового монастиря Філофею, теж не унікальна. Ще за два століття до того, в 14-у сторіччі, сербський цар Стефан Душан і болгарський цар Іоан-Олександр, що мали родинні зв’язки з візантійською династією, точно так само проголошували себе спадкоємцями Риму. А в болгарській писемності побутує ідея, що новий Константинополь – це Тирново (тогочасна столиця болгарської держави).

По суті, Томос позбавляє російську державу відразу двох опор. Важко вважати себе Третім Римом у становищі, коли Другий доводить свою суб’єктність. І дарує автокефалію тій церкві, заради «перетравлення» якої москва свого часу вирішила пропустити власних вірян через м’ясорубку.

А втрата концепції «Третього Риму» своєю чергою, виносить на поверхню ще одну важливу дискусію. Наприклад, про те, що російська держава є спадкоємцем не так Константинополя, як Улусу Джучі. Він же – Золота Орда.

У того таки Карамзіна можна знайти чимало свідчень того, як саме москва вбирала в себе «монгольські гении». Авторитаризм монарха в цій частині континенту був набагато сильніший, ніж у європейських королів. Це також було спадком імперії Чингісхана, необхідним для втримання розмаїтих земель та племен. Про феномен якого писав, зокрема, і Плано Карпіні в 13-у столітті.

Сувора ієрархічність суспільства разом з ідеєю «великої держави» – також спадок імперії Чингісхана. Яка зродила запит на сакралізацію держави як надцінності. Коли підданий – лише функція для держави, а не навпаки.

Кріпосне право. Закріпачення підданих. Скасування самоврядування. Усе це стало реальністю вже в постмонгольській Русі. А сакралізація самодержця призвела до того, що сильні інститути та ідея верховенства закону над владою – унеможливилися. На відміну від Західної Європи, де, починаючи з англійської Великої Хартії Вольностей 1215-го року, хоч і вкрай повільно, але тривав рух за інакше облаштування державного організму.

Можна зрозуміти офіційних ідеологів російської держави. Виводити спадкоємність від Візантії приємніше та престижніше, ніж від Улусу Джучі. Та реальність у тім, що москва, посівши територію колишнього загарбника, успадкувала за ним і правила внутрішнього співіснування. Риторично тримаючись за Константинополь, постмонгольська Русь у своїх політичних практиках схилялася радше до спадку Сараю.

А тому – так. Томос для української церкви – це більше, ніж історія про передвиборче. Це історія про те, як символічне трансформує політичне. Бо майбутнє належить тому, хто має монополію на інтерпретацію минулого.

Павло КАЗАРІН.