Візьміть за невістку! Історія на вечір

Маленька «потвора» – гарненьке дівча з великими синовими губами і очима – злякалася крику й притулилася до мене.

– Оце познайомилася з хорошим чоловіком. Тільки дитина заважатиме, тож прийшла її вам віддати. Удочеріть абощо, інакше здам до притулку.
– Як же так можна? При живій матері?
– То хіба ж я маю через неї без чоловічої ласки трупом у землю лягти? Часи вірних удів давно минули. Чого все життя маю страждати через його смерть?
– Та як не соромно? Він загинув через те, що поспішав привезти ліки вашій хворій дитині.
– Своїй дитині. Він її «організував». Він і за ліками поїхав. Все, колишня мамо, бувайте здорові. Не згадуйте лихим словом, бо Сергій – мертвий.
– Хоч дитину пригорни на прощання.
– Не можу. Через цю малу потвору я вдовою залишилася.

Хряпнула дверима. А мені той «хряп» видався звуком, з яким забивають у труну останній гвіздок. Я довго плакала, згадуючи той страшний день, коли захворіла внучка, і Сергій помчав машиною купувати ліки… 
На другий день його поховали. Галя кидалася в могилу – ледве вихопили.  Але й сорока днів не минуло, як відреклася від нього.

…Дзень! Хто б це міг бути? На порозі – дівчина в чорному. На руках – дитя.

– Ви до кого?
Мовчить. Кусає губи. А тоді:
– До вас, мамо!
Земля мені хитнулася. Хлоп’я – викапаний Сергійко.
– Хто ти?
– Ваша невістка.

А тут Сергія зустріла. Тільки побачила – зрозуміла: доля. Тієї ж ночі й звабила. Одразу ж і завагітніла.

– Але ж Сергія немає.
– Є! Ось, – показує на дитину. – Сергій Сергійович.
– Мій Сергійко помер.
– Зате наш – живий.
Видно, не знала, як її зустріну, бо, сказавши це, опустила голову в німому чеканні.
– Як тебе звати? Звідки ти взялася?
– Наталка. Я в сусідньому селі живу.
– Де з моїм сином познайомилася?
– На весіллі.

Пригадалося, що два роки тому одружувався Сергіїв однокласник. Галя не захотіла їхати («Не люблю сільських весіль!»), а син поїхав.

– Я – заміжня. Мати силою випхала за нелюба. Треба було грошей. А тут Сергія зустріла. Тільки побачила – зрозуміла: доля. Тієї ж ночі й звабила. Одразу ж і завагітніла.
– А що чоловік?
– Тільки радий був. Думав, що це його дитина. Син такий же чорнявий, як і він.
– Сергій знав?
– Ні. Не наважилася сказати. Не хотіла лізти в його сім’ю. А тепер візьміть, мамо, за невістку.
– У мене вже одна є!

– Нема. Сама бачила, як до хати з дитиною зайшла, а з хати вибігла і в дорогу іномарку сіла. Вона ще при Сергійковім житті не з одним лазила. Він знав про це, переживав. Хотів справжньої любові. Тому й почав зустрічатися зі мною. А Галина тільки на фотографії до нього липне, насправді ж за іншими полювала, – торкнула рукою весільне фото на стіні. – А я його любила і любити буду. Від чоловіка до вас прийшла. Це його дочка? – показала на дитину. – Тепер теж моя буде.

Взяла до рук фотографію, перегнула навпіл, роздерла по згину. Кинула на підлогу зображення Галини. Поцілувала Сергійкове. Підійшла, стала навколішки. Опустила голову. Знову підняла:

 – Візьміть за невістку, мамо!