«Тітко Ярино, ви надто опікувалися своїми дорослими дітьми, вони ж вимагали від вас лише одного – грошей».
Спадщина від «Сеньйори». Історія на вечір
На дзвіниці у селі полохливо вдарив дзвін. – Ще по одній душі подзвіння, – лякливо роззиралися по боках односельці, які збилися до гурту біля сільської крамниці, – по кому ж завтра проб’є остання година? – Хай з Богом спочиває, – порушила мовчазну тишу миловидна жінка. – Чого гріха таїти, немає сьогодні добра в селі, одне лишень лихо з бідою приходять
Раптом біля гурту молодиць з торбою харчів від крамниці з’явився хлопець.
– Сергійку, – котрась із них гукнула юнака, – кажуть, ти небіжчицю привозив із вокзалу?
Молодик зупинився і вразив усіх новиною:
– Не повірите, діти тітки Ярини, які саме приїхали її зустрічати, зникли, як тільки вона повідомила їм неприємну новину: приїхала з Італії без грошей та ще й зі страшним діагнозом – онкологія. І що мене найбільше обурило: не схотіли матері везти до рідної хати. Коли побачив, як вона одиноко стоїть під холодним дощем на майдані, вирішив завезти її у село.
Хлопець на хвильку замовк і почав оповідати далі:
– Ось, скажи мені, Сергійку, – звернулася вона до мене, – як так могло статися, що вони зараз, усі двоє, відвернулися від мене. У свої молоді 40 років поїхала за кордон копійчину їм заробити.
Трудилася дуже тяжко. Знаєш, як в тій пісні співається: «На чужині, на чужині, короткі ночі, довгі дні…». Їздила на заробітки не один десяток літ. І завжди відчувала там себе лиш нещасною заробітчанкою, не раз плакала цілими ночами. Там, за кордоном, світ був чужий для мене, страшний і невдячний. Але я ніколи не скаржилася на це своїм дітям. Навпаки, старалася ретельно причепуритися, щоб не бачили, яка я виснажена, але під очима ніколи не стиралися сині смуги важкої втоми. І ось маєш, ось таку отримала від них «подяку». Що ти на це скажеш?
– Думаю, тітко Ярино, ви надто опікувалися своїми дорослими дітьми, вони ж вимагали від вас лишень одного – грошей. Легкі гроші змарнували їх як особистостей, а надмірна праця підірвала ваше здоров’я.
– Твоя правда, – і моя пасажирка ще дужче заридала…
– Ось та велика життєва скверна від дітей і лягла зарубкою на її вразливе материнське серце, – скрушно захитали головами сільські молодиці…
Не могла «Сеньйора», як її називали у рідному селі, витримати оту злість від своїх дітей, чвар, колотнечі і пішла до «брами раю». Сусідка на ранок побачила її мертвою, повідомила про це місцевого священника й терміново викликала дітей із міста.
Отець Іван, зібравши хористів, вирушив до хати покійниці. Та коли відчинили двері, усі заціпеніли: біля порогу лежало бездиханне тіло їхньої односельчанки. А по кімнаті, наче ті круки, нишпорили, відкриваючи усі шухляди, тумбочки двійко дорослих дітей. Шукали скарб, материнську спадщину, ретельно висипаючи увесь дріб’язок на дерев’яний настил.
– Ти диви, яка скнара, – гукав до сестри брат, – прикинь, ніякої заначки не залишила по собі.
– Безсоромниця, як вона могла так із нами вчинити, – докидала до братових слів і своє їдке глузування сестра. – І ламаного гроша немає, щоб купити те корито, що труною зветься, щоб вивезти з хати.
Від докорів матері перейшли до затяжної суперечки за спадщину.
– Слухай, братику, а може наша «добра» матуся вже все тобі переписала: і хату, і господарські споруди. Я, наприклад, ні заповіту, ні акту дарування не знайшла. Ти добре вмів підлещуватися до нашої неньки, особливо – на людях!
– Ти що, сестричко, з глузду з’їхала?! Нічого такого не було! А ось матір тобі більше дорогих гостинців з Італії привозила і похапцем купу грошей давала при зустрічах. Моя дружина усе вивідає, як би ти не маскувалася!
Діти тітки Ярини, які саме приїхали її зустрічати, зникли, як тільки вона повідомила їм неприємну новину: приїхала з Італії без грошей та ще й зі страшним діагнозом – онкологія.
– Братику, мій любий, твоя фіфа, маю на увазі твою дружину, хай краще очі розплющить, коли підглядає: ці гроші мені мати давала на серйозну операцію, а не для збагачення!
І ще довго тривала б суперечка, якби з-за порогу не відгукнувся священник.
– Люди, – звернувся він до них, – хіба це по-Божому?! Ви вже ділите спадщину? Чи у вас залишилося хоч щось людське? Йдучи до вашої світлиці, хористи мені розповідали, як Ярина пестила вас і гляділа. Вона собі зайвий раз цукерку не купила, усе вам віддавала, щоб ви не знали ніяких житейських прикрощів. Замість того, щоб прибрати у хаті, де вас матір годувала, ставила на ноги, ви повивертали усе догори дригом і затіяли безглузду сварку. Схаменіться!
Усі принишкли, здавалося, ось-ось стеля впаде на голову. Діти стояли осторонь від людей. Стояли, як німі, втупивши свої пожадливі очі в дерев’яний настил підлоги.
Отець Іван вів свій монолог далі:
– Якщо до матері, як такої не маєте поваги, то хоча б до її сивої голови майте таку. Грішники ви, та й годі!
Син оговтався і став супроти священника:
– Отче, робіть свою справу і не заважайте нам розібратися зі спадщиною!
Та коли побачили одностайний гнівний осуд односельців, котрі прийшли до покійної попрощатися, швидко зібралися й чкурнули на своїх куплених на материні гроші автомобілях.
Якась жіночка обернулася до них і крикнула вслід:
– Диявол «замурував» вам очі й вуха, ви стали, наче сліпі та глухі. Хіба вам серце не болить, адже у батьківську хату прийшло таке страшне горе…
Священник взяв хреста і, змахнувши ним на дорогу, гаряче промовив:
– Святий Боже, дай їм здоровий глузд. Наверни безсоромників до покаяння…
Настав ранок. Звідусіль зійшлися односельці, знайомі, приїхали далекі друзі, щоб віддати останню шану Ярині. Не було тільки дітей. Стояло село у молитві:
– Хай твоя добра душа, Ярино, відійде у рай...
Після похорону по селу, по прилеглих районах пішов поговір, як діти, переступивши через тіло матері біля порогу, ділили спадщину. Що з нами діється? Звідки береться така черствість і бездушність? Де ж наша християнська мораль?
Ось такі денні клопоти наші, працюємо і помираємо, відходимо у Вічність. Кожен із нас зараз згадає скільки багато друзів, знайомих, рідних відійшло у засвіти.
І тільки наша пам’ять, і те, що написано на надгробках, залишається з нами постійно, нині й повсякчас.
Місто Горохів (Волинська область).
Григорій ПОЛІЩУК, член Національної спілки журналістів України.
