«Сховавшись від війни, як би я потім синові в очі дивився?!»

Роман навчився вже не просто ходити на «других ногах», а й водити авто, і став прикладом для багатьох побратимів із пораненнями

«Може, доля Романа зацікавить вашу газету»

Напередодні Різдва відзнаку вручив Романові, а в його особі вшанував усіх мужніх захисників України, головний редактор нашої газети Олександр Згоранець. Місцем цього дійства став Волинський обласний госпіталь ветеранів війни, де боєць з весни 2024-го не раз був на лікуванні в різних відділеннях, а тепер – у неврології. Завдяки головному лікарю цього медичного закладу Тетяні Масіковій, воно набрало особливої атмосфери, оскільки відбулося в колі пацієнтів госпіталю – військових, котрі, як і їхній побратим, пройшли пекло війни, а також – персоналу госпіталю, тих, хто повертає зранених тілом і душею до життя. До речі, Тетяна Олександрівна, дізнавшись про мету нашого візиту, відразу ж прокоментувала, що «Роман заслуговує на це». Вона знає, в якому стані він був, коли вперше потрапив у госпіталь…

 А наше знайомство з ним почалося торік в кінці липня. І про це говорив головний редактор газети «Волинь» Олександр Згоранець, розповідаючи про свою місію:

 – Нам подзвонила наша шанувальниця Марія Куліш із села Линів, що на Локачинщині. Від своїх рідних вона дізналася про важкі поранення Романа й непросту його долю, яка, «може, зацікавить вашу газету». Звичайно ж, зацікавила. І після першої публікації на продовження висвітленої проблеми ми ще не раз поверталися до надрукованого. І ось результат: газета «Волинь» уже традиційно проводить акцію «Людина року» серед героїв своїх публікацій – і цього разу її переможцем став героїчний захисник України Роман Романчук. 

А ще Олександр Згоранець сказав про те, як уперше йому не подобалися «сердечка», якими відгукувалися люди на публікацію газети, коли вона була поширена в соцмережах, – у ній ішлося, зокрема, про помешкання самотнього чоловіка, яке, по суті, не пристосоване для постійного – та ще й узимку! – проживання:

– Хотілося бачити не сердечка, а реальні пропозиції з приводу того, як допомогти воїну-Герою. Насамперед треба було завезти йому дров, аби він узимку мав чим грубку натопити. Скажу, що небайдужі люди згодом таки знайшлися, а ось перший «поштовх» був з боку начальника відділу ветеранської політики Волинської обласної військової адміністрації Ігоря Чигринюка. Дізнавшись з нашої публікації про Романа, він зателефонував безпосередньо підприємцю, кот­рий мешкає в селі Гірка Полонка, і той на другий же день доставив дрова за адресою бійця.

– Але я й сьогодні не можу назвати прізвище цього чоловіка, бо, він робив добру справу не заради того, щоб про нього написали, – а, як наголошував, «просто по-людськи допоміг», – сказав Ігор Романович, котрий на запрошення редакції «Волині» взяв участь у зустрічі з переможцем нашої акції – «Людина 2024 року». – Користуючись нагодою, хочу подякувати медичному персоналу госпіталю, який повертав Романа до життя, безпосередньо – лікарю-реабілітологу, який допоміг йому стати на протези – його «другі ноги», й почуватися самодостатнім у своєму житті. А також низький уклін усім, хто долучається до допомоги нашим ветеранам.

Ми поспілкувалися і з соціальним працівником госпіталю ветеранів війни Аллою Клим’юк, яка разом з іншими вітала Романа з відзнакою нашої газети. Вона сказала:

– Я знаю, яким він був, коли вперше до нас потрапив. Пам’ятаю, як ми раділи, коли з допомогою волонтерів придбали для нього електричний візок, й Роман міг самотужки, без сторонньої допомоги, виїхати на вулицю. А потім тішилися, як він став на протези. Тепер не можу втриматися від сліз, коли бачу, як він іде. Це – непросто, але такій позитивній, сильній духом людині, якою є цей мужній боєць, усе – під силу.

«Ніхто не думав побачити мене живим, і я сам себе уже хоронив»

Якщо подумки поглянути на рік, котрий минув, – яким він був, чим запам’ятається? – то насамперед скажу, що в моє життя за цей час увійшло, якщо можна так висловитися, багато людей – героїв публікацій газети «Волинь» з неймовірними долями, про які можна фільми знімати. Війна з її реаліями, поза якими нині нема важливішого, визначила, по суті, що серед тих, з ким зустрічалася в різних куточках Волині, – згорьовані матері, котрі втратили своїх синів, вдови, які залишившись в цьому житті з одним «крилом», волонтери, що з перших днів повномасштабного вторгнення росії допомагають нашим захисникам, переселенці, які змушені були покинути рідні домівки. І, звичайно, – наші мужні захисники. І ось один із них – Роман Романчук…

Перша зустріч із ним була у Волинському обласному госпіталі ветеранів війни, де боєць проходив лікування після важкого поранення. Сюди, власне, Роман Романчук потрапив уже після того, як у лікарні Херсона йому було ампутовано руку, а згодом у військовому госпіталі міста Одеси – обидві ноги. Мабуть, наша розмова була для нього першою розповіддю на загал про те, що йому довелося пережити в кінці лютого 2024-го…

Побажання в мене одне – якнайшвидшої Перемоги нашій Україні в цій страшній війні.  

Перед самим новим 2024-м роком Роман, пройшовши навчання на Львівщині, був на Сході України – на Херсонському напрямку. Там, уже в складі 35-ї штурмової бригади, ще трохи нав­чався, а потім разом із групою побратимів поплив на човнах у Кринки, що на Лівобережжі Дніп­ра, тобто – на окуповану територію. Ось тоді й почалося те, що інакше, як пеклом, не назвеш. Коли наших бійців вдалося евакуювати з Лівобережжя, їхній човен окупанти просто розстріляли й він загорівся. На той час у Романа вже була розпорота снарядом ліва рука, важко уражена нога, але якось доплив до берега. А потім майже два тижні він провів на маленькому острівку серед води. «Ніхто не думав побачити мене живим, і сам я себе вже хоронив», – говорив воїн, згадуючи це. Лише через три дні його знайшов наш дрон, скинув антибіотики, знеболювальні препарати. А порятунок прийшов 13 березня…

«ноги не вернеш, і треба змиритися з тим, що є»

На початок повномасштабного вторгнення росії Роман Романчук був на заробітках у Польщі. Хоч тільки декілька днів встиг попрацювати, відразу ж вернувся до Луцька. Інакше не могло бути, бо, як сказав з приводу цього: «Сховавшись від війни, як би я потім синові в очі дивився?!». І в цих словах – суть його як особистості. Роман має міцний духовний стрижень, який не дав йому зламатися ні на тому острівку, де «сам себе вже хоронив», ні впродовж довгих місяців лікування – повернення до нового життя, коли замість руки, обох ніг – протези. Романа тримало й тримає рятівне усвідомлення: «Я – живий!.. А ноги не вернеш, і треба змиритися з тим, що є».

Які ж люди увійшли в життя бійця-Героя за рік, що минув? Звичайно, ті, яким він вдячний за те, що залишився живий, що освоїв «другі ноги» – протези. А ще ті, від зустрічі з якими, як він висловився сам, «був у шоці, бо ніколи б не подумав, що до мене приїдуть мешканці Ковеля!». Йдеться про публікацію, яка була надрукована в нашій газеті торік, на початку жовтня. Ми зустрілися тоді з Романом не в медичному закладі, а у його будиночку-баньці в селі Гірка Полонка, й побачили молодого чоловіка не у візку – він уже стояв на своїх «других ногах». І не просто стояв – у магазин за покупками ходив!

На жаль, багато захисників України повертаються з війни без рук, ніг. Вже сьогодні на вулицях, зокрема обласного центру, їх можна побачити чимало – на візках, із милицями. Тож ситуація, в якій опинився Роман, нині ніби й не є якоюсь винятковою. Але так скаже лише той, хто не знає всієї історії героя наших публікацій. Кому невідомо, що цей молодий чоловік – ще й самотній. Свого часу був одружений, але понад п’ять років тому розлучився. Росте у нього син, та йому лише одинадцять років (Максимко живе з мамою, але любить гос­тювати в тата, й вони обоє дуже дорожать своїм спілкуванням). А батьки, на жаль, померли. Тож поміч має лише від брата, котрий мешкає в Кульчині, що неподалік Луцька.

Ось чому так хотілося, щоб нашу публікацію «Воїн-Герой Роман Романчук уже став на свої другі «ноги» – протези» прочитали небайдужі люди й відгукнулися. Тож закінчувалася вона зверненням редакції нашої газети якраз до тих, для кого «чужої біди не буває». Насамперед, йшлося про дрова. Сьогодні можна сказати, що Роман сповна забезпечений ними на зиму. Крім того, чималу допомогу теж, як кажуть, із подачі начальника відділу ветеранської політики Волинської обласної військової адміністрації Ігоря Чигринюка, надала йому Боратинська громада, до якої належить село Гірка Полонка. Завдяки цьому, до помешкання Романа підведено інтернет, облаштовано, по можливості, територію обійстя – тепер тут є освітлення, до будиночка викладено бруківкою доріжку.

А ще знайшлися добрі люди, які живуть далеко від села Гірка Полонка, але для яких чужої біди не буває. Якраз тоді, коли ми дуже чекали дзвінка від небайдужих людей, зателефонувала ковельчанка, наша багаторічна шанувальниця Валентина Турчик і сказала: «Два дні плакала, читаючи у «Волині» про Романа Романчука, а потім сама собі сказала: «Що плакати – треба щось робити!». Історія Романа так зачепила пані Валентину, що буквально за лічені дні вона разом із сестрою Ларисою Морозюк, Іваном Гулячем, який був за кермом машини, вирушила до нього. І, звичайно ж, не з порожніми руками. Це з приводу цього візиту зовсім незнайомих людей, Роман сказав: «Був у шоці, бо ніколи б не подумав, що до мене приїдуть мешканці Ковеля!». Й це була не разова акція – несподівані для Романа гості запевнили його, що «далі буде», й знаю, що свого слова дотримуються. І у Різдвяні свята вони з гостинцями завітали до нього – цього разу до ковельчан долучилося ще й подружжя Валентини й Василя Тарасюків із села Зелена, що неподалік міста залізничників.

Анкета Романа романчука для газети «Волинь»

– Прізвище, ім’я, по батькові, рік народження… – Роман Петрович Романчук. Народився в 1992 році.

– Знаю, що ви – родом із села Привітне, що на Рівненщині. Чим воно є для вас? – Це те, що ніколи не забувається. Це – село мого дитинства, юності. Зараз рідше там буваю, але скажу, що як тільки почав ходити на протезах і сів за кермо автомобіля, то найперше поїхав туди. Там же – могили моїх батьків.

– Мабуть, нема таких хлопчаків, які не грають у війну (правда, зараз це вже частіше – комп’ютерні ігри). А маленький Роман теж бігав колись з іграшковим автоматом? – Аякже… Ми у все грали – і у футбол, і в квача, і у «войнушки». Вирізали з дошки автомати, ділилися на «своїх» та «чужих» і переслідували «противника».

– Чи була думка, що колись доведеться взяти справжню зброю й боронити Україну від ворога? – Якщо чесно, то – ні. Хоч справжню зброю я брав у руки під час строкової служби, але то були лише навчальні стрільби на полігоні.

– Хто для вас сьогодні ті хлопці, з якими довелося бути на передовій у складі 35-ї штурмової бригади? – Побратими, друзі на все життя. І зараз час від часу переписуємося. Багато з них і досі – на передовій.

– Серед них є і ті, кому завдячуєте своїм життям… – Звичайно. Хоча, до речі, імен безпосередньо тих, хто мене евакуйовував з острівка, де я пролежав майже два тижні, не знаю. Це був спеціальний підрозділ. А вдячний насамперед тим командирам, які подбали, щоб мене забрали. Це ж я там один був – хтось, може, й не став би ризикувати життям групи воїнів, яких в будь-який момент міг обстріляти ворог.

– А потім було повернення до життя – хто заслуговує найперше на вашу вдячність? – Багатьох хотілося б назвати – це ж стільки місяців лікування, зокрема і в обласному госпіталі ветеранів війни. Дуже вдячний лікарю-реабілітологу Вадиму Прачу, який підготував мене до протезування, а потім допоміг стати на «другі ноги» й піти. Але скажу насамперед про командира роти військової частини, в якій я служив на Луцькому аеродромі зразу після мобілізації, тобто з 27 лютого 2022 року. Він відгукнувся на мій дзвінок із військового госпіталю міста Одеси, коли постало питання про подальше моє лікування, приїхав за мною й забрав до Луцька. А наступного дня через госпіталь ветеранів війни, який дав направлення, завіз мене в обласну лікарню.

– На початку повномасштабного вторгнення росії ви були за кордоном, і можна було не вертатися додому. Але під час першої нашої зустрічі ви сказали з приводу цього: «Сховавшись від війни, як би я потім синові в очі дивився?!». – Тоді ніхто не знав, куди дійде ворог, була ймовірність нападу і з білорусі. Як би я почувався, живучи в Польщі, знаючи, що син – тут, що йому може загрожувати небезпека? Ми йшли захищати Україну, пам’ятаючи про своїх рідних.

– А з ваших слів вже тепер про сина Максимка напрошується думка, що він тримає тата на світі. Це – так? – Звичайно. Це ж – єдиний мій син! Він охоче буває в мене, заради нього хочеться впевненіше почуватися в цьому житті, щоб і йому допомогти піднятися, як кажуть, на ноги.

– Що ви скажете про безбар’єрність в нашому суспільстві для таких, як ви? Чи облаштовані відповідно насамперед ті установи, куди вам треба зайти? – Почну з того, що взагалі не облаштовані, де ключове слово «взагалі». Навіть на протезах не всюди пройдеш. Ще, наприклад, у центрі Луцька, де бруківкою вимощені тротуари, – більш-менш нормально. Але ж доводиться бути і не в центрі. Якщо про східці до будівель говорити, то роблять їх, хто як хоче. Є низенькі, які зручніші для людини на протезах. А є такі високі, що їх важко осилити.

– Який зараз у вас статус? – Я – військовий. Поки що в мене триває лікування. В процесі – збір, а потім підготовка документів на призначення групи, пенсійного забезпечення. Процедура – довга. Може, й до весни затягнеться. Мені простіше, бо я постійно на лікуванні або у лікарняній відпустці. Тож представляю у військову частину виписки. Доб­ре, що моя частина – в Луцьку, то з цим проблем нема.

– Ви чули про введення в громадах штатних працівників, які супроводжуватимуть ветеранів війни? Що скажете, така служба – потрібна? – Безумовно, що так. Це ж добре, коли є до кого звернутися й розпитати, що й за чим робити. Щодо цього скажу, що ще в той час, як я був у госпіталі в Одесі, мене знайшла волонтерка з Луцька Вікторія Ластівка. З нею в мене був налагоджений контакт щодо протезування. Вона ж іще тоді відкрила збір коштів на лікування. Зараз Вікторія працює у «Ветеран хабі», який був нещодавно створений у Луцьку, й надалі супроводжує мене.

– І насамкінець – ще таке запитання: що б ви побажали українцям у новому році? – Звичайно, – якнайшвидшої нашої Перемоги над ворогом, за яку вже заплачено дуже великою ціною – здоров’ям і життям тисяч захисників України.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: Гороскоп здоров’я на 2025 рік.