«Шлях на «нуль», який долали вночі, ми називали «дорогою життя», – каже Микола Кондратюк.
Волинський герой: «Із серпня на фронті почалося справжнє пекло»
Спогади сержанта Миколи Кондратюка, який тримав оборону на Запорізькому напрямку
Микола Кондратюк народився у селі Видраниця 1966 року. Навчався вже у Ратнівській школі, після того, як батько збудував хату в Ратному. Потім поступив у Брестське музичне училище по класу баяна. Отримав спеціальність викладача музичної школи. Після призову в радянську армію проходив службу в повітряно-десантних військах. Спочатку – пів року була «учебка» під Каунасом у Прибалтиці. А потім, ще півтора року, – служба у новоствореній бригаді під Кременчуком.Здійснив 24 стрибки із парашутом.
Після звільнення з військової служби був призначений на роботу у Ратнівську музичну школу, де відпрацював без перерви понад тридцять років.
– Коли росія напала на Україну у лютому 2022-го, два дні не відходив від телевізора, – згадує Микола Михайлович. – Слідкував за новинами, а потім не витримав і пішов у військкомат. Воєнком із Ратного Олег Колочун записав мене у список і сказав чекати дзвінка. Зателефонували вже наступного ранку. Просився у тероборону, але оскільки в цей день формувалася рота охорони, то був призначений у цей підрозділ. Спочатку обстановка була дуже напружена, бо всі чекали наступу з боку білорусі. Та потім стало спокійніше і загалом служити було добре, тим більше, що поблизу місця проживання. Оскільки автору цих рядків довелося служити разом із сержантом Кондратюком майже півтора року, то мушу відзначити, що він виділявся особливою відповідальністю та дисциплінованістю. Товариші також поважали його за доброзичливий та спокійний характер. Хоча вже через кілька місяців почав нудьгувати за роботою в школі та дітьми.
З роти охорони Миколу відправили у бойовий підрозділ 2 серпня 2023 року – колишній день ВДВ. На полігон їхали разом із Дмитром Назаруком, Сергієм Ковалем і Ярославом Капітулою. На Яворівському полігоні їм видали все необхідне спорядження і відразу ж почалася бойова підготовка. Отримав спеціальність стрільця-кулеметника і кулемет «Браунінг». Стріляли також із автоматів та кидали бойові гранати. Заняття проводили досвідчені інструктори, які вже встигли повоювати. Ратнівську групу розкидали у різні підрозділи, Микола із Ярославом потрапили в окремий кулеметний взвод. Навчання тривало два місяці, а потім ще кілька тижнів у Володимирі. Ходили чутки, що оскільки в батальйоні багато бійців старшого віку, то його відправлять десь на кордон у спокійне місце.
Проте вже у грудні командир на шикуванні повідомив, що батальйон отримав два дні на збори і вирушає на запорізький напрямок. Там були передані у підпорядкування 41-ї бригади і деякий час знаходилися в резерві між Запоріжжям та лінією фронту. Коли вже мали заходити на бойові позиції, виявилося, що в Миколи у військовому квитку не записано проходження фахової підготовки. Тому після Нового року відправили ще на два тижні у навчальний центр «Десна». Нічого нового там не почув і не побачив, але добряче находився, бо на заняття там треба було йти 10 кілометрів. Після повернення у свій підрозділ, відразу ж почалася бойова робота. Спочатку заходили на позиції на чотири дні, а потім стільки ж часу відпочивали. Та пізніше стало все набагато гірше.
А земля там така, що по кілограму до чобіт налипає, і її не можна нічим відчистити.
– Особливо запам’ятався перший вихід на «нуль». Завантажили в рюкзаки боєкомплект, воду та продукти. Хоча був лютий, але йшов сильний дощ. А земля там така, що по кілограму до чобіт налипає, і її не можна нічим відчистити. Спершу їхали «Джипом», а навколо час від часу лунали вибухи. Далі з молодим бійцем, який уже знав місцевість, рушили вперед посадкою, – розповідав Микола. – Темінь така, що нічого не видно. І тут на нас летить ракета і вибухає позаду, метрів за п’ятдесят. Попадали на землю. Тільки піднялися, як через хвилину друга. Це росіяни засікли наш ЗІЛ і намагалися влучити в нього із протитанкової ракети. Потім почався мінометний обстріл. Поки добралися до окопів, то були вже повністю мокрі і в багнюці. Доповіли старшому на позиції, і він відразу відправив у бліндаж відпочити й підсушитися. Добре, що ще раніше ратнівські хлопці передали тепловізор, бо по-іншому там взагалі неможливо вести спостереження. Кацапи пробували, і не раз, підкрастися до наших позицій, але через тепловізор їх видно за кілометр. У таких випадках відразу ж відкривали вогонь.
Читайте також: Історія Волині: важкопоранений командир «Зоренко» не здався, а пустив собі кулю у скроню.
Правда, із кулемета старалися без крайньої потреби не стріляти, щоб ворог не засік. Улітку росіяни активізувалися і постійно «прощупували» нашу оборону, щоб знайти слабке місце і прорватися до дороги на Оріхове. А із серпня почалося справжнє пекло. Ворог постійно гатив по наших позиціях із артилерії, «Градів» і «Сонцепьоків» та іншої зброї. Коли в повітрі вибухали касетні боєприпаси, то було таке відчуття, що почався землетрус. А потім кацапи атакували – як правило, на мотоциклах та квадроциклах. Найчастіше наступ починався ще в сутінках і продовжувався удень. Групами по два-три мотоцикли на швидкості намагалися прорватися до наших позицій. Більшість їх знищували наші дрони ще на відстані. Тих, хто проривався ближче, добивали із автоматів і кулеметів. Важко навіть зрозуміти, що вони там нюхали або курили, щоб воювати подібним методом. Але це давало їм можливість виявити наших бійців, після чого знову починався артилерійський обстріл.
Дуже сильно, за словами Миколи Михайловича, дошкуляли також російські дрони – як удень, так і вночі. Якщо спочатку кількість наших і ворожих коптерів була приблизно однаковою, то вже із літа ворог мав явну перевагу. Для захисту від них в окопах бійці ще додатково робили «лисячі нори», куди відразу ховалися, якщо помічали ворожий безпілотник. Стріляти по них – марна справа, бо він може не тільки зробити скид, але і передати координати для ворожої артилерії. Але сховатися від дрона можна лише тоді, коли ти на позиції. Щоб їх заглушити, бійці купували також засоби РЕБИ за 200 тисяч гривень, але це все одно не завжди допомагало. Тому шлях на «нуль», який доводилося долати вночі пішки, вони називали «дорогою життя». Якщо врахувати, що несли на собі рюкзаки вагою 20-30 кілограмів, а також – бронежилети, зброю і каски, то добиратися було зовсім непросто. Через складнощі із пересуванням та нестачу людей доводилося стояти на «нулю» набагато більше, ніж спочатку. Тому дуже зраділи, як почули, що їде поповнення. Але до їхнього батальйону доїхали тільки троє бійців. Та вони свої позиції тримали до останнього, ворог тут не просунувся.
– Зіграло свою роль і те, що у нас були хороші командири та стабільне постачання. Ми отримували всі належні виплати й хороше харчування. У цьому була значна заслуга нашого земляка Дмитра Назарука, який командує підрозділом матеріального забезпечення. А командир взводу – Володимир Міндюк із Горохова – навіть заміняв мене на «нулі», поки я їздив у відпустку. Не всі офіцери здатні на таке. Постійно виручають також наші волонтери, особливо з ремонтом техніки, – ділиться Микола Михайлович.
Його розповідь я записав у фоє лікарні. На жаль, через поважний вік і перевантаження у Миколи Кондратюка почалися проблеми зі здоров’ям. Тож тепер доводиться лікуватися.
Микола МИХАЛЕВИЧ, завідувач Кортеліського історичного музею.
Читайте також: І сказала ворожка Залужному: «Буде війна, а ти там – головний».
