Рідні легендарного Волинського «УРАГАНА» присвятили йому незабутню зустріч напередодні Різдвяних свят
Родина ветерана АТО Михайла Харківа з села Скригове Луцького району знову зустріла різдвяно-новорічні свята, найперше вклонившись йому на могилі. Минулого грудня минули три скорботні роки, як у земному житті не стало їхнього чоловіка, батька, дідуся. Наче живий, дивиться він тепер на земний світ із світлини на встановленому нещодавно пам’ятникові. Обряд освячення цього останнього дарунку від рідних здійснив найстарший онук пана Михайла, настоятель храму архистратига Михаїла села Несвіч Луцького району Михайло Федорчук. На скорботній події, здавалося, навіть на холодному постаменті вловлював мудрість батькових очей Віталій Харків, нині – військовослужбовець 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, а його сини, шестирічний Богдан і п’ятирічний Роман, так зворушливо сперечалися, хто більше пам’ятає себе на руках у дідуся-героя…
«Я ВИКОНАВ СВОЮ МІСІЮ НА ЗЕМЛІ…»
У мирському житті Михайло Харків був сільським учителем музики. За добру вдачу та хист до гри на улюбленому інструменті школярі-пустуни називали Михайла Васильовича «Баяном». Та 8 лютого 2015 року 52-літній освітянин, не вагаючись, пішов зі свого родинного раю в пекло війни. Побратими в першому ж бою нарекли його «Ураганом».
На могилі Михайла Харківа йому вклонилися дружина Євгенія, син-воїн Віталій із дружиною Марією та синочками Богданом і Романом, донька Ольга Федорчук із чоловіком Михайлом і синами – священником, отцем Михайлом, студентом Волинської богословської академії Олегом і шестикласником Богданом.
Про командира 3-го механізованого взводу 1-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону Михайла Харківа на «нулі» досі переповідають історії, в яких цей українець-інтелігент вчить відваги й ненависті до всіх, хто зазіхає на незалежність України. 15 місяців на передовій лінії вогню в Донецькій та Луганській областях не додали віку й цьому хорошому чоловіку. 10 грудня 2021 року він відійшов у Вічність від важкої недуги, мовивши стиха: «Прощавайте, бо я виконав свою місію на землі…».
Воістину виконав, бо, як і годиться господареві, разом із дружиною-освітянкою Євгенією збудував дім, виховав захисником України сина Віталія й берегинею своєї великої сім’ї доньку Ольгу, посадив сад. Навчав любові до українських пісенних традицій сотні скригівських діточок, у найважчий час для рідної країни засвідчив їй свою честь перед обличчям смерті…
Коли ж повернувся з фронту, Харківи власноруч збудували біля свого обійстя Свято-Троїцьку каплицю, щоб попрохати в ній у Бога миру мав можливість кожний подорожній, а незадовго до освячення цієї святині сім’я видала альбом-календар «Я не просто воїн АТО, мої плечі – це щит України, щоб її не топтав ніхто», в якому розповіли про всіх учасників бойових дій у селі Скригове та Пильгани.
У Горохові під час презентації фільму Михайлові Харківу було вручено редакційний «Оскар» газети «Волинь» - «Крилатий плуг».
У родині Харківих найголовнішим скарбами завжди були не статки, а – взаємоповага, любов, віра, висока духовність. У 2018 році пані Євгенія стала авторкою ідеї створення фільму «Я вірю, що закінчиться війна…». Стрічка, знята журналістами газети «Волинь», збирала сотні глядачів на переглядах у Горохові, Берестечку, Луцьку. Правдивістю про жахіття війни вона викликала сльози навіть у чоловіків. Задля цього Євгенія Іванівна і Михайло Васильович щодня долали десятки кілометрів бездоріжжям, аби зустрітися з атовцями. У Горохові під час презентації фільму Михайлові Харківу було вручено редакційний «Оскар» газети «Волинь» - «Крилатий плуг».
«НАЙБІЛЬШИМ СВЯТОМ ДЛЯ РОДИНИ СТАНЕ ПЕРЕМОГА»
По смерті чоловіка Євгенія Харків стала однією з авторок фотоальбому, в якому увічнено пам’ять 30-ти мешканців Мар’янівської територіальної громади, котрі віддали життя за Україну з 2014-го по 2024-й рік. Жінка міркує, що ім’я кожного воїна-оборонця потрібно разом і велелюдно вшановувати молитвою й спогадами в храмах, на Алеях Слави, в «Книгах пам’яті»…
– Найщасливішими були роки, коли ми з доньчиною та синовою сім’ями відзначали храмові празники, ті хвилини, в які чоловік брав у руки баян і співав задушевну українську пісню, як раділи іменинам, народженню внуків… З початком повномасштабної війни не лежить душа до святкувань. Цьогоріч уперше діти й онуки з’їхалися на освячення пам’ятника. Як сказав наш син Віталій, тато зібрав нас усіх, щоб ми поговорили про все, що сталося в минулому році, порадилися й пораділи, що ми – родина. А найбільшим спільним святом стане Перемога! - вірить Євгенія Іванівна.
… Панахиду за ветераном АТО/ООС Михайлом Харківом також було відслужено на Алеї Слави в селищі Мар’янівка Луцького району. Цього ж дня рідні та друзі на заупокійному богослужінні, яке здійснили священнослужителі – отці Віталій Куц, Роман Яцірук і Дмитро Лотоцький – молилися за упокій померлого 45-річного воїна-атовця з села Борисковичі Миколи Семенюка та назавжди 47-річного Ігоря Байденка з села Бужани, який загинув смертю хоробрих минулого 27 грудня на Херсонщині.
Бачилося безпросвітним горе, бо в ці ж скорботні хвилини до Алеї Слави прибув траурний кортеж із загиблим 36-річним Героєм із села Брани Андрієм Мисливчуком. Під плач і ридання громада просила в Творця найпотрібнішого кожному – миру!
Леся ВЛАШИНЕЦЬ.
У боях за Україну полягли мужні сини Волині
Іван ОНІЩУК – боєць із села Скулин Ковельського району;
Руслан ЖЕРЖ – боєць із села Лучичі, що на Ратнівщині;
Едуард ЯЦЬ – боєць із селища Ратне;
Валерій ЛЕВЧУК – боєць із села Звірів, що на Ківерцівщині;
Сергій ГУЛАКОВ – боєць із міста Володимира;
Віктор КУЛИК – боєць із міста Ковеля;
Максим ТОМЧУК – боєць із села Малинівка, що на Рожищенщині;
Олександр СКОРУК – боєць із міста Ковеля;
Олег ПІЦИК – боєць із села Новий Двір, що на Турійщині;
Сергій КАПІТУЛА – боєць із села Велимче, що на Ратнівщині;
Валерій ГРИБЧУК – боєць із села Дмитрівка, що на Рожищенщині;
Олександр МАЗУРОК – боєць із міста Володимира;
Вадим СЛЄПЦОВ – боєць із села Борохів, що на Ківерцівщині;
Юрій САПІЖУК – боєць із села Перемиль, що на Горохівщині;
Андрій МЕРЕЖА – боєць із села Городок, що на Маневиччині;
Владислав КОРЧИГА – боєць родом із міста Маріуполя (його батьки на початку повномасштабної війни переїхали у Велику Глушу, що на Любешівщині, – на малу батьківщину матері воїна, Тетяни Філюк);
Сергій КІЗИМ – боєць із села Боголюби Луцького району;
Федір СМОЛЯР – боєць із села Садів Луцького району;
Артем ШЕВЧУК – боєць із села Вощатин Володимирського району;
Володимир КУШНЕРИК – боєць із села Люб’язь, що на Любешівщині;
Олексій КРИЖАНОВСЬКИЙ – боєць із міста Ковеля;
Андрій ЛИТВИНЧУК – боєць родом із села Струмівка Луцького району (жив у місті Луцьку);
Назарій НІКОЛАЄВИЧ – боєць із міста Каменя-Каширського;
Іван МАРКИШ – боєць із міста Луцька;
Сергій БУЙНИЦЬКИЙ – боєць із селища Іваничі;
Святослав ТКАЧУК – боєць із села Соснина, що на Іваничівщині;
Артем ШЕПЛЯКОВ – боєць із міста Луцька;
Сергій КОШІЛЬ – боєць із села Хотешів Камінь-Каширського району;
Сергій СЕМЕНЮК – боєць із міста Луцька;
Олександр КУРИНЧУК – боєць із села Зарудчі, що на Любешівщині;
Володимир ВЕЛЬГУС – боєць із села Мислині, що на Горохівщині;
Микола ГЛІНА – боєць із міста Луцька;
Олександр СЕМЕНЮК – боєць із міста Луцька;
Олександр АТЛАС – боєць із села Щенятин, що на Іваничівщині;
Валентин КОВАЛЬЧУК – боєць із села Воєгоща Камінь-Каширського району;
Олександр САВЛУК – боєць із селища Люблинець Ковельського району;
Микола ПРОСКУРА – боєць із міста Володимира;
Павло КОПИЦЕЦЬ – боєць із села Рудники, що на Маневиччині;
Ігор ЛИЧАК – боєць із міста Луцька;
Іван КУМБРОВ – боєць із міста Луцька;
Богдан ДИНЬ – боєць із села Велика Глуша, що на Любешівщині;
Володимир БАГЛАЙ – боєць із села Галичани, що на Горохівщині;
Віктор ТКАЧУК – боєць із міста Володимира;
Олександр ЮРЧУК – боєць із села Озерці, що на Горохівщині;
Юрій КУШНІРУК – боєць із села Рудники, що на Маневиччині.
Читайте також: «Волинянина Сергія Багнюка удостоєно звання Героя України».
