Різдво на чужині очима журналістки з Волині

Вже два роки поспіль таким бачу Різдво в Копенгагені разом із земляками, вдячними Данії за прихисток від війни та величезну допомогу, яку ця невелика країна скеровує в Україну задля Перемоги над російським агресором.

Найбільше радію, що моя рідна держава, яку асоціюю з українцями-ненависниками всього, що стосується ворогів-москалів, врешті зустрічає всі релігійні свята, як люди, за новоюліанським календарем.  

До Святвечора готувалися, як це робив кожен удома в Україні. Прибирали й мили наше спільне помешкання до блиску. Згодом накрили стіл, запалили свічки, прочитали «Отче наш...». Заздалегідь домовилися, що кожен із невеликого товариства  приготує ту традиційну страву, яку хоче, та зауважую, що не всі вони, як належить, є пісними. Схоже, що той нюанс знали лише Люба зі Львова, Жанна із Дніпропетровщини та я із Волині. Подумки усміхаюся і міркую, що це – невеликий гріх, якщо чути, що 70-річний Олександр із Рубіжного на Луганщині  вже настільки гарно розмовляє українською мовою, ніби й не знав ніколи москальської, чи забувся її назавжди. 

Мої ровесниці – Людмила, Тетяна і Марина з Харківщини та Тетяна з Чернігівщини – трохи ніяковіють від незнання про «три празники в гості» (й вони такі – не одні), зате готові слухати нескінченно про те, як на заході України ходять колядники, про щедрування й парубочі збитки на свято Меланки. До слова, мої друзі-східняки вже знають і водохрещенське вітання: «Христос хрещається!» – «У річці Йордані!». Підбадьорюємо їх: «Учитися ж хорошого, та ще й настільки охоче, – ніколи не пізно й завжди похвально!».

За вечерею розмовляємо лише про Україну. Знову радію, що всі ми, зведені Богом, без неї себе не уявляємо. Поміж тим виходимо на відеозв’язок із рідними та друзями. Знайомимося, щоб, може, колись іще зустрітися або  просто залишити цей спогад у серці променем людяності.

Тим часом у будинку, що поруч із нашим, на запрошення данської волонтерки Майкен Ларсон гостювала група українських підлітків із Харкова. 15 та 16-річні хлопці та дівчата мимохіть розчулювали данців скорегованими війною надто дорослими думками про сенс життя, вагомість Батьківщини, почуття до України. Коли ж один із  юних українців заслухався з екрана телевізора мелодією «Щедрика» та вітанням Володимира Зеленського й розплакався від почуття тривоги за рідну країну, «нащадки вікінгів» також не соромилися сліз.

Дарма, що різдвяні звичаї данців і українців різняться. Скажімо, в нас кутя, в них – солодкий рис. Жаль, що ми пшеничкою не розжилися, а ось вареники з картоплею та сиром настільки подобаються заможним, однак скромним у побуті данцям, що наші сусідки-господині приходять учитися ліпити їх.

…А як над світом зійшла різдвяна зоря, в далекому закордонні на прохання данців заспівали: «Добрий вечір тобі, пане господарю…» і «Хай Ісус, мале дитя, благословить наше життя, щоб ми в мирі проживали і горя не знали!».

Було дуже прикро, що за нашим столом були не всі, з ким живемо в одній комуні. В кількох – своє свято, свій «кіріл» та його благословення вбивати, знищувати, руйнувати. Москалі та й годі, що вірою безбожно прикривають очікування «русского міра» на Українській землі або бездумно служать московським попам замість того, щоб учити історію своєї країни. Й жодна сила в світі не примусить мене думати по-іншому про тих, хто й в Україні чекає московського, прости Господи, Різдва.

Леся ВЛАШИНЕЦЬ, редакторка відділу інформації газети «Волинь».

Читайте також: «На Водохреща в Італії у жахливій ДТП розбилася українка: дитина дивом вижила».