Волинянка вирішила вирватись з лабет сімейного насильства з допомогою газети

Події 33-річної давнини – із новим перебігом

Упевнена, що серед наших читачів знайдеться чимало тих, хто пам’ятає тогочасну публікацію журналістки Валентини Штинько «Поважчав світ на семеро сиріт». У ній розповіли про лихо у багатодітній сім’ї із села

Маньків Локачинського району: шестеро неповнолітніх дітей та їхня 19-літня сестра осиротіли в одну мить, коли їхня мама загинула в жахливій аварії. Тією найстаршою сестрою була Надія Кундюк, на той час – молода дружина і мама семимісячної донечки. Вона та її чоловік Петро вчинили дуже мужньо – зважилися взяти під опіку усіх діток: двох братів і чотирьох сестер, найменшій з яких було лише одинадцять місяців. Про бодай якусь участь у їхній долі рідного батька цих дітей тоді ніхто й словом не обмовився, бо «чарка давно заступила йому білий світ».

Шестеро неповнолітніх дітей та їхня 19-літня сестра осиротіли в одну мить, коли їхня мама загинула в жахливій аварії.

Через три десятиліття Надія показує пожовклі сторінки  газети «Волинь», які береже як зіницю ока. Саме завдяки публікаціям  у цьому виданні і доброті людській Кундюки важко, але змогли зіпнутися на ноги. В «Ощадбанку» на ім’я Надії відкрили рахунок для добровільних пожертв, тож люди з усієї Волині й не тільки переказували дітям гроші, надсилали одяг і побутову техніку. За кошти від громади Надія з Петром викупили в колгоспі хату і взялися господарювати… Правда, тоді довелося їм пережити ще одну трагедію – померла їхня доня. За деякий час Бог дав їм синів. І, здавалося б, ніщо не віщувало негоди, однак біду приніс в оселю  господар сімейства – взявся заглядати у чарку. У наступні роки хата, яка могла б залишитися символом великодушності і незламності, чого тільки не перебачила! Те, що переживали Надія з малими дітьми, тепер називають сімейним насильством і за це передбачена відповідальність – аж до кримінальної. А тоді, каже жінка, міліція, яку вона викликала, могла приїхати через тиждень, і сенсу у з’яві правоохоронців вже не було. Вона оповідає, склавши маленькі спрацьовані руки одна на одну і від давньої втоми голос її зовсім позбавлений емоцій:

– Ви знаєте, як були свіжі фінанси, люди допомагали, то він добрий був. Бо побудували і льоха, і хату, і хліва, і обгородилися, і підлогу зробили. А пізніше почався жах. Він став пити, гуляти, не пропускав жодної спідниці.

Грошей не давав. Жила я на пенсію, яку держава платила на дітей. Він і ревнував сильно. Як піду на роботу, міг і дітей з хати повиганяти, і худобу надвір. Та всяко було. І руку піднімав на мене й на дітей, особливо на братів і сестер. Тікали стільки разів з дітьми, ховалися і в сусідів, і де тільки. 
За більш як пів годинну розмову Надія Кундюк жодного разу не назвала чоловіка, з яким стільки прожила і пережила, на ім’я – просто «він».

– Це тривало роками. Вже дійшло до того, що він почав заводити коханок, і продукти з дому виносити. Міг і кури забрати, і м’ясо з холодильника. Чи помагав по господарству? Казав, що не має гумових чобіт, тому в хлів не піде… 

Надія Кундюк розповідає, як їй вдалося 8 років тому розірвати цей ланцюг. Каже, її чоловік, хоч і жив уже з іншою жінкою, а до їхнього спільного житла приходив регулярно, щоб її обзивати. І не йняв віри, що вона подасть на розлучення. 

За мамину кров

Минулого літа, погожого липневого дня, у хаті Надії Кундюк наче прогримів грім. Із сільради їй надійшло повідомлення, що з рідної домівки її виписано – її та ще молодшу сестру, яка з-поміж братів та інших сестер єдина залишилася з нею жити. Коли Надія взялася з’ясовувати, то дізналася: колишній чоловік Петро Кундюк, який під час покупки хати записав її на своє ім’я, нещодавно пішов у сільраду і приватизував її на своє ім’я. А після того вирішив позбутися «зайвих». Надія каже: за ці роки звикла до того, що чоловік здатний на будь-яку підлість, але цей його вчинок збурив її до останньої клітиночки. Їй і тепер важко збагнути, як можна додуматися забрати собі те, що не заробив. 

– Хата ж куплена, фактично, за сирітські гроші, за мамину кров… Там нема ні чоловікових особистих грошей, ні моїх, тільки кошти людей, які тоді перейнялися нашим горем. 

А далі згадує… Згадує, як у страшні часи її молодості із дітьми вікна затуляли клейонкою, бо п’яний чоловік постійно бив шибки. Є у пам’яті картинка, як він люто рубає у цій хаті підлогу, а потім і двері. Вона купує інші, ставить із синами, а він їх знову вибиває. Було таке, що поздирав ще мокрі шпалери, які поклеїла у намаганні хоч якось прикрасити оселю. Каже, тоді вони жили, як безхатченки...

А ще – обоє синів Надії і Петра Кундюків зараз воюють, захищають Україну. Старший – Петро, названий, як і батько, збирається повернутися саме у цю хату, у свою рідну домівку. То що, батько вирішив і сина викинути з дому?

Терпіла – боялася за дітей

Надія Кундюк знову згадує, як визволилася від чоловіка. Допомогла, каже, оновлена у 2000-х поліція.

– До мене частіше від інших за викликом приїжджала одна поліцейська. Її звати Лєна. Сіли якось із нею, і вона каже: «Скільки я буду до вас їздити? Вам треба з цим покінчити. Там же нема з ким жити!». А тоді повернулася до дітей: «Вам треба такий батько?» – А вони кажуть: «Ні!». 
Тоді я багато що збагнула... А він не вірив – думав, що, після 25 років життя з ним, такого не зроблю. А в мене так було, що вже навіть, як мої сини підросли і були не вдома, то мусили наглядати за мною постійно. Дзвонили:

«Мам, він вже прийшов додому?». 

Жінка розповідає, що замолоду мусила думати передусім про дітей: у розлученої соцслужба могла забрати братів та сестер та віддати в інтернат. Про це їй розповіли у школі, коли розпитували, чому діти приходять невиспаними і втомленими на уроки. Надія каже, що справжнє життя почалося після розлучення. І навіть радіє, що її колишній узаконив стосунки з новою дружиною, бо так їй у хаті спокійніше. Хоча не завжди:

– Розписаний, повінчаний навіть, а до мене до цієї пори ходить. Приходить і зразу: «Шо, така-сяка? Нашо ти на «розвод» подала?!» 

З таким матюком до мене. Як визву поліцію, то він піде.

Розказує з гордістю, як зробили із сестрою з хатини «лялечку». Поїхала на заробітки у Польщу, гарувала, але заробила на добротний ремонт і навіть на трактор. Вона навчилася класти плитку, сама заливала поріг… І тут, каже, «на все готове прийшов хазяїн»: 

– Обоє синів –  у гарячих точках. Мені морально важко, бо постійно про них думаю, а ще чоловік спокою не дає, – зітхає Надія Кундюк.

 Судові справи

Жінка вирішила судитися. Адвокатка Юлія Спіріна, яка взялася за справу, на підставі документів, з якими працювала, зробила висновок: якщо будинок придбаний у шлюбі, то він належить подружжю навпіл, 50 на 50.

Хоча з моральної точки зору, зауважує, якби будинок оформили належним чином, по частинах на кожного з дітей і на подружжя, то нині цю проблему суд розглядав би інакше. 

– З огляду на надані документи, я підготувала позов про поділ майна подружжя фактично, тобто – про визнання за моєю довірителькою, пані Надією, половини будинку, в якому вона проживає. 

За неоднозначним збігом обставин у Локачинському райсуді розглядали аж 2 справи щодо Петра Кундюка – про хату і про сімейне насильство. Так сталося, що в день подання позовної заяви в Кундюка був день народження.

Під алкогольним дурманом він зайшов до першої дружини та став лаятися й виганяти її з хати. Мовляв, лише він – власник, і то – єдиний. Пані Надія, за порадою адвокатки, викликала правоохоронців, які зафіксували факт психологічного насильства. Іменинник і собі викликав поліцію – звинуватив колишню дружину в тому, що то саме вона є насильницею! Мовляв, не пускає його на подвір’я, а ще – він боїться собаки (йшлося про цуценя пекінеса). Поліцейські протокол склали лише на Петра. 

У справі про хату (юридичною мовою – про право власності на спадкове майно) суд ухвалив рішення поділити її навпіл між колишнім подружжям. Про те, щоб віддати її повністю Кундюку навіть не йшлося. Понад те суд постановив стягнути з нього судовий збір і витрати пані Надії на правничу допомогу. Правда, згодом цю частину рішення змінили, бо позивач запізніло повідомив, що він – інвалід 2 групи, а для осіб з інвалідністю відповідний закон працює інакше. Тож Кундюку потрібно буде компенсувати пані Надії тільки частину виплат на адвоката.

Згадує, як у страшні часи її молодості із дітьми вікна затуляли клейонкою, бо п’яний чоловік постійно бив шибки. Є у пам’яті картинка, як він люто рубає у цій хаті підлогу, а потім і двері.   

Адвокатка Юлія Спіріна, яка вже багато чого бачила у своїй професії, поділилася, як глибоко вразила її поведінка колишнього Надіїного чоловіка: «Попри те, що він знає історію з тими дітьми, які раптом маленькими стали сиротами, він тепер вважає, що все правильно робить, вирішивши позбавити житла колишню дружину і її сестру».

Що ж до іншої справи – про насильство – Юлія Спіріна зазначила, що Кундюк вміло і грамотно затягував час. Тож за три місяці сплив термін, у який мало би бути рішення. Тому суддя у постанові зафіксувала, що Кундюк винний у вчиненні сімейного насильства, але звільнила його від адмінвідповідальності у зв’язку із закінченням строків притягнення до неї. Цю постанову Кундюк не оскаржував. Та навіть після цього «театр одного актора» тривав.

Петро Антонович то погоджувався на запропонований ексдружиною поділ кімнат, то передумував. Хоча вдуматися тільки: у двох кімнатах із чотирьох  мають мешкати Надія, її сестра та син, якого чекають з війни, а в іншій – одноосібно Петро Кундюк, який геть непогано собі живе у домі нової дружини. Та навіть при цьому він нині звернувся до суду, щоб той буквально визначив його законну частину. 

Де знайти людяність?

Що керує людиною, яка мало того, що знущалася над іншою, над власними дітьми, то ще й через роки вирішила вигнати їх із хати? Спробували дізнатися у самого Петра Кундюка. Він каже, що вирішив це... зопалу! От просто не мав чоловік виходу. Мовляв, розсердився, що Надія його не пускала в хату:

– Я  не забрав би цілу хату ніколи в житті. Але після того, шо вона мені вичворала, я не хочу лишити їй всю хату.

Я там одну кімнату мав і приходив раз на рік чи раз на пів року. Вона викликала міліцію щоразу. Я б прийшов, побув би пів години та пішов би назад. 

Він зізнається, що не впевнений, що у другої дружини матиме, де жити в майбутньому. Із розповіді Петра Кундюка випливає, що це він страждає, що це в нього – інвалідність, і він потребує співчуття. Однак навіть такі причини не можуть бути виправданням для того, щоб одного разу взяти і спробувати залишити бездомною жінку, якій свого часу освідчився, яка прожила тяжке і тривожне життя, залишившись ще молоденькою без мами і з купою дітей на руках, яка над усе хоче, щоб її обоє синів повернулися додому живими й неушкодженими, а мусить ще й боротися буквально за дах над головою.  Надія Кундюк звернулася у редакцію, бо хоче, щоб її чоловік став відомим – у поганому сенсі цього слова. Вона також хоче, щоб інші жінки, які потрапляють в лабети сімейного насильства, знали, що воно не має ні кінця, ні краю, якщо не намагатися розірвати цей ланцюг. Ба більше, воно стає жорстокішим. Треба розуміти, що не кожна жінка змогла б знайти стільки мужності, щоб поділитися своєю історією, умовно кажучи, не на кухні. І не кожна знаходить у собі сили на розлучення. І, не виключено, її колишній чоловік зробив велике відкриття, що його ексдружина здатна відстояти свої інтереси аж у суді. Тож наостанок цієї невигаданої історії найбільше хочеться одного – міцно потиснути Надії Кундюк руку і побажати, щоб її хлопці-воїни були під Божою опікою і повернулися додому з Перемогою.