Завдяки волинянці книжку про Голодомор в Україні вже можуть прочитати італійці

«Перекладацька робота – це заняття для душі»

Як і колись, тільки-но приїхавши в Італію, Юлія Євтушик доглядає за престарілими, прибирає в будинках. Одне слово, не нехтує жодною роботою. А що за багато років її уже добре знають як людину відповідальну, старанну, то й кличуть до себе, бо впевнені, що на цю українку можна покластися.

– А перекладацька моя робота – це заняття для душі, – говорила жінка в одному з інтерв’ю. – Вона допомогла мені самореалізуватися.
 Нещодавно, завдяки сучасним технологіям, ми знову поспілкувалися онлайн, поговоривши уже й про дитинство, юність нашої землячки. Й, по суті, у її спогадах була відповідь на те, в якому середовищі зростала дівчинка, дівчина, жінка, котра у зрілому віці  далеко від України залишилася її патріоткою:

– Нас у сім’ї було троє сестер, і батьки завжди прищеплювали нам любов до знань, читання, взагалі допитливість до всього, що було для нас новим. Тато дуже багато читав, цікавився політикою. Я з дитинства його пам’ятаю з газетою в руках або біля радіо (слухав  «Голос Америки», BBC, «Радіо Ватикану», хоча в той час це було заборонено). І нам купував книжки. Хотів, щоб ми росли допитливими. Хоч та «допитливість» призводила й до не зовсім приємних випадків.

 Пригадую, мені було 10 років. Я навчалася в третьому класі, й тоді у нас уже була обов’язковою політінформація раз на тиждень. І якось я «видала» новину, про яку ще ніде не було сказано, – помер президент Франції Жорж Помпіду. Вчителька Марія Юхимівна найперше запитала, звідки я про це дізналася. Ну я й сказала, що то батько сьогодні вранці мамі таке розповідав. Ввечері у мене тато поцікавився, як пройшов день у школі, – я  й похвалилася про свої, як мені здавалося, успіхи з політінформації… Після бесіди з ним я на класних політзаходах уже не «вискакувала» попереду публікацій, що з’являлися в наших газетах. Це був час, коли хтось міг і донос написати, проявивши пильність з приводу «неблагонадійності»  котрогось із односельців. Було багато небайдужих людей, котрі хотіли знати правду, а з телевізора вони чули лише про успіхи й досягнення, здобуті завдяки комуністичній партії.

– Нам вклали в голову, що ми щасливі, бо народилися в Радянському союзі, що комуністична партія дбає про наше майбутнє. А насправді? Моя старша сестра, Людмила, по суті, мене виняньчила, бо мама повинна була вийти на роботу, коли мені було два місяці від народження (я ледве вижила в пологовому будинку – лікарка вже морально підготувала маму до найгіршого).  Сестра пригадувала, як у школі на уроках історії розповідали, що у 1980 році настане комунізм. Тобто будемо жити за принципом: «Від кожного – за його здібностями, кожному – за його потребами». Люда тоді підрахувала, що, коли їй буде 35, то вона житиме в раю, – ну якщо й не зовсім все буде ідеально, то цукерок принаймні попоїсть. 

«Коли в Андрія Івановича виникла ідея про переклад його книги, я зразу погодилася»

Звичайно, була в нас розмова з пані Юлею про Андрія Бондарчука – автора книжки про Голодомор в Україні «Уклін ангелу». Землячка журналіста, письменника, громадського діяча розповідала:

– Його родина жила з нами по сусідству. Мої батьки завжди про Андрія Івановича говорили з великою повагою. Коли в незалежній Україні він став народним депутатом Верховної Ради першого скликання, то з’явилася надія на те, що можна буде щось змінити у житті людей, добитися успіхів і знайти правду. Цю надію давало те, що це ж у парламент прийшов звичайний чоловік, із селянської сім’ї, – один із тих, хто прийматиме закони для нашого суспільства, а він знає, як правильно зробити в інтересах народу. В той період ще мало хто говорив правду, а якщо й казав, то дуже завуальовано. Андрій Іванович міг і вмів «пробігти між краплями дощу», хоча і з великим ризиком для свого здоров’я та життя, і, власне, за свою правдивість та щирість відзначений високим мандатом.

Для Юлії Євтушик, як вона висловилася, Андрій Іванович – це частина історії, зокрема, її рідного села. Це – зразок ініціативної людини не лише на словах, а й такої, котра вміє реалізовувати на ділі свої задуми. У

Сереховичах на місці пам’ятника Леніну він встановив пам’ятник Сім’ї, Пам’ятний хрест – на місці спаленої комуністами церкви, пам’ятник – на могилі загиблій сім’ї Оніщуків, де всі були членами ОУН, – у сусідньому селі Грабове. 

«Я не знала, що ваш народ так страждав під владою комуністів. Скільки ж ви натерпілися! Тепер я розумію, чому ви так боретеся за свободу».

 – І все це, – наголошує Юлія, – Андрій Іванович зробив за власні кошти. А яка чудова книга про наше село була видана за його редакцією! Тож коли він запропонував мені перекласти на італійську мову його книгу про

Голодомор «Уклін ангелу», то я зразу погодилася. Не можу сказати, що це легко далося. Але  сама ідея – розповісти про Україну, про те, як радянська влада робила все для того, аби придушити наш вільний козацький дух, поставити нас у ярмо й управляти батогом, про страждання й геноцид українського народу за часів СРСР – не могла мене не захопити.

Для того, щоб запропонувати італійцям прочитати рідною мовою книжку про Голодомор в Україні, на Апеннінах тоді були вже, скажемо так, передумови. У 2016 році в місті Кальярі (острів Сардинія) встановлено Монумент жертвам Голодомору, створений за підтримки благодійних асоціацій ARCOIRIS ONLUS, OCI, посольства України в Італії, Світового конгресу українців та релігійної асоціації «Свята Софія». А влітку 2023-го сенат Італії визнав Голодомор як геноцид українського народу. Але все ж із друкуванням книги про гірку сторінку в історії України не все складалося гладко.

  – Знаю, що Андрій Іванович звернувся до Посла України в Римі з проханням про моральну підтримку (листом – не грошима!), та у відповідь була тиша, – каже Юлія Євтушик. – Я також попросила про письмову рекомендацію (цього вимагав редактор видавництва) – так само – тиша. Мене дивує така байдужість представника української нації за кордоном до нашої історії. Я просила не коштів, а лише підтримки, але, на жаль, на це не було відповідної реакції. Мені здається, що це і є однією з причин, що ми ще й досі не знаємо, який ми волелюбний народ. Занадто довго нами керували ненажерливі москалі і комуністи, руйнували та викорінювали нашу ідентичність. 

«Тепер я розумію, чому ви так боретеся за свободу»

Майже два роки (з перервами) Юлія Євтушик займалася перекладом книги. Часом, як розповідала, і без вихідних, а то й взагалі ночами. Сил та натхнення додавало те, що праця над дітищем Андрія Бондарчука була для неї захопливою й цікавою. 

– Хотілося, – пригадує вона, – якнайшвидше закінчити переклад і побачити результат. Ставила будильник на третю – четверту годину ранку, щоб мати можливість попрацювати до сьомої, бо потім треба було збиратися на свою основну роботу. У корегуванні тексту мені допомагали двоє італійців. Це – інженер на пенсiї Джанкарло Баббі (я в його родині працюю) та Сара Портолані – менеджер агенції із продажу деревини, моя хороша знайома. Із моєю невісткою Іриною та з бандуристкою з міста Хмельницького, Анастасією, котра теж живе в Італії, ми по можливості популяризували її. Розповіли про книгу та автора, зокрема, на концерті у греко-католицькій церкві (там тепер є й музей) міста Сан-Доменіко. А програму вів колишній його мер Дівіде Дрей. 

Книжка, виходу якої з нетерпінням чекала Юлія Євтушик, була готова 27 грудня 2024 року. Поки що частину тиражу наша землячка надрукувала за власні кошти.

 – Це – лише початок нашої роботи, – каже вона. – Задум Андрія Івановича – розповсюдити книгу по школах та бібліотеках Італії. Будемо додруковувати і надсилати. Після 6-го січня вона з’явилася на полицях книжкових магазинів і в журнальних кіосках. Також продаватиметься в мережі інтернет-магазинів Amazon та eBook. У планах – видати «Уклін ангелу» як аудіокнигу в YouTube. Я уже подарувала кілька екземплярів знайомим. Сьогодні зустріла одну із них, Міріам, і ось що вона мені сказала: «Я не знала, що ваш народ так страждав під владою комуністів. Скільки ж ви натерпілися! Тепер я розумію, чому ви так боретеся за свободу». 

І про П’єтро Карузо, відомого італійського журналіста (у 1986 році він брав інтерв’ю у Горбачова, чим досі пишається) згадала наша землячка, про його рецензію на книжку, котру опублікував на фейсбук-сторінці. Там є такі слова: «Правда полягає в тому, що йде боротьба між двома культурними, політичними і соціальними напрямками, які завжди відрізнялися між собою, але спершу царизм, а потім радянський комунізм знищували цю відмінність голодом і силою»:

 – Разом з ним ми готуємо презентацію книжки. Є хороші задуми. Надіюся, що мені допоможуть дівчата-хористки із греко-католицької церви, не сумніваюся в підтримці колишнього мера уже згадуваного міста Сан-

Доменіко Дівіде Дрея. Ну, а без моєї невістки Ірини та без Анастасії – бандуристки – мені ніяк не справитися. Я хочу, щоб про нас знали і говорили, щоб розуміли, чому ми такі непримиримі до ворога. 

Катерина ЗУБЧУК.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: Має 10 праправнуків: найстаріша жінка України живе на Волині.