«Коли вдома в кімнаті сина раптом впала ікона Ісуса, в цей час снайперська куля влучила в його бронежилет…»

«Найдорожчі не вмирають. Вони лиш поруч з нами не живуть…». Такі слова викарбувані на пам’ятнику відважного волинського захисника-героя, жителя села Гірка Полонка Луцького району – Ігоря КЛИМЮКА, який загинув на Луганщині від снайперської кулі російського агресора 10 січня 2017 року. Мав позивний «Клим»… 

Пам’ятаю і я той зимовий скорботний день – 14 січня, коли сотні людей, незважаючи на сніг і мороз, прийшли до батьківської оселі Ігоря Климюка, щоб попрощатися з ним та провести юного земляка в останню дорогу. Для всіх він назавжди залишиться 22-річним…

«Час – невблаганний. Восьма скорботна річниця… Смерть може забрати дорогих людей, але любов і пам'ять про них назавжди залишаться в наших серцях. Саме пам'ять до останнього подиху буде нагадувати кожну хвилину цих днів: від гіркого сповіщення – до поховання, – з глибини душі линуть слова матері загиблого захисника – Алли Юхимівни. – Найбільше не вистачає сина у святкові дні, коли сім’я збирається за столом. Серце ниючим болем говорить: «Син – із нами». Кажуть, що час лікує рани. Це – неправда, час нікого не лікує. Просто ми стаємо сильнішими, звикаємо до болю і перестаємо звертати на нього увагу. І ти впевненими кроками йдеш по життю тому, що знаєш – тебе веде та оберігає Ангел, який більше всього хоче, щоб ми жили. Щоб ми всі жили!».

Здавалося, багаті на свята зимові місяці мають дарувати людям віру у світлий прийдешній день, але криваві події на Сході й Півдні України болем і слізьми печуть душу українців. Там, у пеклі війни, гинуть найкращі, найсміливіші захисники і захисниці. Страшно стає від того, що війна, яка триває більше десяти років – від так званої АТО, стає буденністю, якій немає кінця. Скільки сліз ще треба виплакати матерям, щоб вимолити у Господа життя для своїх синів-захисників, аби вони повернулися до рідних домівок, щоб назавжди забути слово «війна»?

Не стихає материнський біль, в очах – туга, щемить зболене серце, плаче душа. І далі линуть спогади про сина… Вони були одним цілим. Старший син – їхня надія і гордість, їхній помічник і порадник. Ніколи не завдав болю, вчився добре, допомагав по господарству, здобув вищу освіту, згодом розпочав свій трудовий шлях. Вважав за честь проходити строкову службу в лавах українського війська. Не здогадувалася мати, що син виношує думку про підписання контракту. Це сталося 2015 року, коли на Сході України вирувала так звана антитерористична операція.

Відповідь 20-річного сина вразила дорослістю: «Стою там, щоб ворог не прийшов сюди. Мені є кого захищати».   

Алла Юхимівна пригадує, що Ігор довго їй не говорив, що підписав контракт. Знав, що рідні будуть його відмовляти, тому це рішення приймав самостійно. І коли уже під час останньої зустрічі хтось із близьких запитав: «І навіщо ти пішов на ту війну, у ті окопи? Міг би спокійно ходити на роботу, відпочивати…». Відповідь 20-річного сина вразила дорослістю: «Стою там, щоб ворог не прийшов сюди. Мені є кого захищати».

Боєць із позивним «Клим» був гранатометником 1-го механізованого відділення, 1-го механізованого батальйону, 24-ої бригади імені Данила Галицького.

І знову – спогад матері: «Коли Ігор після тривалого перебування на передовій приїхав у відпустку, то дуже змінився. Він розмірковував, як доросла людина, ніби прожив не один десяток літ. У його словах відчувалися відповідальність, рішучість і вболівання за долю рідної країни».

І – ще один спогад, пов’язаний із різдвяно-новорічними святами.

«Ніби ніщо й не передбачало біди. Як звичне – хвилювання і чекання синового дзвінка. Правда, на Святвечір раптом у Ігоревій кімнаті впав образок з Ісусом, який я вишила бісером. Побилася рамка… Защеміло серце. Як згодом розповіли побратими сина, саме у той момент снайперська куля агресора поцілила синові у бронежилет, який і зберіг йому життя. А 10 січня 2017 року стало для нас чорним днем. Саме тоді я домовилася з майстром відремонтувати рамку на іконку, та не донесла її. В цей день Ігор зазнав смертельного поранення», – не стримує сліз жінка.

Ігор Климюк нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно), двічі – медаллю «За оборону рідної держави» (посмертно), є Почесним громадянином Волині та Луцька.

Серце матері героя – Алли Климюк – відкрите для всіх зболених материнських сердець, які втратили на цій клятій війні найдорожчих. І вони спільно готові боротися за те, щоб усі імена наших героїв-захисників не були забуті, а – гідно пошановані. Вона є членом Всеукраїнської громадської організації «Об’єднання матерів та дружин захисників України» і виконує обов’язки заступника голови організації відокремленого підрозділу у Волинській області. Під час Всеукраїнської акції «Час не лікує», що відбулася у Луцьку до Дня пам’яті захисників України, Аллі Климюк вручили відзнаку «Українська берегиня».

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: Український пілот F-16 за один виліт знищив 6 крилатих ракет