«У пам'ять про сина я продовжую співпрацю з журналістами».
«Зброю нам даватимуть, але воювати нею будемо тільки ми»
Півтора роки тому випадково, але з великою приємністю для себе, відкрив на телеканалі «Еспресо» цікавого співрозмовника журналістів на військову тематику, нововолинця Андрія Харука (на фото). У місцевій газеті «Наше місто» ми його запам’ятали як викладача історії ще тоді електромеханічного технікуму, який приносив читабельні публікації про становлення військової авіації часів Української Народної Республіки
Сьогодні пропонуємо розмову з професором кафедри гуманітарних наук Інституту психологічної підтримки персоналу Національної академії Сухопутних військ України імені гетьмана Петра Сагайдачного, заслуженим працівником освіти України Андрієм Харуком. Його син – Тарас, лейтенант медичної служби ЗСУ, загинув 30 серпня 2022 року під час виконання бойового завдання в районі Харкова…
– Андрію Івановичу, на мою думку, це – поодинокий випадок, коли вчитель історії технікуму стає провідним викладачем військової академії. Як вам це вдалося і що спонукало?
– Я навчався в школі № 8, і вчителька історії Надія Олександрівна Верещак, на жаль, уже покійна, посприяла, щоб я полюбив цей предмет. Згодом, на зорі нашої незалежності, черговий вплив на мене мали дві наукові розробки, які потрапили мені до рук. Це – книга про становлення українського стрілецтва і серія статей про українську авіацію часів УНР, Павла Скоропадського, Директорії. У 2000 році захистив кандидатську дисертацію, у 2011 – докторську, але вона вже була присвячена становленню і розвитку української авіаційної промисловості. Викладав у Львівській політехніці, здобував учені ступені доцента, професора, і з 2017 року працюю в Академії Збройних Сил. Цей період є для мене одним із найрезультативніших, найбільш продуктивних, є розмах для наукової, творчої, інтелектуальної роботи.
Українцями дивується весь світ. Завжди наводжу такий приклад: донька моєї колеги по кафедрі сказала: «Мамо, ти мене пізно народила. Я б уже була на фронті і била б окупантів».
– Неодноразово слухав ваші військові прогнози на загальнодержавних каналах стосовно розвитку бойових дій на кількох напрямках – вони справджувалися. Справа ця – невдячна, але ви сміливо йдете на контакти із журналістами у цій площині…
– Я журналістів не шукав, вони самі мене знаходили, і я ділився у прямих ефірах своїми передбаченнями. По-різному вони складалися, але більшість із них таки справджувалися. Мій син Тарас уже на фронті, у реальній бойовій обстановці та в часи перепочинку, показував побратимам записи моїх виступів. Він стверджував, що вони дуже позитивно їх сприймали. В пам’ять про сина я продовжую і надалі таку співпрацю із журналістами.
– Ваш військовий прогноз на цей рік… І коли буде Перемога?
– Я терміну «прогноз» завжди уникаю. На мої цьогорічні передбачення мають впливи політичні складові і в США, і в Європі, сукупність фактів у всій міжнародній обстановці. Партнери надаватимуть нам зброю, але воювати нею тільки нам доводиться. Перспектив швидкого завершення війни і здобуття перемоги я не бачу.
– Яким є сьогодні курсант академії?
– З великою повагою ставлюся до сьогоднішніх і наступних курсантів. Велика подяка батькам і їхнім родинам за виховання таких хлопців і дівчат. У сімнадцять років, після закінчення школи, вони вступають в академію, хоча у цьому віці могли й виїхати за кордон. Через чотири роки закінчують академію і, як командири взводів, ідуть на війну. Вони зі своїми підлеглими не тільки зупинили російського агресора, а й далі завдають ворогу значних втрат.
Українцями дивується весь світ. Завжди наводжу такий приклад: донька моєї колеги по кафедрі сказала: «Мамо, ти мене пізно народила. Я б уже була на фронті і била б окупантів». Ця юнка поступила в академію і успішно навчається на одному з найсерйозніших факультетів. Ось такі у нас молоді українці й українки.
Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу Волинь ЗМІ
Читайте також: Український пілот F-16 за один виліт знищив 6 крилатих ракет.
