«Заходжу в сад душі своєї…»: життєві стежки волинського землероба і патріота Леоніда Кравчука

Влітку довкруг обійстя перед ним відкривається зворушлива до сліз панорама саду: мереживо зелені та яскравих квітів. Сідає чоловік під старенькою, але ще розкішною грушею, і провадить тиху розмову:

– Знаєш, улюблений мій саде, скільки міг би тобі розповісти за роки, що дозволив мені Господь Бог прожити на цій грішній землі? Більш ніж упевнений, оповідь була б такою, якої вистачило б, щоб ці плодові дерева розцвіли у білопінні, набралися сили і дійшли до тієї пори, поки груші, яблука червонобокі не потрапили до кошика під час збору врожаю.

Ти ж не якийсь там заїжджий іноземець, а свій, тутешній, тож і працюй на совість.  

– То про що це ти зараз говориш? – запитаєш у мене, мій улюблений саде. І враз розв’яжеться тугий вузлик нашої пам’яті із важливих подій. – То ж найперше слово – про моїх дорогих батьків. Доземний уклін їм за те, що зростили мене, навчили цінувати працю і усім серцем любити хліборобське ремесло. Казали: «Льонцю, не лінуйся, працюй добре, гарно, не так, як дехто, косо-криво, абияк, про людське око. Ти ж не якийсь там заїжджий іноземець, а свій, тутешній, тож і працюй на совість». 

Тато, Євстафій Григорович, працював тривалий час водієм, автомеханіком. Навесні нашого сільського трудівника не стало, відійшов у засвіти. Мама, Віра Микитівна, жертовно віддала 45 років свого життя бібліотекарській справі в селі Холонів. Ціную її передусім за те, що прищепила любов до книги, як і сотням наших односельців, а це – неоціненний скарб. Навчила толерантності та бути терплячим.

…Раптово звідкілясь узявся ключ птахів, які облетіли навколо села і подалися за своїм обраним вожаком у неблизьку й небезпечну мандрівку.

– Отак і я, – вернувся до своєї розповіді пан Леонід, – думав, як вирушу у самостійну дорогу життя, то все здолаю, охоплю всі висоти і там, за горизонтом, здобуду вимріяне щастя.

Тож, мій друже – саде, можеш запитати, чи здобув те, що собі намріяв? Буду відвертим – ні. Хоча заради справедливості визнаю, що юнацький максималізм – це добре. Гасити його чи рубати на корені не варто. Юність – це завжди нові ідеї, новаторство.

Господар йшов садом, а земля видихала лоскотливим запахом опалого, прілого листя. Ще якась мить – і прийде сюди зима, і дерева одягнуться в холодну паморозь.

Сад розворушився від осінніх променів сонця і ніби запитав у господаря: «А що далі, Леоніде?». Дні мчали, як швидкоплинна річка. Коловорот подій змінювався швидко, і не встиг Леонід озирнутися, як після успішного закінчення Львівського державного університету імені Івана Франка отримав направлення вчителювати на рідну Горохівщину. Тож став тут викладати біологію та хімію.

– В кожної людини життя складається із непередбачуваних подій. Не обминуло це і мене. У батька раптово стався інсульт. І все змінилося. Треба було негайно їхати ближче до нього і доглядати. А час на дворі був непростий – важка економічна ситуація в країні. Тому, добре володіючи своїм фахом, і маючи налагоджені контакти з провідними науковцями Києва плодо-овочевого та ягідного напрямів, зайнявся вирощуванням ягід та овочів.

 До цього долучалася уся сім’я, зокрема, сини та дружина Вікторія Іванівна. Свого часу вона працювала у торгівлі, нині успішно популяризує українські ляльки-мотанки, які й сама тепер майструє.

Як батько, дуже горджуся своїми трьома синами-соколятами: Тарас – доброволець ЗСУ, Станіслав – лікар, нині навчається в аспірантурі Львівського державного медичного університету, а наймолодший – Любомир – дипломований юрист-магістрант.

Одним із напрямів мого землеробства є ягідництво. І це звело мене з великим патріотом України, першим, я вважаю, демократом-рухівцем на Горохівщині Омеляном Цюпаком, який на перших порах теж цим займався. Саме з його, так би мовити, легкої руки, у 90-х я долучився до мітингів спротиву. Це і визначило мою подальшу долю. Я двічі висувався у депутати районної ради від Всеукраїнського об’єднання «Свобода». Довелося і тут із владними структурами ставати на двобій, відстоювати справедливий розподіл бюджетних коштів, ламати аморальний принцип про «своїх» та «чужих».

 Ось бачу, як летять й непомітно зникають на горизонті, за селом кучеряві хмари. Так із плином часу проходять події і настає час споминів. Я горджуся тим, що є учасником двох революцій –

Помаранчевої та Гідності. Скажу відверто: ми не досягли того, про що мріяли. Сталося це тому, що були досить довірливі і мали невиправдано романтичні мрії. І, зрештою, як на мене, занадто толерантно ставилися до колишніх «владців». Одначе, попри допущені помилки, поступ усе-таки є, жертви на Майдані не були марними.

– Чого досягли? – Настав процес декомунізації, демократизації органів місцевого самоврядування. Зникають назви вулиць, пов’язані з комуністичним режимом. Є це і в місті Горохові.

Ось стою в саду і перегортаю свій улюблений записник-скарбничку, який завжди зі мною, і натрапляю на слова-дороговказ відомого патріота В’ячеслава Липинського: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути». Це і є моє життєве кредо. Які вагомі слова для всіх поколінь! Саме це виборював у важкі «совітські» часи мій земляк, уродженець села Холонів Валентин Мороз, який, ідучи супроти режиму, заслужив, щоб його ім’ям було названо школи в Холоневі або сусідній Мар’янівці. Він не зрадив своїх друзів, товаришів, не підписав жодного протоколу-допиту, як йому це тяжко не було. Він є для мене великим моральним авторитетом, втіленням національної ідеї.

Заглядаючи у майбутнє, переконаний: коли закінчиться кривава війна із російським агресором, варто без зволікань створити уряд національної єдності та порятунку, який би зібрав небайдужу патріотичну українську еліту для відбудови нашої держави. 

– Але не треба відкладати усе на завтра, – продовжує чоловік.– Уже зараз нам треба активно втручатися у розбудову нашої Горохівської громади. Скажімо, я часто відвідую місцеві сесії без запрошення, як громадський активіст. Вважаю, це мій основний мандат. Вказую на недоліки, пов’язані з розподілом землі, роботою міського ринку, порушую важливі екологічні питання. Все це активно висвітлюю на своїй сторінці в соціальних мережах. Переконаний, що громадянський рух за справедливість є найбільш актуальний і значущий, бо він дає простір для критики, не обтяжений партійною дисципліною. Тут доречно пригадати біблійне повчання: ми не повинні бути як ті, «що подібні до гробів побілених, які гарними зверху здаються, а всередині повні трупних кісток та всякої нечистоти!».

Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути.

З кожним днем у нас стає все більше українства. Через це так шаленіє російський агресор, – продовжує мій співбесідник. – Радіємо, що все повніше розвиваються наші українські звичаї та обряди.

Вже давно немає страху щиро вітатися на вулиці: «Слава Україні!», і у відповідь чути зворушливе, горде і щемливе: «Героям слава!». Привабливо рясніють вишиванки у дні державних свят, усіляких урочистостей, у навчальних закладах, храмах, навіть – у будні. До речі, уся наша сім’я має вишиванки. Інакше й бути не може. Адже вишиванка є кодом нашої нації, оберегом, саме це підтверджує ідентичність українця.

Горджуся, що саме за моєї допомоги у День Незалежності під час свята «Прийди на свято у вишиванці» відбувся конкурс з написання есе під девізом «За Україну, за її волю», присвячений учасникам національно-визвольних змагань, серед учнів старших класів нашого краю.

– Нинішній ворог все лютіше топче нашу землю. Але через цю пітьму просочується радість, пробиваються просвітки надій. Про це свідчить оптимізм людей, з якими дуже часто зустрічаюся на території міського ринку, куди везу власну сільськогосподарську продукцію. І хай на серці подекуди і досі осідають людські болі, бо чимало наших молодих хлопців, цвіту нації, гине на фронтах війни, але глибоко віримо, що в єдності вистоїмо перед заклятим ворогом-супостатом.

Нерідко запитують мене, чи я щасливий. Можливо, якби був наближений до владних коридорів чиновників, то був би навіть добре обласканий владою. Але для мене життєве кредо – чесність і справедливість. 

Вже зачепилася у моєму саду купа прожитих літ, які так щедро накувала зозуленька. І на пам’ять приходять сокровенні слова Ліни Костенко: «І все на світі треба пережити, бо кожен фініш – це, по суті, старт».

Ось ходжу, мій любий саде, у твоїх володіннях, і в мене раз у раз виникають думки: «А що ж буде з Україною після завершення війни?». Можу лише здогадуватися, але однозначно скажу – очікуються серйозні виклики. Знаємо, що люди полишили свої домівки і виїхали за кордон, тож треба створити ефективну програму, аби вони поверталися сюди, в Україну. Із фронту будуть приходити наші воїни, тож для них треба створити дуже якісні умови для реабілітації, знайти їм роботу для душі і в міру їхніх фізичних сил. І нарешті не на словах, а на ділі боротися із корупцією.

Отака щира оповідь, мій друже-саде. Тож, хотілося б, щоб якнайшвидше загоїлися криваві рани ненависної нам війни, щоб ми сіяли і збирали врожаї не під пронизливий гул сирен, не ховалися в укриттях, а мріяли і співали щемливих українських пісень на весь голос, під ласкавий шепіт пахучих груш, яблунь, прославляючи подвиг, героїзм наших воїнів – синів та дочок, які у важких боях виборюють нашу Перемогу від російського агресора. «Слава нації!» – «Смерть ворогам!».

Місто Горохів.

Григорій ПОЛІЩУК, член Національної спілки журналістів України.