Коли путін анексував Крим, «міжнародна спільнота була лише глибоко стурбована…». Думки волинської журналістки

…невже українці стали менш патріотичними?

В останні місяці 2024 року в засобах масової інформації часто з’являлися публікації з приводу того, чи стане 2025 для України переможним у цій кривавій війні, чи вдасться нам повернути тимчасово окуповані території. В центрі уваги, зокрема, й Крим, анексований майже одинадцять років тому. Зустрічається теза, яку озвучують різні українські політики, громадські діячі і Президент України Володимир Зеленський, що війна почалася Кримом, вона має Кримом і завершитися…

У цьому сенсі глава нашої держави в інтерв’ю виданню для Fox News на запитання, чи погодився б він на мирну угоду за умови, що частина українських територій залишиться росії, він відповів: «Ми не можемо юридично визнати будь-яку окуповану територію України російською. Йдеться про території, окуповані путіним до повномасштабного вторгнення – з 2014 року. Юридично ми цього не визнаємо, ми цього не приймаємо». 

«З іншого боку, ми розуміємо, що поки що у нас не так багато сил, щоб зі зброєю в руках ми могли відкинути путіна до кордонів 1991 року», – додав Президент України. Відповідаючи на запитання щодо анексованого Криму, Володимир Зеленський сказав: «Ми не можемо втрачати десятки тисяч наших людей, щоб вони гинули заради того, аби Крим повернувся... Ми розуміємо, що Крим можна повернути дипломатичним шляхом».

Якщо звернутися до соціології, то результати опитування американського інституту Gallup, проведеного торік восени, такі: 52 відсотки наших співвітчизників хотіли б, аби Україна якнайшвидше домовилася про припинення війни. Тоді як 38 відсотків вважають, що країна повинна продо­вжувати воювати до перемоги. А ось наприкінці лютого 2022 року громадська думка значно відрізнялася – тоді 73 відсотки опитаних українців віддавали перевагу боротьбі до перемоги. Невже українці стали менш патріотичними? Звичайно ж, ні! Просто на початку повномасштабного вторгнення ми ще й подумати не могли, що війна буде такою затяжною, що вона забере тисячі й тисячі життів і наших захисників, і цивільного населення, які опинилися в окупації (за інформацією глави держави, окуповано – 27 відсотків території), що сім з половиною мільйонів наших громадян виїдуть за кордон. Серед них – і такі, котрі залишилися без даху над головою, тож і повертатися їм нікуди.

…чи хотіла б я пройтися вулицею Набережною в Ялті?

Чому питання – не про Донецьк? Відповідь – проста: в цьому місті, як і загалом на Донбасі (така скорочена назва Донецького вугільного басейну), мені просто ніколи не доводилося бувати. А ось Крим з його Чорним морем, гірськими краєвидами був у часи Радянського Союзу для багатьох улюбленим місцем відпочинку – тоді за кордон, у ту ж Югославію чи Болгарію, простим смертним проблематично було потрапити навіть за туристичною путівкою.

Найперше, пригадую, була Євпаторія, яка за кліматом вважається найкращим дитячим курортом, – власне, заради того, щоб оздоровити доньку, сина, й вирушала туди. То, звичайно, був «дикий» відпочинок із проживанням у приватному секторі. Часто до моря доводилося добиратися міським транспортом чи пішки, як, наприклад, у Ялті. А ще треба було примудритися якось прохарчуватися, коли на всю, як мовиться, округу – одна-однісінька їдальня, до якої обідньої пори вишиковувалася черга (бари й ресторани на Набережній – центральній вулиці цього міста – були нам не по кишені). Але на такі незручності вже ніхто не зважав – все компенсувалося морем, бо таки відчувалася користь від купання в солоній воді. Тож минав рік, і знову купували квитки, точніше – правдами й не правдами «діставали» їх, бо це теж було проблемно, й відправлялися в дорогу.

А в магазині на прохання продати каву тут же звучало зауваження: «Гаварітє на панятном язикє». І це викликало спротив: «Чому така зневага – ми ж в Україні живемо?!».       

Уже в незалежній Україні, в Криму можна було відпочити більш цивілізовано – чимало нових українців, зокрема й лучан, котрі встигли враз розбагатіти (!), збудували на півострові котеджі й пропонували землякам десь під Алуштою чи Судаком свої апартаменти. Ось тільки тоді ми вже по-іншому почувалися тут. Те, на що раніше, коли жили в Радянському Союзі, може, не завжди не звертали увагу, тепер боляче вражало. Від російськомовного місцевого населення, яке в принципі жило за рахунок відпочивальників, можна було почути на адресу україномовних: «Панаєхалі сюда…». А в магазині на прохання продати каву тут же звучало зауваження: «Гаварітє на панятном язикє». І це викликало спротив: «Чому така зневага – ми ж в Україні живемо?!». Тому й пропадало бажання їхати у Крим. Тим більше, що за таку ж ціну, тільки комфортніше, можна було відпочити тоді й за кордоном, у тому ж Єгипті. А потім був лютий 2014-й, коли «зелені чоловічки» тихо зайшли й окупували півострів. І вже майже одинадцять років питання про те, чи хотіла б я пройтися вулицею Набережною в Ялті, не виникає апріорі, – перш його потрібно повернути Україні, а потім можна й розмірковувати над цим.

…перш роздавали російські паспорти, а потім прийшли захищати «соотєчествєнніков»

Починаючи з кінця 1990 років, а тим більше – у 2000-і, ми вже багато знали про трагедію кримських татар – примусове їх виселення, проведене Народним комісаріатом внутрішніх справ СРСР 18–20 травня 1944 року. Офіційно депортацію обґрунтовували тим, що кримські татари співпрацювали з нацистською Німеччиною під час так званої Великої Вітчизняної війни. Лише 12 листопада 2015 року Верховна Рада України визнала таку депортацію з рідних місць геноцидом кримчан. І саме вони навесні 2014-го першими вийшли на масову акцію під час проведення референдуму на півострові й виступили проти приєднання Криму до росії, скандуючи: «Ми – Україна!».

Уже в 1990-х роках, коли Україна здобула Незалежність й поступово зникали «білі плями» з її історії, з окремих публікацій було відомо про непросте повернення кримських татар на свою землю. Але це не можна порівняти з тим, що відкривають нам написані згодом ґрунтовні книги. Одна з них – «За Перекопом є земля», авторка якої – українська письменниця Анастасія Левкова. В цьому романі, прочитаному, як мовиться, на одному подиху, переплітаються кримськотатарська культура й українська історія. Твір потрапив у список найкращих книжок 2023 року за версією ПЕН. Він дає можливість не лише зробити екскурс в давнішу історію півострова, а й зрозуміти, чому тут і в радянський час, і вже в незалежній Україні можна було почути від місцевих мешканців: «Панаєхалі сюда…» чи «Гаварітє на панятном язикє»…

У Криму, коли його в 1954 році передали Україні, сформувався корінний радянський народ. Бо, говорячи словами одного з героїв роману, тут з’явилися «ідеальні умови для стирання всього національного, для формування радянського народу… Того, який любить і «чтіт» свою владу… Правда, коли став повертатися другий корінний народ (кримські татари. – Авт.) вийшла неув’язочка, незручно вийшло, бо старий корінний заперечував саму суть нового корінного». У Криму, зокрема в Севастополі, перш направо й наліво роздавали російські паспорти, а потім, в 2014-му, прийшли захищати «соотєчествєнніков».

І коли «зелені чоловічки» тихенько брали півострів, українські військові (про це ми тоді з телепередач знали й дивувалися) не стріляли. Чому? Бо не було такого наказу. З материка і з Заходу говорили: «Тільки вистрілиш – почнеш Третю світову». Міжнародна спільнота була лише глибоко стурбована, дії путіна «прийняла, проковтнула й пішла далі». Лише після повномасштабного вторгнення росії світ від «глибокої стурбованості» перейшов до дієвої підтримки України в її боротьбі проти російської агресії.