«Я перечу, бо вчуся захищати особистий простір». Колонка мами 4 дітей з Волині

Я два рази нагадала своєму «Мізинчику», що час готуватися до вечірньої казки і сну. Але цього разу він так захопився пережартовуванням із сестричкою, що і не збирався слухатися. Звісно, отримав прочухана. І якщо ви думаєте, що почувався винним, то дуже помиляєтеся: одягав піжаму рвучкими нервовими рухами і сердито зиркав на мене. Певна річ, я такого неподобства пропустити не могла і взялася з’ясовувати, як мій син побачив те, що сталося.

«Я збирався йти, але не встиг, як ти уже мене насварила. А я ж зовсім не винен! Це – несправедливо!», – доводив мій другокласник. 

Я ж пояснила, як прикро було спостерігати, що мої слова, звернені до нього, десь розтавали у повітрі – так, наче я їх і не промовляла. І це повторилося двічі. Чи приємно хоч комусь спостерігати, що на його звернення зовсім не зважають, а особливо – мамі?! 

На важкі запитання діти, як і чимало дорослих, рідко відповідають прямо. Тож і мій замість цього пішов у наступ: мовляв, насправді все було не так. Оскільки мені дуже кортіло завершити цей діалог, бо піджимав час, я відрубала: «Раджу у таких ситуаціях визнавати свою помилку і не відказувати ще чогось, а хоч раз промовчати». 

І що, ви гадаєте, я почула? Гросмейстер охарактеризував би це як «шах і мат». «Я перечу тобі, бо вчуся захищати свій особистий простір. Інакше, як мені ще навчитися?», – син, як то кажуть, красиво забив цвяха.

Відповідь малого змусила мене відвернутися, щоб не побачив моєї усмішки. Звідки «Мізинчик» уже знає, що особистий простір важливо вміти захищати?! 

В одній з книг із дитячої психології мені трапилася оцінка поведінки підлітків, висловлена подібним чином: мовляв, батькам від них дістається дуже багато, бо з ними діти можуть собі дозволити бути собою і об них відшліфовують свої життєві навики спілкування та вчаться відстоювати себе. 

Тепер не бракує публікацій про особистий простір і потребу вміти казати «ні». Ті, кого зачепила і травмувала радянська освіта (в якій деякі вихователі могли вдарити по руках лінійкою, а деякі вчителі собі дозволяли кидати в учня крейдою чи ганчіркою), читають про булінг і різні форми насилля та впізнають це у своєму минулому. У цьому впізнанні – дитячі страждання, втрата віри в себе та ще велике бажання, щоб такого не було у наших дітей і онуків. 

Рідко коли за дитиною залишається останнє слово, але у цій нашій перепалці з сином трапилося саме так. 

Маєте свої відкриття, як жити з дітьми дружно й цікаво, діліться. Наші адреси: [email protected] або ж [email protected], а поштова – 43016, 
м. Луцьк, вул. Ковельська, 2, «Цікава газета на вихідні».

 Оксана КОВАЛЕНКО, мама.

Читайте іншу колонку Оксани Коваленко за цим QR-кодом: 

Читайте також: У місті на Волині встановили величезну юрту.