Про КамАЗ воїна з Волині на передовій знали всі

У документі, виданому військкоматом Василеві Янулю, котрий мешкає в селищі Цумань на Ківерцівщині, зазначено, що на війні він був два роки, дев’ять місяців і три дні. Його «дембель» збігся, а, швидше всього, пов’язаний із тим, що 1-го січня Василю Олександровичу виповнилося 60 років...

«Ідіть до потяга – військових забирають без розмов»

Ми зустрілися з Василем Янулем, як мовиться, по свіжих слідах його повернення додому – в той день ще й тижня не минуло, як чоловік зняв військову форму. Тож найперше розпитую про його відчуття від того, коли сів у потяг уже як демобілізований, приїхав у рідне селище Цумань.

– Майже за три роки я мав відпустки, – каже Василь Олександрович, – але, оскільки в підрозділі був найстарший, то по-батьківськи говорив молодим: «Ви їдьте, коли вам треба, а я вже – в кінці року. Так було і 2023-го, і торік. То того ж, зазвичай, обставини складалися так, що раніше зазначеного терміну повертався в свою 100-ту бригаду (невикористаних днів відпустки назбиралося не менше п’ятдесяти). І от – «дембель» – відчуття того, що ти – цивільна людина. По правді, я не знав його точну дату. Хоч і сподівався на звільнення зі служби, але дружині нічого конкретного не говорив (наперед загадувати – не вельми хороша прикмета – може не збутися). Мені казали, що одержу документи 1-го січня, в день народження, а дали – 2-го. Могло це статися й через тижнів два, як це траплялося в побратимів раніше. Це ж – війна, і якась несподіванка вносить свої корективи…

Чоловік пригадує дорогу додому, яку хотілося подолати якнайшвидше:

– Прийшов на вокзал, щоб сісти на потяг «Краматорськ – Київ», а квитків уже нема. Та касирка сказала: «Ідіть до потяга – військових забирають без розмов». Правда, навздогін почув: «Верніться!». З’явився квиток – певно, хтось здав. У столиці на потяг «Київ – Ковель» квитків теж не було. Пішов перед його відправленням до начальника поїзда. Він спершу розпитав, чи є в мене відповідні документи, бо може бути й таке, що хтось самовільно залишає частину. Перевіривши, що з документами все в порядку, розпорядився, в який вагон мені сідати. До речі, провідниця не хотіла брати грошей за проїзд, оскільки я – військовий. Але ж переконав її, що такої поблажки мені не треба: «Дякувати Богу, гроші є». А вже з Клевані мене син забрав машиною. Їхав у Цумань з одним відчуттям: «Я – вдома!».

Само собою ювілей розтягнувся в часі: Василь Януль, як годиться, відзначав його 1-го січня у Краматорську з побратимами, котрі жили разом з ним «на хаті» чи неподалік від Краматорська, тож змогли приїхати й заколядувати імениннику. А потім уже – із родиною, друзями в Цумані. Як ілюстрацію до цього Василь Олександрович показує світлину, на якій – велика, суто чоловіча компанія. Як він прокоментував, це – друзі дитинства, колеги по роботі й ті, з ким зараз товаришує.

«Я ж служив у батальйоні матеріального забезпечення, не сидів, як хлопці, в окопах»

До речі, знімок цієї компанії, де на першому плані – прапор 100-ї бригади, довелося побачити в соцмережах ще до нашої зустрічі – хтось із тих же друзів виклав його. По суті, світлина стала інформаційним приводом для того, щоб розповісти на сторінках «Волині» про одного з тих, хто, відслуживши майже три роки, живий-здоровий повернувся додому. В нашій газеті – зараз багато публікацій про мужність воїнів, але, на жаль, часто – це історії, записані з уст рідних, чиї сини, чоловіки, батьки віддали життя за Україну. А тут є нагода почути про війну безпосередньо від того, хто пройшов її шляхами.

Василь Януль зберіг світлину, на якій він із трьома побратимами-волинянами, які теж служили в батальйоні матеріального забезпечення. Вони, на жаль, загинули. Один похоронений у рідному краї, то хоч на могилу до нього можна прийти, а двоє залишилися лежати на місці загибелі.    

Хоча сам Василь Олександрович, якщо говорити відверто, на цю пропозицію пристав дуже неохоче. Мовляв, «я ж був у батальйоні матеріального забезпечення – не сидів, як хлопці, в окопах». І навіть був момент, коли я майже погодилася з тим, що, як казав чоловік, «треба шукати достойніших», говорити з тими, хто був у самому пеклі бойових дій. Але оскільки ви читаєте ці рядки, то це означає, що наша зустріч таки відбулася. А те, що Василь Януль не хотів фігурувати в газеті, – це лише свідчення його скромності. Ті, хто служить у батальйоні матеріального забезпечення, справді не сидять в окопах, не йдуть на прорив лінії зіткнення з ворогом. Але це аж ніяк не применшує їхнього внеску в наближення Перемоги. Смерть так само ходить поряд, тож багато хто вертається додому «на щиті». І про це мимоволі «розповіло» фото з війни, яке для Василя Олександровича дуже дороге і яке він коментував з великим жалем за ними:

– Тут на світлині я – з трьома моїми побратимами-волинянами, які теж служили в батальйоні матеріального забезпечення. Вони, на жаль, загинули. Один похоронений у рідному краї, то хоч на могилу до нього можна прийти, а двоє залишилися лежати на місці загибелі. І не тільки цих побратимів втратив. Дуже важко усвідомлювати, що більше ніколи не побачиш людину, з якою ділив, як кажуть, хліб-сіль…

Щодо роботи на війні, як каже про свою службу Василь Януль, то він був водієм-електриком, возив на позиції і пальне, і боє­комплекти. Автомеханік за освітою, Василь Олександрович має, на відміну від багатьох молодих бійців, всі категорії прав водія, тож давав раду різному важковаговому транспорту. На своєму КамАЗі робив рейси в бік лінії розмежування з ворогом. Тож коли йому телефонувала дружина Валентина й питала: «Як ти?», то відповідав: «Добре» або: «Все нормально». З приводу цього жінка каже:

– Я чула в трубці вибухи й розуміла, що насправді за цим «нормально», але чоловік ніколи ні на що не нарікав. Навпаки, ще про нас турбувався –хвилювався, як ми тут без нього.

На продовження цього Василь Олександрович говорить:

– Я ще й своїх хлопців стримував, щоб не займалися нагнітанням. Бувало, що хтось фотографувався у вирві після ворожого прильоту і скидав такий знімок дружині, то я йому казав: «Нащо ти таке робиш? Вона ж і так переживає за тебе, то як буде почуватися, побачивши це?».

Якось я у госпіталь потрапив із дуже високим тиском, то про це моя Валя дізналася, коли вже виписався й був у строю. Для чого засмучувати її? Ми – на війні, й робота наша – небезпечна. А стосовно побуту, то треба дякувати Богу, що ти – живий-здоровий. Якщо голодний, то й на «гражданці» таке може бути: поїхав до лісу й забувся взяти «тормозок» із салом. Завжди можна знайти вихід із ситуації.

«Я горджуся своїм чоловіком»

Ми спілкувалися в затишній оселі подружжя Василя й Валентини Янулів, яке торік відзначило вже 35-річчя шлюбу – коралове весілля.

Чоловік – місцевий. А ось його дружина – родом із села Туличів, що на Турійщині. Закінчивши Тернопільський медичний інститут, приїхала за направленням у Ківерці. А згодом вона, лікар-гінеколог за спеціальністю, мала чотиримісячне відрядження у пологовий будинок селища Цумань (у 1980-х роках тут був такий медичний заклад). Тоді й познайомилася майбутня пара. І хоч Валентина Яківна повернулася назад у Ківерці, вони з паном Василем уже не розлучалися. У 1989 році в них було весілля.

Починали молодята сімейне життя в батьків нареченого, і про ці роки (у свій новозбудований дім перебралися аж через… вісім літ!) Валентина Яківна згадує з теплотою й вдячністю свекрів:

– Батьки Василя були дуже хороші. Мама гляділа наших синів (Назара й Андрія, які народилися з невеликою різницею у віці), бо ж я працювала в пологовому будинку і майже не була в декретній відпустці. Кожного дня – якийсь дзвінок, і треба було йти на виклик. Або кладеш дитину спати, а тут під вікном «швидка»: «Фа-фа…», й ти побігла.

Василь Олександрович вивчився на інженера-механіка – закінчив заочно тодішній Луцький філіал Львівського політехнічного інституту. Якийсь час працював у Цуманському лісгоспі, був трохи, як пригадує свій послужний список, начальником місцевого комунгоспу, а потім – ще й директором підприємства у Цуманській виправній колонії. Тобто був багато років при посаді, хоч у молодості починав із водія автонавантажувача. У цьому сенсі сказав таке:

– Зараз можна почути, що, мовляв, на війну йдуть тільки «прості хлопці», а інші можуть відкупитися. То я так не вважаю: хто хотів, той ішов служити в Збройних силах, незалежно від посади. А як інакше? Колись (якогось милого!) українці воювали в Афганістані. Хоч це – і не наші сусіди, і віра в нас – різна, а люди йшли туди, навіть добровільно зголошуючись. І багато хто вернувся додому в цинковій домовині. Тож тепер, коли ворог напав на Україну, захищати її – наш святий обов’язок.
Так і зробив Василь Януль.

– Я горджуся ним, – каже Валентина Яківна, яка відгукується про свого Василя, як про найкращого чоловіка, хорошого батька, турботливого дідуся (у подружжя – четверо внуків. – Авт.). – Йому принесли повістку, й він, не задумуючись, пішов служити, не шукаючи ніяких своїх болячок, хоч їх у такому віці – достатньо. По правді, я думала, що його не заберуть за станом здоров’я.

«Щоб усі повернулися додому живі-здорові»

Василь Олександрович розповів, що не відразу потрапив на службу. Він, зібравши рюкзак, приїжджав у Ківерцівський військкомат, а йому все говорили: «Почекайте». Але його настирливість таки перемогла. Потрапивши в 100-ту бригаду, був спершу на Волині, а вже з квітня 2023 року – на Сході України.

Чоловік пригадує, що тоді Великдень, який припав на 26 квітня, відзначав сам:

– Хлопці переїхали з того місця, де ми жили, а я залишився, бо машина була на ремонті. Купив яєць у магазині, сяк-так накрив святковий стіл, став – помолився… У першу ротацію підрозділ, в якому я служив, був у Слов’янську. Ситуація склалася така, що могли одну ніч переночувати в якійсь хаті й міняли житло, бо нас вистежив ворожий безпілотник, тож залишатися там було небезпечно. У травні 2024-го ми приїхали на два місяці на Волинь – втрати були, тож потрібне було поповнення. А ще ж, як відомо, наприкінці березня того року 100-ту окрему бригаду територіальної оборони офіційно реорганізували в 100-ту окрему механізовану бригаду, тож нам дали трохи зброї, яка надходила з-за кордону, – проводили злагодження. У серпні знову вирушили на Схід України.

Тоді вже був Краматорськ. Василь Януль пригадує, як на другий берег річки Сіверський Донець їхав своїм КамАЗом – по понтону (мости було зірвано). Це, звичайно, – не Дніпро, до середини якого, за Гоголем, «рідкісний птах долетить», а все ж – чимала водна перепона, долати яку з пальним чи боєприпасами – небезпечно. Але всі мужньо виконували свою роботу на війні…

– Я вже – вдома, а думки мої – про тих хлопців, які залишилися служити на передовій, – каже Василь Олександрович. – Ще не відійшов від життя на війні. Мені телефонують побратими, я – їм. Якщо якийсь день не були на зв’язку, то вже тривожно: «Може, щось сталося?».

А стосовно того, що найперше бажає чоловік Україні й тим, хто її мужньо захищає, відповідь, звичайно, одна:

– У першу чергу – Перемоги й миру, щоб усі вернулися додому живі-здорові й неушкоджені! За це й молюся.

 

 Подружжя Янулів – із синами Назаром та Андрієм. 

Катерина ЗУБЧУК.

Читайте також: Вдова Героя з Волині: «Книга про коханого народилася з віри в його світлий погляд з неба».