«Сто разів пошкодуєш про те, що мене виставила!..»

…Не можна сказати, що такий розрив із чоловіком минув для Валентини без сліду. Бо ж за плечима – двадцять років шлюбу. І не все в ньому було так погано.

Гірше стало років п’ять тому. Валя навіть не одразу зрозуміла, що не так. Зовні Микола залишався тим самим. Додому з роботи приходив вчасно, свою велику зарплату, якою дуже пишався і не забував нагадувати дружині про це, віддавав їй повністю. З дітьми був товариський, любив із двома доньками у вихідні кудись сходити, поки Валя займалася домашніми справами. Все залишалося, як і раніше. Якби не одне «але». Спочатку рідко, а потім все частіше Микола почав дозволяти собі у розмовах різкі слова на адресу дружини.

І хоч він це намагався подати як жарт, Валя відчувала – любові у чоловіка до неї більше немає.

– Ну що ти так роз’їлася?! – говорив Микола. – Стежити треба за фігурою, люба. Бо ми з дітьми тебе скоро впізнавати перестанемо. Так, дівчатка?

Вона розгубилася, коли це сталося вперше, і не знала, як реагувати.

Валя й сама розуміла, що останнім часом трохи поповніла – гормони, так лікар сказав їй. Харчувалася вона так, як і раніше, навіть намагалася обмежувати себе, і активності фізичної менше не стало. Але, мабуть, вік уже брав своє.

Чоловіку б підтримати її тоді, адже Валя і сама все розуміла і була тому не в своїй тарілці. Але він намагався виказати їй, спочатку наодинці, а потім і при сторонніх людях, що було ще більш прикро.
Критика на адресу дружини продовжувалася, і Миколу тепер не влаштовувала її коротка стрижка. Йому хотілося, щоб у Валі було шикарне довге волосся.

– Яка у Віталія дружина гарна! Ось що значить волосся як у справжньої жінки, а не ця твоя хлопчача стрижка! Тобі самій не набридла вона ще? – захоплювався Микола дружиною друга на спільній гулянці.

Чоловікові не подобалося і те, як Валентина одягається, які у неї недоглянуті нігті та шкіра. І взагалі – всю свою жіночність, яка була у неї в молодості, Валя втратила. Так і говорив їй завжди незадоволений Микола, вважаючи, що має право робити подібні зауваження.

Одного разу він не взяв її з собою на корпоратив із приводу ювілею фірми, куди всі були запрошені з дружинами й чоловіками.

Знаючи про майбутню подію, Валентина заздалегідь підготувалася: купила красиву темно-синю сукню вільного крою, яка дуже добре приховувала недоліки її фігури. Вона й сама це бачила, та й продавчиня у магазині навіть прицмокнула від захоплення.

– Оце саме те, що вам потрібно! Подивіться, як цей колір відтіняє ваші очі й волосся, а фігура! Та у вас просто ідеальна фігура в цій сукні! – радісно вигукнула дівчина у магазині модного одягу.

А ще Валя підібрала до сукні туфлі на високих підборах – вона любила в молодості так ходити. І зараз не втрималася. Їй здавалося, що вона виглядає кілограмів на п’ять-десять менше. Крім цього, жінка записалася на укладку волосся та манікюр, щоб на ювілеї фірми, де чоловік пропрацював багато років, виглядати не гірше за інших.

– Ти, цей… Не збирайся. Я на бенкет іду один, – заявив Микола у день свята.

– Як один? А я? – розгубилася Валя. – Я ж готувалася!

– Мені незручно поряд із тобою. Минулого разу на ювілеї у Сашка від сорому не знав куди подітися. У всіх дружини, як моделі, а ти в мене – як село якесь!

– І чим же це в селі жінки погані? – раптом з образою і викликом запитала Валя. – Пам’ятаєш, до сестри двоюрідної їздили, ти дуже нею захоплювався! Говорив компліменти, очима блискав.

– Ну значить, ти – не найкращий їхній варіант. Сиди вдома, я один піду, – сказав Микола.

«У всіх дружини, як моделі, а ти в мене – як село якесь!».

…Валя тоді плакала від образи, коли він пішов. Зателефонувала свекрусі, щоб поскаржитися на її сина. Але та тільки сказала їй, що й батько Миколи теж був грубіяном.

– Ну не розлучатися ж через це, Валечко! Тобі про дітей треба думати вже більше, не про себе.

– Так, так, – розгублено погоджувалася з нею Валя.

– А ти знаєш що? Приїдь до мене. У мене ігристе є. Посидимо з тобою, побалакаємо про те, про се. І дівчаток бери, а то я за ними вже скучила, – запропонувала раптом свекруха Ольга Михайлівна.

Вони так душевно тоді посиділи з матір’ю чоловіка, що Валентина навіть не стала сваритися з Миколою, коли він повернувся з корпоративу о п’ятій ранку, замість обіцянки прийти раніше.

…Минуло ще кілька років. У найважчі дні, коли, закрившись у ванній, вона тихо плакала, її відвідували думки про те, що треба розлучатися. Навіщо це терпіти? Навіщо жити разом, якщо немає кохання?

Зупиняли її декілька факторів. Насамперед – дочки. Старша – Вероніка, закінчивши школу, раптом закохалася в однокурсника. Зважаючи на все, справа йшла до весілля.

Молодшій теж потрібно було стільки всього, що Валя зі своєю невеликою зарплатою навряд чи впоралася б.

Вона чула, як «чесно» платять аліменти колишні чоловіки її колегам. Ні винайняти квартиру, бо Микола буде до останнього проти розподілу їхнього житла, ні виховати дочок одна вона не зможе…

І Валя далі жила з чоловіком, якого колись дуже палко любила. І терпіла, скільки могла. Але потім все стало тільки гірше.

Старша дочка оголосила їм із батьком, що чекає дитину і виходить заміж за свого Дениса. Микола на весіллі вирішив зробити розкішний подарунок доньці –  квартиру, де вони зараз жили всі разом.

Усе було домовлено: Валентина з чоловіком і молодшою донькою – Софійкою – мали на якийсь час переїхати в орендоване житло. До покупки нової квартири. Свекруха, яка жила у великому будинку в передмісті, збиралася продавати його. Казала, що жити їй самій там стало тяжко.

– Купуйте мені однокімнатну, з мене вистачить. Решту вам віддам, – пообіцяла вона.

Чим довше вони жили на орендованій квартирі, тим менше сил і терпіння залишалося у Валі. А потім вона зрозуміла – в чоловіка з’явилася інша жінка. І саме цей факт поставив крапку в її сумнівах.

Він навіть не заперечував цього, коли дружина спіймала його на брехні.

Я сама йому подзвонила днями, попросила мені ліки привезти. А ця його «нова» забрала в нього слухавку і сказала мені, щоб через такі дрібниці більше їх не турбувала.

– Скажи «дякую», що я ще з тобою живу, не покинув тебе! – видав чоловік.

Валентина не впізнавала себе. Вона кинулася до шафи, де швидко зібрала у валізу речі чоловіка.

– Що ти робиш? Припини влаштовувати виставу! – Микола намагався викинути з валізи свій одяг, але Валю було не зупинити.

– Пішов звідси! І щоб я тебе більше не бачила! – вигукнула вона.

– Це – не твоя квартира. Чого ти тут розпоряджаєшся? – почав обурюватися Микола.

– І не твоя! Тож – геть звідси!

… Потім знайомі розповіли Валі, що Микола оселився у своєї коханки, з якою в нього уже пів року був роман. Знаючи характер чоловіка, Валентина припускала, що надовго його не вистачить.

Вони тепер жили вдвох із Софійкою в орендованій квартирі. Валентина вперше за багато років відчула себе справжньою жінкою. Вона насолоджувалася спокійним та затишним життям удвох із донькою. Навіть схудла трохи. Лікарка сказала жінці, що вона набирала вагу від постійних переживань.

А потім узагалі сталося ней­мовірне! Якось із самого ранку зателефонувала свекруха Ольга Михайлівна, яка досі ніяк не могла продати свій будинок – все покупець був не той, мало грошей пропонував.

– Валечко, привіт! Як ви там із Софійкою? Все гаразд? А Вероніка? Скоро їй народжувати? – запитала вона.

– Все у нас – чудово. І у Вероніки – також. Рано їй – ще тільки за місяць, – відповіла Валя. – Ви самі як? Приїжджайте до нас у гості. Чи, може, мені приїхати? Продуктів вам якихось привезти? Миколі, мабуть, зараз не до вас? У кохання грається старий ловелас.

– Ой, нічого мені про нього не кажи! Якого ж негідника я виростила, Валю! Адже жодного разу про матір не згадав, як пішов від тебе. Так я сама йому подзвонила днями, попросила мені ліки привезти. А ця його «нова» забрала в нього слухавку і сказала мені, щоб через такі дрібниці більше їх не турбувала.

Свекруха заплакала. Валя її заспокоювала.

– Ти, Валю, приїжджай до мене завтра. Ми з тобою до нотаріуса підемо, – припинивши плакати, раптом сказала свекруха.

– А це ще навіщо? – здивувалася Валентина.

– Будинок на тебе та Софійку оформлю. Щоб цьому пройдисвіту, моєму синочку, і всім його дівкам від мене ні копійки не дісталося! Пішов із сім’ї – от нехай тепер і блукає!

– Та ви що! Може, не варто так категорично ставити питання. Все ж таки він  – ваш син!

– Ні, я все вирішила. Від такого сина тільки лиха й очікуй! Але у мене – прохання: як будинок продамо, ви мене не залишайте, добре?

– Добре, Ольго Михайлівно. Як же ми вас покинемо, що ви!

Як занервував Микола від цієї новини, Валентина могла собі тільки уявити, бо намагалася з ним не спілкуватися.

Поки свекруха була жива, Валя будинок продавати не стала. Їздила до неї, допомагала, лікувала, підтримувала. А коли вона померла (через 5 років), то купила собі й доньці квартиру, продавши будинок свекрухи. Зробили ремонт і сучасні меблі придбали.

Софійка закінчила школу, навчається в університеті. У Вероніки народився син – онук Валі. Бабуся – щаслива…

Микола за цей час встиг змінити кількох жінок… Його не стало в п’ятдесят два роки – серце…

Джерело: plitkarka.com.ua.

Читайте у нас іншу романтичну історію: Дівчисько із зачіскою «під хлопчика».