Чотири кохання, любовний трикутник і одна «панна Інна»
Звичайно ж, йдеться – про Павла Тичину, який був «князем української поезії», писав, зокрема, любовну лірику (хоча, чого гріха таїти, знаний зі шкільних підручників радянських часів більше, як автор вірша «Партія веде»). А хто ж ті жінки, котрі були його музами?
«Десь на дні мого серця заплела дивну казку любов»
Першим його коханням, про яке залишилася дуже коротенька згадка, вважають Лялю з Чернігова, де юнак навчався в духовній семінарії. На її честь Тичина навіть взяв псевдонім – Лялич – і саме так виступав із музичними творами як композитор.
Згодом він почав залицятися до Оксани Коцюбинської, з якою познайомився на творчих суботніх зустрічах у її батька – Михайла Коцюбинського. Найімовірніше, саме їй присвячено вірш «Десь на дні мого серця заплела дивну казку любов». Але дівчина не відповіла йому взаємністю і невдовзі вийшла заміж за командира Червоного козацтва Віталія Примакова…
Ще була літераторка, «пантера чоловічих сердець» – Олена Пашинківська (Котова), що творила під псевдонімом Олена Журлива. Пізніше, у 1960-ті, розбита таборами й прикута до ліжка, вона написала спогади про романтичні стосунки з поетом, який, до речі, до кінця життя надсилав їй гроші на ліки. Але дружині Ліді, кажуть, ці спогади не сподобалися, і вона спересердя їх знищила. В архіві самої Журливої збереглася тільки одна сторінка без початку й кінця, де згадується поет, який приніс їй проліски й цукерки. Також там ідеться про записочку від нього: «В моїй душі засвітився вогник, який ніяк згаснути не хоче». Олена у відповідь все сміялася.
«Сестру я Вашу так любив – дитинно, злотоцінно»
Цікаво, що Тичина часто закохувався у сестер. Їхніх імен і прізвищ – багато, однак найбільш відомою є історія любовного трикутника з сестрами Коновал – Поліною та Інною (Нюсею, як він її називав). Саме Інні присвячений один із найкращих віршів поета: «О панно Інно, панно Інно! Я – сам. Вікно. Сніги… Сестру я Вашу так любив – дитинно, злотоцінно.…». Іронія долі в тому, що кохала його… вона. А він – Поліну. І знову – без взаємності.
Познайомив Павла з сестрами, доньками поета й педагога Івана Коновала (Вороньківського), Віктор Коновал. І Поліна стала першим справжнім коханням 22-річного Тичини. Красуня, що чудово співала й серйозно займалася музикою, викликала в серці юнака вибух надзвичайних почуттів. Власне, всі ліричні поезії Тичини 1913–1917 років осяяні ними.
Одружився Тичина, коли йому було вже 48 років. На дітей так і не зважився.
Вона соромилася юнака і привселюдно з нього кепкувала. Він же нічого не чув і не бачив – лише свій романтичний образ дівчини, «що пішла до світла, до науки» й боролася за відродження свого народу. Це виявилося зовсім не про Поліну. У 1917 році вона вийшла заміж за людину, ворожу українській культурі, зрадила недавні мрії й ідеали. Для Тичини це була страшна трагедія. Він хотів забути про неї, переконував себе, що забув, але все одно приніс Коновалам один із перших примірників своїх «Сонячних кларнетів». А потім присвятив Поліні цикл «Панахидні співи» – про зранене серце й кохання без взаємності.
Також цій парі присвячена картина Михайла Жука «Чорне і біле», написана у стилі модерн. Художник був учителем Тичини й добре знав історію його кохання. В центрі полотна – два янголи: чорний, із сопілкою, зовні дуже схожий на Павла Тичину, а в білому ангелі цілком можна впізнати Поліну Коновал.
«Моя Весна»
Скромна й лагідна Інна-Нюся намагалася спокутувати гріхи сестри. Вона кохала поета палко й жертовно, навіть освідчилася йому одного зимового вечора, але не могла замінити собою сестру. Тому й з’явився вираз «моя Весна» і вірші, присвячені їй. На жаль, Інна померла молодою (від сухот) у квітні 1920-го. Її смерть стала потрясінням для Тичини: «Померла Нюся. Оттепер уже для мене Поля зовсім не існує. В Нюсі я довго ще любив Полю».
Він помилявся: Поля існуватиме для нього ще довго. Зрозумівши свою помилку, вона сама шукала привід зустрітися з ним. Спершу – в Харкові: просила, щоби Павло виручив із тюрми її брата. Потім – у Києві, де вони жили поруч. Збереглися її записки: «Павлусь! Мені дуже треба тебе побачити, зайди до мене? Я з дитиною у Києві тільки удвох». Він тоді не був офіційно розписаний, хоча й був у стосунках, – і приходив. Його добре запам’ятала дочка Полі. Вона, школярка, недолюблювала цього дядька, зокрема, за його вірші, які доводилося зубрити.
Загалом дослідники вважають, що Павло був захоплений обома сестрами. Дехто згадує, що була ще й третя муза – Наталя, кузина Поліни й Інни. Саме їй поет присвятив вірші «Зоставайся, ніч настала…» і «Спать мене поклала Тала на дівочій на руці». Але це також – трагічна історія: вже на момент знайомства (влітку у селі) Наталя була невиліковно хвора. Невдовзі вони роз’їхалися, а за пів року Павло отримав від дівчини листа, що складався з чотирьох слів: «Прощай. Вмираю. Люблю. Наталя». Разом з нею померла і мрія…
«Для мене ти… – кохана, люба і дружина»
Тичина шукав квартиру за помірну плату. І знайшов у 1916 році – в Києві, на Деміївці. Не знаючи одразу, як багато знайшов. Господаркою помешкання була Катерина Папарук, що мала 16-річну доньку Ліду. Спершу мати вагалася, чи варто заселяти неодруженого юнака у квартиру, де проживає молода дівчина. Але потреба в грошах змусила жінку дозволити 25-річному Павлу Тичині жити з ними. З часом Ліда почала проявляти увагу до поета, стала незамінною для нього: бігала в бібліотеку, була першим слухачем віршів, давала поради… Хоча вони все ще зверталися на «Ви», але в щоденнику Тичина написав «моя» перед її ім’ям. Почуття зароджувалися дуже поволі. З усякими зигзагами на своєму шляху.
А Ліда Папарук таки дочекалася свого Павлуся. Хоча чекати довелося майже 20 років: познайомилися вони 1916 року, а офіційно зареєстрували шлюб аж 1939-го. Справжнє почуття між ними спалахнуло в розлуці, коли з 1923-го по 1934-й Тичина жив у Харкові, а Ліда – в Києві. Поет написав їй близько 200 сентиментальних листів. Таких, наприклад: «Дорогому Лідусику пишу листа. Лідочка – хорошая і славна дівчинка. Вона любить віршики. Як же Лідочка поживає? Я дуже часто почуваю лице і руки ваші, і ваш сміх, і усміх ваш, і сум. Лідуся, не сумуйте, Павлусь хоч би там що, та вас найбільш цінує… Пишіть до мене, котенятко». І в листах це дійсно був роман. А в житті – не одразу.
Коли Тичина повернувся до Києва, під час візитів гостей він ще довго ховав Ліду у ванній кімнаті, вдаючи, що живе сам. А коли приховати очевидне не вдавалося, то, червоніючи, представляв її: «Моя бібліотекарка». Водночас майбутню тещу, Катерину Кузьмівну, Павло дуже любив і поважав. Вона врешті-решт і влаштувала заручини, бо «куди ж це годиться».
Історія така: оскільки Тичина все ніяк не наважувався освідчитися в коханні, Лідина мама закрила їх в окремій кімнаті. Сутеніло, Ліда була готова, Павло зітхав і крутився на дивані. Нарешті зважився спитати: «Чи можу я вас поцілувати?». Ліда відповіла ствердно. Тоді Павло зняв з носа пенсне, чмокнув у щічку, знову надів пенсне і склав чинно руки на колінах. Одружився Тичина, коли йому було вже 48 років. На дітей так і не зважився.
Офіційно оформили свої стосунки Ліда й Павло напередодні 1940 року в Києві. Обрали РАГС подалі від центру, на Деміївці, щоб менше людей знало. Ще 10 років Ліда залишалася на своєму прізвищі… Але це її не засмучувало: всі часи, що вони провели разом або нарізно, вона була його коханою, другом, помічницею у творчій праці, першим читачем, а то й тямущим критиком. На 40-річчя знайомства поет написав їй такі рядки: «Дивлюсь на тебе я не надивлюся – на очі сірі й брови в формі дуг, для мене ти, як з пісні «біле гуся», – кохана, люба і дружина, й друг». Тож все було недаремно.
Вони прожили разом 44 роки. Павло помер раніше за Ліду, і після його смерті вона зберегла його архів та атмосферу квартири, де вони жили. А ще залишилася чоловіковим менеджером: хвилюючись, що невдовзі настане доба його забуття або й заборони, якщо хтось знайде в рукописах щось крамольне, Ліда переглянула щоденники Тичини й замалювала чи повидирала звідти все, що їй видалось зайвим, – від згадок про інших жінок – до прізвища Хвильового. А потім і спогади, зібрані для мемуарного збірника про Тичину, ретельно перевірила. З найкращих намірів, звісно. З любові. Результат виправдав її старання – образ Тичини в історії лишився бездоганний.
Джерело: ukrainky.com.ua
