Ніяк не може збагнути Степан, чому та сусідка «допікає» його словами, що доля так поглумилася над ним… Чи ж винен він?
«Ох, Степане, Степане, чому ж так доля поглумилася над тобою?». історія на вечір
Такі слова часто чує на свою адресу чоловік від сусідки Марії, у якої, як то кажуть, на очах пройшов його життєвий шлях. «Вже за плечима наскладали таки трохи літ. А тепер…», – не вгавала жінка. А Степан сам собі не раз повторює: «Та ж мені тих років – не так і багато…»
З дитинства хлопець любив бути першим, недаремно і прізвисько до нього «прилипло» – «Верховода». З ним і до старості дожив. А в юнацькі роки навіть ним гордився: бо вмів згуртувати навколо себе однолітків, у компаніях не пас задніх. Занадто рухливий, та й – хвацький на язик: чи правий чи ні, – поступатися ніколи не хотів.
Діставалося від нього і Клавдії, його матері. Скільки сліз пролила вона, вгамовуючи сина, коли вплутувався в якусь історію. І то – не один раз. Але, хай там що, материнське серце завжди було на стороні сина. А те, що був кмітливий і непогано вчився, – заслуговувало на прощення.
Закінчив Степан школу, зібрала мати деякі кошти і відправила його здобувати вищу освіту. Хоч і жив у селі, але не вабила його земля до себе, і він до неї не був прихильним. Хотів мати таку роботу, щоб іншими керувати. Хлопцеві й тут повезло – поступив із першого разу і вивчився на інспектора з електромеханічних робіт. «Верховода» і тут себе проявив: не дуже показний із себе, але не бракувало йому жіночої уваги. Одній підморгне, другу обійме, а третю в кіно запросить. Якось, гуляючи у парку, звернув увагу на дівчину, яку вже не раз тут бачив за читанням книги.
Не довго думаючи, миттю купив морозиво, що продавалося неподалік, і постав із ним у руці перед юнкою. «Це – вам!», – «випалив». Дівчина засоромилася, але від смаколиків не відмовилася. Так відбулося перше знайомство Степана з Софією, яка й стала його дружиною. Дівчина на той час навчалася на економіста. Дипломи про освіту вони отримували одночасно і направлення мали в одне місто, неподалік від приміського Степанового села.
У молодого чоловіка навіть у думках не було, щоб повернутися до батьківської оселі і там мешкати з дружиною. Розумів, що просто так сидіти не буде: треба допомагати матері, яка проживала сама. А він не звик до сільської роботи, от щоб «покомандувати» – інша річ. Як не вмовляла Софія поселитися у селі, нічого не вийшло. Тому вирішили винаймати квартиру у місті, сподіваючись на фінансову підмогу від матері-вчительки.
Степан таки на роботу влаштувався. Правда, не рядовим працівником, а інспектором. Як-не-як, а хоч трохи покерувати можна. Згодом у подружжя народилася донька Олеся, через рік – друга – Орися. Всі клопоти лягли на плечі дружини, бо «Верховода» завжди знаходив причини своєї відсутності вдома. Молода жінка старалася не турбувати своїх рідних, бо проживали вони неблизько. Тому все переносила в собі, а щиро ділилася наболілим тільки з найближчою подругою – Тетяною. А та заспокоювала, відводячи очі вбік, ніби щось недоговорюючи.
Все переносила в собі, а щиро ділилася наболілим тільки з найближчою подругою – Тетяною. А та заспокоювала, відводячи очі вбік, ніби щось недоговорюючи.
Не ладилося у них подружнє життя: молода дружина все сама з дітками, а у чоловіка свої «відмовки». У той зимовий вечір холодно було як на душі, так і надворі. Залишатися у немилій квартирі їй не хотілося, тому, зібравши деякі речі та одягнувши потепліше маленьких донечок (одній було три, а другій – чотири рочки), вирішила піти до подруги.
…На вулиці злегка сипав сніг, посилювався вітер, все провокуючи хуртовину. Коли добралися до оселі Тетяни, уже добряче сутеніло. Радувало те, що у подруги світило, і скоро вони відпочинуть та зігріються. І коли постукала у двері і на порозі з’явилася Таня, Софія була ладна кинутися їй в обійми, розказати все, отримати підтримку. Але за плечами вона побачила свого Степана – розпашілого, задоволеного, а в очах – жодної краплі сорому. Навіть дівчатка перестали плакати…
Соня забрала діток і повернулася назад у свою холодну квартиру, а він навіть і слова не сказав у своє виправдання, не повернув їх, не обійняв донечок. «Верховода» залишився з подругою. Згодом у них народилася донька. Але і у цій новоспеченій сім’ї чоловік не засидівся. Йому захотілося вільного холостяцького життя, тому, не довго думаючи, подався до матері. Не раз плакала від нього Клавдія, бо все ніяк не могла вгодити синові: то не те зварила, то загаряче, то міг і миску перекинути просто на стіл чи на підлогу. А вже про поміч – робота в селі завжди знайдеться – то й мови не було. От посидіти з дружками, повеселитися за чаркою-другою «Верховода» завжди був готовий. Правда, ще у батьківську хату привів чергову «дружину», але ненадовго. Пізнала жінка горе-чоловіка та й попрощалася з ним.
Йшли роки… Степан якось допрацював до пенсії і відразу ж пішов на відпочинок. Не потрібно вже нікуди їхати – сиди собі і ні про що не думай. Правда мав заняття – риболовлю, хоча улову додому ніколи не привозив. Старенька Клавдія від важкої роботи, хвилювань за сина потихеньку втрачала сили. А той, доглянутий матір’ю, і далі «хорохорився», роздавав команди і змінювати свого життя не бажав. Весняної пори, коли все оживало від зимового сну, а природа усміхалася кожному погожому дню, не стало Клавдії. Відлетіла її добра душа за обрій…
Защеміло на серці у Степана, бо залишився один. Вже й друзі десь поділися, бо що з нього було взяти! Де його діти – давно не цікавився, не навідувалися вони до нього, та й і він не дуже цього прагнув. Тепер сидить на ослінчику під хатою і ніяк не може збагнути, чому та сусідка «допікає» його словами, що доля так поглумилася над ним… Чи ж винен він? А як ви думаєте, шановні читачі?
Ніна МЕЛЬНИК.
