На згадку про щемливу зустріч учасники презентації зробили зворушливу світлину.
Вдова Героя з Волині: «Книга про коханого народилася з віри в його світлий погляд з неба»
Ця зима для жительки Горохова, вчительки Мар’янівського ліцею Луцького району Тетяни Редчук та її синочка Михайлика є особливою. Минулоріч у грудні молода вдова видала власним коштом (невеликим тиражем) та презентувала в Горохівській центральній бібліотеці, Волинській обласній бібліотеці для юнацтва книгу пам’яті про свого чоловіка, воїна АТО і повномасштабної війни, загиблого смертю хоробрих, Дмитра Редчука. Нині пані Тетяна шукає спонсорів, аби перевидати її, а виручені кошти передати для 118-ї окремої механізованої бригади, в рядах якої захищав Україну її чоловік. Сподіваємося, ця публікація допоможе волинянці здійснити шляхетний задум
«ЧАС НАБЛИЖАЄ ПРИЙНЯТТЯ: ВЖЕ НІЧОГО НЕ ЗМІНИШ…»
Кохання Тетяни та Дмитра Редчуків було недовгим, але незабутнім. Вони одружилися й повінчалися воєнного березня 2022 року, а 13 листопада Дмитро Дмитрович мчав на крилах із передової на рідну Волинь, додому в Горохів, щоб пригорнути до грудей новонародженого первістка Михайлика. У кожній телефонній розмові чоловік і дружина освідчувалися одне одному коротко, зате зрозуміло: «Михасик – то любов!», і в цьому зворушливому зізнанні кожна буква для молодої пари була зорею надії на зустріч, продовження щастя в мирній Україні, й певно – на сестричку їхньому Михайлику. Не сталося…
10 липня 2023 року солдат Дмитро Редчук загинув біля села П’ятихатки на Запоріжжі. Про долю цього військового та його сім’ю газета «Волинь» розповідала в публікаціях «Я живу, бо в мене Михась – дуже схожий на тата-Героя» й «Почувши слово «тато», синочок Михасик Героя з Волині дивиться на Небо».
16 грудня, якби не війна, вони почувалися б найрадіснішими у світі в своєму домашньому раю: господареві виповнилося б 37, і в їхній світлиці було б свято. Та натомість пані Тетяна в траурному вбранні презентувала книгу на честь свого Дмитра, їхньої любові та вже нездійсненних мрій.
– Чи ж минає біль від втрати найріднішої людини? Наскільки віддаляє час спогади про Дмитра? – запитую у неї.
Та ж ні, як і тисячі інших українських вдів років війни з російською наволоччю, ця українка теж мовчазно довіку згадуватиме свої найгарніші подружні дні. Каже, що хіба що зрозумілішим стає прийняття: вже нічого не зміниш, Дмитро ніколи не повернеться, а місцем їхнього з ним одкровення є його могила.
За кожним словом моєї співрозмовниці – воістину непідвладне часові, людям, ані війні бажання – дарувати своєму Герою проміння пам’яті. З цієї віри у світлий погляд Дмитра із Небес у жіночому серці й народилося бажання видати книгу на його честь. Творила її душею, оповідями найрідніших та власними зворушливими віршованими посвятами…
«КОЖЕН ДЕНЬ МИ ПРОЖИВАЄМО В БОРГ…»
Узявшись за видавничу справу, пані Тетяна й гадки не мала розділити світлинами роки «до» і «після» війни. Дмитро зумів її переконати, що їхня розлука – не надовго, що він, здобувши воєнний ґарт в АТО, почувається зрілим воїном. Навіть, телефонуючи з «нуля», старався бодай на кілька хвилин заспокоїти дружину планами про будні й свята після свого повернення.
Обоє дуже любили подорожувати й мріяли, що вже невдовзі покажуть своєму Михайлику ближнє та заокеанське зарубіжжя. А ще їм дуже подобалося фотографуватися разом. Й навіть на світлинах, зроблених під час коротких воєнних відпусток, ця пара виглядає найщасливішою в світі.
«Із Дмитром завше було впевнено й спокійно, він був одним із тих, хто не відмовляв у допомозі. В школі був тихим, спокійним хлопцем, та ніхто не здогадувався, що в нього сталевий характер», – таким на презентаціях Дмитра Редчука згадували бойовий побратим Іван Маціюк і сестра Дмитра – Світлана.
Дмитро ніколи не повернеться, а місцем їхнього з ним одкровення є його могила.
«Син із дитинства мріяв бути військовим. Молюся, щоб люди не забували його таким, як він був, – світлим і добрим», – згадує Наталія Редчук, мама захисника. «Таня не сидить, склавши руки, бо несе пам’ять про свого чоловіка. Це є важка морально робота», – дякувала дружині воїна дизайнерка й видавець книги Ольга Васюренко.
«У Мар’янівці шанують захисників. Підтримка ділом, добрим словом, завжди буде вагомою в горі», – сердечними були слова Євгенії Харків, вдови померлого воїна АТО – Михайла Харківа.
Данину вдячності Герою на презентаціях віддали молоді відвідувачі, а ще – вчителька Звиняченського ліцею, де навчався Дмитро – Тетяна Швейгер, членкині Об’єднання матерів і дружин захисників
України у Волинській області Євгенія Харків, Катерина Ковалишин і Тамара Упорова.
– Пам’ятаймо, що кожен день ми живемо в борг, доки хтось віддає своє життя заради нашого спокою, – промовляє до всіх героїня цієї публікації. І додає: «Людське життя – коротке, а пам’ять – вічна.
Бережімо її, бо наші рідні на святому Небі люблять нас так, як любили на землі».
Леся ВЛАШИНЕЦЬ.
У боях за Україну полягли мужні сини Волині
Олег ГЕЛЕВИЧ – боєць із міста Нововолинська;
Василь КАЛІНЧИК – боєць із села Велимче, що на Ратнівщині;
Василь ХІЛЬЧУК – боєць із міста Каменя-Каширського;
Святослав ДМИТРУК – боєць із села Скобелка, що на Горохівщині;
Сергій БУБЕЛА – боєць із села Прип’ять, що на Шаччині;
Андрій СИМЧУК – боєць із села Штунь, що на Любомльщині;
Андрій ЧЕРНЯК – боєць із міста Луцька;
Сергій ХОМА – боєць із міста Нововолинська;
Артем ПЕТРОВСЬКИЙ – боєць із міста Луцька;
Сергій СТОЦЬКИЙ – боєць із села Вербка Ковельського району;
Анатолій СЕМЕНЮК – боєць із селища Маневичі;
Богдан БОРИСЮК – боєць із селища Маневичі;
Сергій КАЛИТЮК – боєць родом із села Уховецьк Ковельського району (проживав із сім’єю в селі Ломачанка цього ж району);
Олег ГАЙДУКОВ – боєць із міста Луцька;
Андрій ФЕЩЕНКО – боєць із села Забороль Луцького району;
Олександр ЧИПЧЕРУК – боєць із села Бобли, що на Турійщині;
Олександр СУСЬ – боєць із міста Ковеля.
