Батько уродженки Волині Микита Олексюк ховався від мобілізації, а помер від голоду в таборі

Батько раніше служив у польській армії, але йти воювати не хотів. Він почав ховатися від мобілізації, як і багато інших односельців.

Те, що західні українці не хотіли воювати «За Родіну, за Сталіна», було цілком зрозумілим. Адже вони пам’ятали комуністичну владу ще з довоєнного часу і нічого доброго від неї не чекали. 

Мобілізації підлягали чоловіки віком від 18 до 45 років. Відстрочку отримували ті, хто працював в органах влади, або записався у винищувальні батальйони. Навчання новобранців тривало здебільшого два тижні й складалося в основному зі стройової підготовки. Давали також кілька разів вистрілити з гвинтівки. Українців спеціально направляли на такі ділянки фронту і в такі підрозділи, де були найбільші втрати. 

Достатньо сказати, що з Кортеліської сільської ради в 1944 році було мобілізовано в радянську армію 105 чоловік, з яких додому не повернулися 72: з них 54 загинули, а 18 зникли безвісти. Ті, що вижили, майже всі були важко поранені, контужені або покалічені. 

 Як згадує Тетяна Микитівна, батько десь із пів року ховався в лісі біля хуторів Рябино і Стара Нива. Він навіть переодягався у жіночий одяг – хустку, спідницю та латушку (верхній жіночий одяг – Авт.), щоб бути менш помітним. Хутірські люди йому допомагали і деколи дозволяли переночувати біля своїх обійсть. Час від часу він приходив додому, працював по господарству, набирав у полотняну торбу їжі і знову йшов у ліс. 

Надовго затримуватися не можна було, бо часто були військові облави – шукали дезертирів і повстанців. Мати казала батькові: «Якщо тобі загинути, то все одно – де». Але він хотів вижити за будь-яку ціну, і тому продовжував ховатися. 

Зрештою його спіймали через те, що виказав хтось із хуторян. Разом із Микитою військові зловили також іще двох односельців – Максима Пашука й Адама Карпука. Їх усіх відправили на каторгу в Караганду.

Умови життя і праці в Казахстані були винятково важкими. Засуджених годували хлібом із тирсою і соломою та поїли солоною водою. Батько був неграмотний, але одного разу від нього прийшов лист, написаний на його прохання. Там було сказано, що дуже хочеться хоча б перед смертю поїсти домашнього борщу і напитися домашньої смачної води. Він просив вислати посилку з продуктами, але нічого не вислали, бо самі не мали що їсти. То був час, коли вже почалася колективізація і в людей позабирали майже всю землю і худобу. Батько промучився в таборі кілька років і помер від голоду. Про це розказали його односельці, які вижили. Адам Карпук був бригадиром, а Максим Пашук працював шевцем – і це допомогло їм пережити каторгу. 

Мати їздила в Ратне і їй дали документ про смерть батька, але пізніше приїхали якісь представники з району і цей документ забрали. Обіцяли потім повернути, але обманули. Через деякий час, як батька не стало, повернувся додому його старший брат Прокіп, який 6 років прослужив на флоті. Коли матері не було вдома, він схопив п’ятирічну Таню і викинув із хати на вулицю. При падінні дитина сильно забилася. Це побачила сусідка Агафія Олексюк і забрала дівчину до себе, а потім принесла з колискою і її однорічну сестру Ганну. Побули тиждень у сусідки, а потім попросилися до материної сестри Югинії, де й прожили декілька років. А свекор, від якого пішли, дав тільки один пуд жита.

Наречений, коли довідався про це, приходив до матері сваритися і вимагав, щоб йому віддали горілку. Але ж хто йому її віддасть, коли вже все випили.     

– Мати дуже хотіла збудувати свою хату – згадує Тетяна Микитівна, але Прокіп уже встиг продати батькове дерево. У той час головою кортеліського колгоспу був Матвій Костючик – добрий чоловік, який любив співати і весь час ходив із гвинтівкою за плечима. Мати попросила його допомогти забрати щось зі свого майна у свекра, і він погодився. Зібрав кілька підвод із кіньми й сказав свекрові віддати клуню матері на хату. Але родина зустріла непроханих гостей із вилами й косами – нічого віддавати не збиралася. Тоді Костючик вистрелив із гвинтівки, і вони порозбігалися. Клуню розібрали й повантажили на вози. З неї зробили хату, яку поставили в центрі села між братськими могилами, там де раніше жили материні батьки. В хатині була одна маленька кімната та ще менші сіни й комора, замість підлоги зробили глиняну долівку. Свекор сестри – Павло Пишук – купив нам корову і допомагав по господарству: орав поле та заготовляв сіно. 

Допомагав також і Матвій Костючик, аж поки його не посадили за те, що побив інваліда війни, який не хотів віддавати свого коня у колгосп. 

Земля була тільки біля хати – 15 соток, тому садили майже одну тільки картоплю. Вже з тієї хатини у 10 років пішла в перший клас. Там було дуже багато дітей, навіть старших за мене. Вчитися і читати книжки дівчині дуже подобалося, але багато уроків пропускала, бо треба було допомагати матері. Вона в колгоспі тоді працювала задарма. Було, що за все літо принесла на трудодні лише 5 кілограмів зерна з половою. Але на роботу потрібно було ходити постійно. Одного разу не пішла, то колгоспні активісти, як покарання, забрали сіно на болоті. Мати ходила тоді навіть у сусідні села просити. Ще й  односельці давали щось: хто – в’язку сіна, а хто – сніп соломи. Так і перезимували.

П’ятий клас не закінчила, бо треба було їхати на сезон. За кілька місяців праці заробила в Торчині на буряках три центнери зерна і мішок цукру. Мати була дуже рада, і з цього часу доводилося їздити на сезони постійно. Вже у 18 років сватався дуже гарний хлопець, який прийшов із армії, але мати не дозволила вийти заміж, бо він їй не сподобався. Вона хотіла віддати заміж дочку за господаря із Височного, який був розведений і мав свою хату та хазяйство. Той чоловік приходив до них, і вони про щось довго з матір’ю говорили. Таня під час цих розмов із дому втікала. А одного разу в суботу побачила, як її молодша сестра білить хату. Виявилося, що завтра має бути сватання і мати вже запросила родичів у гості. Наступного дня, за тодішнім звичаєм, Тетяна сиділа в коморі й чекала, поки її виведе двоюрідний брат. Вона настільки була засмучена цим несподіваним сватанням, що навіть хотіла повіситися. Але брат, Панас Сидорук, умовив її вийти з комори і посидіти з гостями, а потім, мовляв, роби, що хочеш. За столом гості кричали: «Гірко», а дівчина плакала від горя. 

 Наступного дня Таня дізналася, що в Казахстан набирають бригаду людей на роботу, і відразу ж поїхала в Кустанайську область. Там були ще люди з Кортеліс та інших сіл району. Наречений, коли довідався про це, приходив до матері сваритися і вимагав, щоб йому віддали горілку. Але ж хто йому її віддасть, коли вже все випили. 

У Кустанайській області жили в степу, в палатках, будували металургійний завод. Казах-виконроб похилого віку призначив Тетяну своєю помічницею. А вже на третій день Максим із кортеліського хутора Хлєбово залишився в наметі зі своєю дівчиною і не пішов на роботу. Виконроб відразу помітив, що не вистачає двох людей, і послав свою помічницю їх шукати. Коли Таня сказала землякові, що треба йти працювати, він дуже розсердився і все одно залишився в наметі. Наступного дня вибрав зручний момент, коли нікого поблизу не було, схопив Таню за волосся і вкинув у чан з водою, щоб втопити. Але це побачили чужі люди і витягли її з води та врятували. 

Після повернення додому, через вісім місяців, жила далі з матір’ю і допомагала їй по господарству. Жили тоді хоча і бідно, але весело. В хаті часто збиралася молодь на вечорниці. Дівчата пряли, співали, грали з хлопцями в різні ігри, жартували. До Олексюків навіть заходили просто погрітися перед танцями в клубі, поки там було кіно. За перегляд фільму треба було платити 20 копійок, тому для більшості селян це була надмірна розкіш. Біля хати був невеликий продовольчий магазин, і, щоб купити там смачні цукерки-подушечки, доводилося навіть із дому яйця красти. Мати потім бідкалася, що на Великдень не буде що пофарбувати. Та й саму паску робили із житньої муки, і це був звичайний чорний хліб. Дядько Прокіп, який колись викинув маленьку Таню з хати, пізніше одружився і виїхав у Ростовську область. Але дітей у них із дружиною не було. Він покаявся в скоєному і в листах багато разів просив вибачення, а також висилав посилки з матеріалом на одяг. Таня його вибачила і навіть, потай від матері, запросила на своє весілля.

Він покаявся в скоєному і в листах багато разів просив вибачення, а також висилав посилки з матеріалом на одяг.

Заміж вийшла у 22 роки за односельця Семена Сіліка. Він був на чотири роки старший, але добрий і скромний хлопець. Пізніше працював завідувачем фермою і навіть два роки був головою сільської ради. Весілля святкували цілий тиждень. Через те, що в хаті було тісно, то гості сідали за столи в кілька заходів. Головними стравами тоді були: варене м’ясо, холодець, омачка (сир зі сметаною), печений хліб, картопля та квашені огірки. У магазині накупили оселедців та повидла у великих банках. На завершення застілля подавали борщ. На спомагання гості клали по кілька карбованців. А хто не мав грошей, той приносив шматки полотна або інші речі. 

Свою хату будували більш як п’ять років. Не вистачало коштів та й будівельні матеріали було складно дістати. Народилася дочка Рая, через два роки син Володя, а потім ще й молодша сестра народила дитину і так всі разом жили деякий час у материній хатині. У 1967 році у Кортелісах почалося велике будівництво – зводили школу, дитячий садок, будинок культури, лісництво, магазини і багатоквартирні будинки. Люди із центру села почали переселятися в нові оселі, але хата Сіліків ще не була закінчена. Восени 1968-го прийшов дільничний Петро Дордюк і повідомив, що за 10 днів треба переселитися, інакше їх оштрафують і держава не дасть компенсації. Замість дверей повісили рядна, свиню забрали до хати і так жили, бо вже починалася зима. Та зрештою все налагодилося. Хату добудували, виховали з чоловіком трьох дітей, і потім їм уже було добре жити.

Микола МИХАЛЕВИЧ, завідувач Кортеліського історичного музею Ковельського району.

Читайте також: Волинський герой: «Із серпня на фронті почалося справжнє пекло».