«Любов – це найголовніше, вона все переможе», – кредо подружжя Матвійчуків.
Волинянка Інна Матвійчук подарувала своєму чоловіку Володимиру – 12 синів і доньок!
«Сказати «люблю» – то мало. Треба так жити, щоб рідній людині з тобою було легко й добре», – переконане подружжя з Камінь-Каширщини
У волинському селі Житнівка, що на Камінь-Каширщині, живе подружжя Інни й Володимира Матвійчуків. Маючи лише 34 роки, жінка вже була удостоєна почесного звання «Мати-героїня» – тоді в сім’ї росло дев’ятеро дітей. Сьогодні в них – дванадцятеро синів і дочок, що є, за словами мами й тата, найбільшим їхнім багатством.
«Батьки поїхали в Америку, а ми з чоловіком вирішили вдома залишитися»
І Інна, й Володимир – із багатодітних сімей. І коли під час нашої зустрічі про це зайшла мова, то жінка, згадуючи, як то починалася їхня спільна дорога, пригадала, що на початку 2000-го її батьки подалися за океан, у США, в столицю штату Каліфорнія – Сакраменто. Звідти дуже скоро перебралися на Аляску. Там народилася їхня одинадцята дитина – найменший син Едуард. Через вісім літ життя на чужині сім’я повернулася в рідне село, хоч їх і досі в селі називають американцями. А згадала жінка про це у такому зв’язку:
– В Америку батьки їхали не в повному складі, – я залишилася вдома, оскільки на той час вже мала свою сім’ю. Десь через три тижні після нашого весілля вони поїхали за океан, а ми з чоловіком зосталися на хазяйстві. Мені – 18, чоловік – на три роки старший. Одне слово, обоє – молоді. А в батьків – корова, свині, ще й город. Треба було всьому раду давати…
Чи не було думки, щоб і самим вирушити за океан, якщо не разом із батьками, то, як мовиться, навздогін? Стосовно цього відповідь однозначна:
– Ні… Ми це добре з Володимиром обговорили.
А чоловік додав:
– І спільно вирішили, що залишимося тут. Якщо вже про Америку говорити, то на той час там жили дві мої сестри – могли теж виклик зробити. Але він нам був непотрібний.
– Я люблю сільську тишу, – розтлумачує детальніше сімейне рішення жінка. – Мені найкраще серед тої природи, яка мене змалечку оточує, це – моє. Хоч, як батьки поїхали, то зразу було важко. Я дуже скучала цілий рік. Як уже народилася наша найстарша дочка Богдана, то сім’я стала повноцінною – на дитину спрямували всі інтереси, не було коли сумувати.
«Я ніколи не пошкодував, що рано, маючи 21 рік, женився»
Вони народилися й жили в різних селах Камінь-Каширщини, які розділяє чимала відстань: Інна – з Житнівки, а Володимир – з Острівка. Але все йшло до того, щоб їхні дороги перетнулися. Після дев’ятого класу дівчина навчалася у Камінь-Каширському профтехучилищі на кухаря-кондитера. Володимир жив із батьками у своєму Острівку. Він розповідає:
– Мій брат узяв за дружину сусідку Інни з Житнівки, побудувався і жив із сім’єю в Камені-Каширському. Моя майбутня дружина бувала в подружки. Там я її вперше й побачив. Познайомилися, коли Інна вже закінчувала училище. Хоч звернув увагу на цю дівчину раніше, коли, бувало, приїжджав велосипедом у Камінь-Каширський, а вона йшла якраз вулицею з навчання чи в якихось справах. Зустрічалися ми з нею не більш як пів року і вирішили поєднати свої долі. 23 червня 2002-го відгуляли весілля.
Поки батьки Інни жили за океаном і з ними можна було поспілкуватися тільки телефоном («Ідіть, – гукали сусіди, в яких він був, – Америка дзвонить»), у молодого подружжя вже народилося п’ятеро дітей: Богдана, Ліана, Естер, Давид, Рахіль. Сім’я перебралася на той час у свою хату, яку звели поряд із батьківською. Тут з’явилося на світ ще семеро діток Матвійчуків: Тимофій, Мирослав, Ельвіна, Єлісей, Вірсавія, Мартін та найменший – Єфрем, якому нині – лише десять місяців. До речі, найстарша – Богдана – вже має свою сім’ю, а батьки стали дідусем та бабусею онуки Олівії.
– Наші діти – то найдорожче, що в нас є, наше багатство, – каже Інна. – Бог дає сили – інакше важко було б справлятися з такою великою сім’єю. Пригадую, коли народжувала одне за одним, то дехто в селі з мене сміявся: мовляв, «щось дуже часто». А зараз декого й завидки беруть: «Он які в тебе дівчата!».
– Після трьох доньок, – долучається до розмови Володимир, – думали, що так і не дочекаємося сина, тож коли народилася четверта дитина, і це був вимріяний хлопчик, то дуже тішилися. А потім Бог дав ще і донечок, і синочків. Хоч, по правді, як ми одружилися, то я й сам хотів, аби зразу дівчата були, бо то ж – помічниці для мами. Хочеться, щоб дружині легше було.
Оце «хочеться, щоб дружині легше було» мені не раз довелося почути. Володимир сказав і таке:
– Я ще був холостяком і якось поїхав на заробітки. Там із одним чоловіком розговорився про подружнє життя. Він розмірковував так: «Якби вернути час, то я ще раніше оженився б. Бо це ж так добре, коли батько – молодий, сили має і може дітям допомогти». А одружувався той чоловік у 21 рік. І я так собі подумав: це ж дійсно добре замолоду піднімати дітей. І, одружившись так само у 21, ніколи не пошкодував, що не холостякував довго. Підростають діти, сім’ї свої матимуть, про житло для них треба буде думати. Нам же батьки, зокрема Іннині, будучи в Америці, коштами допомагали збудувати дім.
– Вони дуже переживали, що мене тут саму покинули, – додає жінка. – Старалися, аби я не була чимось обділена чи скривджена. Виручало ще й те, що чоловік усе сам може зробити – за що не візьметься, то з усім впорається. Уже наймати когось не треба й платити гроші.
«Чоловік у мене – найкращий»
Коли буваю в багатодітній сім’ї, то завжди хочеться почути, як починається тут день, якими турботами наповнений. Інна з цього приводу каже:
– Володя завжди раніше за мене встає, а я можу поспати довше, бо як діти ростуть, то і ніч буває перебита. Чоловік у мене – найкращий. Ніколи не чула від нього: «Чого ти спиш, а їсти не зварено?» Що є в холодильнику – те й поїсть і йде поратися по господарству. Коли зготую, то й добре.
Після таких слів на свою адресу Володимир говорить:
– Жінку треба жаліти, цінувати: це ж який труд на ній – виносити, народити дітей. А зварити я й сам можу – це для мене не проблема. Ще в дитинстві (ріс теж у багатодітній сім’ї) навчився млинці смажити і дотепер готую їх дітям за своїм рецептом. А вони смакують і прихвалюють.
А ще, виявляється, тато чипси «ну предобрі» робить – не встигає подавати, бо розходяться вмить. Благо – картопля не куплена, а на своєму городі вирощена (з роками старші доньки перейняли від тата кулінарні рецепти). Мама ж найкращі помідори вирощує. Чоловік, як каже жінка, піде на грядку в пору їхнього дозрівання, зірве червонобокого, тут же з’їсть і похвалить її: «От яка у мене крепка господиня!». Хтось вважає це зайвим клопотом – це ж посадити помідори треба, доглянути, щоб фітофтора не знищила. Чи не простіше купити? А сімейство Матвійчуків переконане, що куплене, привізне – це зовсім не те.
– Жінку треба жаліти, цінувати: це ж який труд на ній – виносити, народити дітей.
А ще багатодітна мама, виявляється, – і водійка. Навчилася їздити тоді, як друга дитина, Ліана, народилася – доньці тоді було три місяці.
– Чоловік возив мене у Камінь-Каширський, – розповідає жінка, – де я і вчилася, щоб одержати водійські права. Зразу не дуже хотіла, а тепер, коли б не машина, то не знаю, як би й було. То вже – мої «ноги».
Посадила дітей – і поїхала чи то в райцентр при потребі, чи до лісу по ягоди, гриби. «Фольксваген» наш став нам уже замалий – тепер у нас є бус, за кермо якого й пересіла.
«Коли один одного розуміє, тоді все ладиться»
Двадцять два роки Інна й Володимир – у парі. І зараз чоловік, згадуючи, як колись їхав на велосипеді в Камені-Каширському й звернув увагу на свою майбутню дружину, дякує долі, що їх звела.
– Я жодного дня не пошкодував, що зустрівся з Інною й одружився. Вдячний їй за діточок. Не раз казав їй про це.
Двоє людей з особливою теплотою говорять одне про одного, а це означає, що в їхніх стосунках є те, на чому тримається сім’я. З приводу цього Володимир сказав:
– Любов – найголовніше, вона все переможе.
Інна тут же додає:
– Коли одне одного розуміють, тоді все ладиться. А ще важливо вміти уступати, йти на компроміс.
…Я була, як ми кажемо, в простій сім’ї, де чоловік і дружина не проходили великої науки, аби освоїти всі премудрості й тонкощі сімейних стосунків. Але те, що довелося почути від цих людей, може послужити добрим уроком для багатьох навіть з університетськими дипломами. Від того «найкращого чоловіка», як каже про Володимира Інна, прозвучали готові поради всім, хто хоче мати міцну, щасливу сім’ю:
– Сказати «люблю» – то мало. Треба так жити, щоб рідній людині з тобою було легко й добре. Коли ми тільки поженилися і залишилися в Житнівці самі, моїм помічником і порадником був дід Інни – Яків – мудрий і знаний в селі чоловік. Він говорив: «Якщо ти хочеш комусь добре зробити, то ясно, що обмежуєш себе в чомусь». Я, може, не зразу, але з часом зрозумів глибинний смисл цих слів: заради того, щоб дружині моїй добре жилося, я маю, перш за все, не про себе думати, якусь вигоду, а про неї – свою кохану, матір наших дітей…
Так і старається жити чоловік. А його доброта і жертовність повертаються до нього сторицею.
Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу Волинь ЗМІ
Читайте також: Секрет приготування мацика, що на Волині передається з покоління в покоління.
