«І вона говорить йому, дивлячись в застиглі очниці: не хвилюйся – тепер я буду твоїми очима…»*

«Я просто хотіла бути з ним, доторкнутися до нього, сказати, що він – не один, – пояснює вона. – У такій ситуації, коли людині потрібна підтримка, я торкнулася б його руки».

Але, приїхавши до лікарні, жінка зрозуміла, що це – неможливо.

«Я побачила, що в Андрія немає рук, тож я просто торкнулася його ноги та почала з ним розмовляти», – згадує Аліна.

«Я сказала: ми – сім’я. Не переживай. Звісно, будуть важкі моменти, але ми – разом».

… До війни це був веселий, життєрадісний хлопець із столиці, який любив співати й мандрувати, а також працював у сфері ІТ (інформаційних технологій). Тепер йому доводиться звикати жити в новій реальності…

До поранення Андрій Смоленський на псевдо «Апостол» командував невеликим розвідувальним підрозділом аеророзвідки 47-ї бригади поблизу Роботиного на Запоріжжі.

Отримав поранення, коли підіймався з траншеї. Пам’ятає потужний вибух, а отямився вже в лікарні.

«Я витягаю руки з окопу й починаю вилазити, і… далі я в темряві прокидаюся в холодному поту на ліжечку, кругом – темрява, думаю: «Блін, ну кошмар якийсь наснився, я ж із побратимами на «нулі». А виявилося пізніше, що темрява – це не ніч, а втрата очей, а ліжечко це – не моє, а лікарняне», – згадує «Апостол» про мить, коли усвідомив, що не може поворухнути руками, а очі вкрила густа пелена.

27-річний Андрій втратив зір, майже повністю – слух і… обидві руки – одну ампутували вище ліктя, іншу – нижче. Шрапнель увійшла глибоко під шкіру, тому обличчя довелося відновлювати.

«Перші два місяці після поранення важко пригадую. В мене була дуже тяжка травма голови, фактично я був на межі смерті. Мені одразу ампутували очі, одразу провели операцію на головному мозку, щоб врятувати життя, тому що був ризик, що я помру. Після двох місяців важких операцій, десь уже з серпня, більш-менш непогано себе почуваю», – каже захисник.

 … Андрій – високий, худорлявий, із легким гумором і трохи хрипким голосом. Його останньою операцією було видалення дихальної трубки з шиї.

Аліна сидить поруч на лікарняному ліжку. Вона притулилася до плеча чоловіка, а руку поклала на його коліно. Пара часто говорить і сміється в унісон. Їй – теж 27. Вона – мініатюрна блондинка з величезною внутрішньою силою.

«Моя дружина – неймовірна, – каже Андрій. – Вона – мій герой, зі мною – на 100%».

27-річний Андрій втратив зір, майже повністю – слух і… обидві руки – одну ампутували вище ліктя, іншу – нижче.

Разом вони пройшли понад 20 операцій (а їх буде ще більше), фізіотерапію та адаптацію. Коли він відчуває спрагу, вона ніжно підносить соломинку до його губ. Тепер він дивиться на світ її очима (замість випалених йому вставили протези, які виглядають, як натуральні очі).

Андрій вдячний Богу, що уник черепно-мозкової травми. Його позивний в армії був «Апостол», і він вважає, що вижив дивом.

«Психологічно було важко, але коли я прийняв своє нове тіло, то стало легше, – розповідає він. – Тож виклик 
прийнято».

Лікарі очікували, що після поранення Андрій проведе в комі три дні. Але він отямився вже у перший. «Він – упертий, у хорошому розумінні», – каже Аліна...

Пара познайомилася літнього вечора 2018 року. «Я зрозуміла, що він – виняткова людина, – каже Аліна, – надзвичайно розумна і вдумлива».

Їх також зблизила спільна любов до природи й походів у Карпати. Торік вони відсвяткували четверту річницю весілля. Але ще більше їх поєднало горе.

«За останні місяці я, здається, полюбила його ще сильніше, – каже Аліна, – він дав мені стільки мотивації, стільки натхнення».

Подружжя хоче показати, що після карколомних травм життя триває. 

«Ми зробимо все можливе, щоб із цим впоратися, – запевняє Аліна, – і своїм прикладом покажемо всім, що все – можливо».

До війни Андрій був фінансовим консультантом. У вільний час співав у церкві, любив поговорити про філософію.

Але після повномасштабного вторгнення росії пішов добровольцем на фронт. Для нього це була битва добра зі злом, «війна цінностей».

Тепер його «поле бою» – тренажерний зал, де він проводить по дві години на день. Андрій також узяв на себе нову місію – допомагати тим, хто може прийти після нього.

«Такої кількості ампутантів, людей, осліплених війною, в Україні ще не було, – каже він. – Наша медична система у певному сенсі не готова до цього. Деякі ветерани приходять із дійсно складними випадками».

Адже український легіон ампутантів зростає – міна за міною, снаряд за снарядом….

Проте Андрій та Аліна налаштовані по-бойовому і не хочуть говорити про погане.

Він бореться за життя, дивуючи лікарів, які сумнівалися, що він зможе ходити з палицею для сліпих, оскільки не може її тримати. Але Андрій знайшов спосіб, стиснувши зубами шнур на вершині палиці.

Його голос стає сильнішим. Він сподівається, що зможе знову співати в церкві й ходити в гори з Аліною.

А вона мріє, що колись нові технології повернуть йому зір. 

«А ще я сподіваюся, що в нас будуть діти, – каже вона, не приховуючи усмішки, – і дім у мирній Україні».

Аліна намагається організувати лікування за кордоном, можливо, у Сполучених Штатах, де фахівці мають більше досвіду роботи з такими складними випадками, як у її чоловіка.

Ми запитуємо Андрія, що для нього зараз найважче? Він замовкає.

«Справа – не в травмах, – каже він, – а в тому, що я не встиг завершити розпочате і виграти війну… Зараз ніяк не переживаю, тобто я такий, який є. Я – живий. Це – велика перевага. Я дякую Всевишньому за те, що маю змогу продовжувати приносити користь своїм побратимам на фронті, хоч і не такого масштабу. Зараз допомагаю по якихось дрібних питаннях забезпечення чи чогось іншого. Я ще можу допомагати ветеранам порадою чи якоюсь думкою. Загалом радий, що я є в моєї сім’ї, і що я не залишив їх на самоті», – каже Андрій Смоленський. Чоловік також  додає: «Я думаю, результат є. Тобто в мене фактично були, можна сказати, дірки в обличчі. В мене з рота витікала вода, коли я пив, ну і, наприклад, не міг свистіти взагалі. Зараз я абсолютно нормально можу вживати їжу, в мене перестали боліти щелепи під час жування. І взагалі, по-моєму, я – красунчик. Так мені каже моя дружина».

* – у заголовку – строфа з вірша Сергія Жадана «Тепер я буду твоїми очима».

Орла ГЕРІН, BBC News Україна.