Шампанське, щоб… налякати захисника: журналістка з Волині про наболіле

А що відчувають наші захисники, хлопці на передовій, які щомиті дивляться смерті у вічі? До болю щемливо читати крик їхньої душі, котрі з розумінням відносяться до того, що там, де немає війни, продовжується звичне життя з урочистостями, піснями, танцями…

«Ніхто не забороняє святкувати, нарізати салатики, зустрічатися з друзями, слухати музику. Ніхто не засуджує. Живіть життя. Але не забувайте про повагу: до родин, які втратили сенс життя через смерть рідних, до дітей, які чекають своїх татусів, врешті – до хлопців, які перебувають у шпиталях і стали інвалідами… Не всі з них хочуть і можуть святкувати. Є люди, які прагнуть тиші…», – читаю один із постів у фейсбуці.

Цей же захисник продовжує, мовляв, люди, контролюйте свої дії, щоб не заважати іншим. Іще вражають такі слова: «Колишнього життя вже не буде. Треба навчитися поважати тих, хто пережив пекло війни, тих, хто завжди «на нулі», навіть якщо тілом далеко від передової».

І зовсім свіже враження. Отримавши поранення та пройшовши відповідне лікування у шпиталях міста Дніпра та на Хмельниччині, на недовгострокову реабілітацію повернувся додому мій сусід, молодий чоловік, військовослужбовець ЗСУ Андрій. Він був мобілізований у липні минулого року, і, як каже, вже відчув гіркий «смак» війни.

Розповів, що зійшов із маршрутки, коли вже почало сутеніти. Не приховував, що вразила відносна тиша, задумався. І тут, як грім серед ясного неба, під вухом – «вистріл». Виявляється, захмеліла групка підпилих молодиків так відкоркували «Шампанське», щоб побачити реакцію захисника, який був, відповідно, у військовій формі.

«Мене охопило нестерпне бажання поквитатися з ними, але почуття гідності військового – перебороло. Тим більше, рани давали про себе знати. Нинішнє життя поділило нас на дві паралелі: тих, хто зі зброєю в руках захищає Україну, і таких «безшабашних сміливців» далеких від передової, які свій «героїзм» проявляють, причастившись спиртним», – з болем у голосі поділився Андрій.

А ще мала розмову із 24-річним Романом С., який добровольцем поповнив лави ЗСУ ще в середині 2023 року. Пройшов відповідну підготовку за кордоном, згодом отримав призначення на посаду кулеметника в одну із частин на Донеччині. За проявлену у боях мужність, ексголовнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним був нагороджений «Золотим хрестом». Отримавши складне поранення, чудом залишився живим. Лікувався майже рік, перенісши понад десять операцій з видалення осколків. «Чи ж страшно було на фронті?», – якось мимоволі запитала. На що юнак, трішки задумавшись, відповів: «Так, страшно. Але насамперед думаєш про побратимів, які поруч і готові завжди підставити своє плече». Нещодавно Роман повернувся в стрій. Дорогий захиснику, хай Ангел-охоронець веде тебе до Перемоги!

І ще один спогад не можу не згадати. У газеті «Волинь» не так давно була розповідь про ще одного нашого волинського захисника, жителя села Романів Луцького району Миколу Каращука. Посередником стала його дружина – Людмила. Виявляється, впродовж 35-ох місяців боєць ні разу не був у відпустці. Як ви думаєте: чи ж хотів він побачити рідних, відпочити, просто насолодитися тишею? Так, хотів, але зізнався, що його посаду (він водій 20-тонного «Уралу») немає ким замінити. І відрадою для нього на цей час є газета «Волинь», яку йому передала дружина і з якою він не розлучається.

«Коли Коля побачив газету «Волинь», то він дуже розхвилювався. Зі сльозами на очах по телефону зізнався, що відчув запах рідної волинської землі, ніби наживо поспілкувався з дорогими серцю людьми, сусідами, колегами, знайомими. Він переконаний, що кожен українець має долучитися до захисту країни – чи то на фронті, чи в тилу», – каже пані Людмила.

Після цих слів вкотре приходить усвідомлення: повага і віра у власні сили – це ті найважливіші чинники, які забезпечать Україні шанс на успішне майбутнє.

Ніна КОСТРУБА, журналістка.

Читайте також: Мама воїна з Луцька передала на ЗСУ 35 000 гривень.