«У братика та сестрички мають бути сім’я, дитинство, дім».
Доторк ангела, який їй повірив… Історія на вечір
Черговий сигнал тривоги гасив у будинках жовті квадратики вікон. Здавалося, у міста від того перехоплювало подих. Силуети темних багатоповерхівок завмирали на фоні холодного пізньовечорового неба. Спершу Леся бігала в укриття. А потім пересиджувала тривогу в коридорі своєї квартири. Правило двох стін…
Максим, чоловік, воював. Коли мав змогу, телефонував. Підбадьорював, бо чув у її голосі сльози та сум. Обіцяв повернутися живим та неушкодженим. Леся кивала головою і шепотіла:
– Бережи себе…
Потім сльози зникли. Натомість з’явилася ненависть. До цього Леся не вміла ненавидіти. Це – великий гріх. Її прабабуся, бабуся – побожні. Вчили змалечку доброти й любові. Але ненависть до ворогів була такої величезної сили, що висушила сльози.
Леся – шкільна психологиня. Любила свою роботу. Діти довіряли та довірялись їй. Вона ж приховувала тихий смуток. Його було стільки, що, здавалось, ось-ось вихлюпнеться з душі. Все через те, що в них із Максимом не було і не могло бути дітей. У цьому не її вина. Якось чоловік сказав:
– Ти можеш піти від мене, якщо захочеш. Я зрозумію…
Ні, вона не могла піти, бо кохала. Бо її Максим – найкращий у світі. Добрий, уважний, люблячий. Не зможе без нього. Якщо доля їх звела, значить, мусять бути разом.
– Ми можемо всиновити дитину, – відповіла. – Можливо, колись зрозуміємо: ось це маленьке ангеля шукало нас, а ми – його.
Максим часто міркував над словами дружини. Проте коли чув дитячий сміх чи бачив радісних батьків, відчував лише тихий щем. Чужі діти. Чуже щастя…
Ти можеш піти від мене, якщо захочеш. Я зрозумію…
Із вдячності до Лесі, до її кохання й терпіння, він міг погодитися взяти у свою сім’ю залишене кимось маля. Але… Те ангеля, про яке казала Леся, чи то було ще в дорозі, чи, може, ніколи не торкнеться його душі невидимим крилом…
…Легкий макіяж, зачіска, елегантний одяг. Лесі подобалося виглядати стильно. Коли ж провела Максима на війну, до косметики не заглядала. Зачіскою став звичайний хвіст. А з одягу – спортивний костюм або джинси та светр.
– Скільки, Лесю, ця війна буде тривати? – запитувала сусідка-пенсіонерка, яка навідріз відмовилася залишити квартиру. – Мої поїхали на дачу. Там вода, світло є. Мені ж чого боятися? Вже купу літ прожила. Тільки сумно самій. А телевізор довго дивитися не можу. Тиск від побаченого й почутого підвищується. Хто б подумав, що така біда прийде. Але в нас тут хоча б спокійно, а там, де твій Максим…
Сусідка тяжко зітхає…
Свекруха працювала у дитячій лікарні медсестрою. Часто дорогою додому заходила до Лесі. Між жінками були гарні стосунки. Тепер вони ще більше підтримували одна одну. Максим – єдиний син у батьків. А для Лесі – єдине кохання.
– До лікарні діти потрапили. Звідти… Налякані, з простудами. Сироти, – розповіла свекруха. – Наші медсестри та лікарі їм іграшки, смаколики приносять. А вони майже не усміхаються. Такі малі, а життя вже пошарпало. Дивитися боляче.
– А де їх поселили?
– В одному з дитсадків, здається.
– Якщо їм треба психолога, я могла б…
– Старшеньким, мабуть, треба. Там різні діти. Деякі зовсім крихітки. Я запитаю.
…У садку, де поселили маленьких біженців, працювала мати однієї з учениць, якій свого часу допомагала Леся. Батьки розлучалися. Для дівчинки це була душевна травма. Тамара Василівна познайомила Лесю з персоналом. Ніхто не був проти, аби вона на волонтерських засадах надавала психологічну допомогу дітям.
Із більшенькими розмовляла, малювала… Маленьких, які плакали, брала на руки.
Крихітка з великими голубими очима не вередувала. Спиналася в ліжечку на ніжки, щось мугикала. Падала, і знову спиналася. Біля неї сидів хлопчик років п’яти. Леся пробувала з ним заговорити. Та він вперто мовчав. І насторожено дивився, коли жінка бавилася з маленькою.
Вихователька розповіла про гірку долю цих дітей. Софійка і Сашко. Вони вже майже пів року в сиротинці. Батьки в аварії загинули. В бабусі після цього серце не витримало. У них – нікого нема. Бо батько також сиротою ріс.
…Сашко сидить біля ліжечка сестрички. Стереже її наче. І мовчить.
Леся щодня навідувала Софійку. Маленька її впізнавала, тягнула ручки. Навіть Сашко вже не дивився на Лесю з-під лоба. І вперше взявся за олівці.
– Не звикайте до них, – радила вихователька. – Бо і вам, і їм буде потім важко. Зрештою, ви – психолог, самі знаєте.
Вона знала… Знала, що полюбила цих дітей. І не хоче розлучатися з ними. Розповість про Софійку та Сашка чоловікові. Трішки пізніше. У братика та сестрички мають бути сім’я, дитинство, дім.
Після занять Леся збиралася додому. Заглянула до Софійки. Дівчинка їй усміхнулася. А Сашко несміливо торкнувся Лесиної руки. Це було схоже на доторк ангела, який їй повірив…
