Влітку 2023 року під час однієї з поїздок із волонтерами на Схід України Анатолій Дорошук зустрівся зі своїми побратимами по службі в АТО.
Не менше 500 волинян-мешканців Цуманської громади боронять Україну на різних напрямках
На жаль, чимало чоловіків повернулися додому «на щиті». На Алеї слави, що в центрі селища, на сьогодні увічнено пам’ять сорока трьох Героїв. Двоє з них загинули ще під час проведення на Сході України Антитерористичної операції
«Хтось дуже старався, щоб ми не могли чинити опір»
Чоловік двісті з Цуманської громади були учасниками АТО. Один із тих, хто на власному бойовому досвіді знає, що російсько-українська війна триває не третій, а одинадцятий рік, – її очільник Анатолій Дорошук.
Правда, у 2014-му, коли його призвали на службу, він ще працював у лісовій галузі – був заступником директора Цуманського лісгоспу, інженером лісового господарства.
– Зараз – це вже далека історія, – говорить, Анатолій Васильович. – То нині мені – шістдесят літ, а тоді мав сорок дев’ять. Оскільки у Львівському лісотехнічному інституті, де навчався свого часу, є військова кафедра, то з дипломом одержав і звання лейтенанта, а потім, після чергових зборів, «доріс» і до капітана. Пам’ятаю, в травні мені зателефонували із військкомату й сказали, що треба приїхати. Зразу не мобілізували. Мовляв, їдь додому – як треба буде, то покличемо. Це «як треба буде» настало на початку серпня. Я вже у військкомат їхав із водієм, щоб машину вернути міг. Нині покійна моя дружина тоді ще була жива – проводжала мене…
Це «як треба буде» настало на початку серпня. Я вже у військкомат їхав із водієм, щоб машину вернути міг.
Підрозділ, в який потрапив Анатолій Дорошук, поставили спочатку на посилення кордону з білоруссю. Адже й тоді, в 2014 році, була загроза, що росіяни можуть піти в Україну з боку сусідньої країни. А потім, ближче до осені, коли ці страхи не підтвердилися, то частину, в якій служив і Анатолій Васильович, направили на Схід України.
– Були сформовані оперативно-бойові прикордонні комендатури Луцьк-1 і Луцьк-2, в одній із яких був я. Це трохи складно зараз пояснити, але в 2014 році ми, як і дуже багато частин, за військовою доктриною, статутом не мали права брати участь у бойових діях. Нашим бійцям не можна було стріляти – вся надія покладалася на міжнародні договори.
І, навіть після реформування прикордонних військ, лише окремі підрозділи, в тому числі й оперативно-бойові прикордонні комендатури, мали право застосовувати зброю. Хтось дуже старався, щоб ми не могли чинити опір. Після комплектування підрозділів, бойового злагодження на полігонах і навіть короткочасного навчання у Хмельницькій прикордонній академії, як це було в мене, в лютому 2015 року нас направили в зону бойових дій. Між Мар’їнкою й Донецьком служив – база була в селищі Курахівка. На сьогодні ця територія, як відомо, окупована.
Вертаючись спогадом до своєї служби в АТО, Анатолій Васильович розповідає, що в 2014 – 2015 роках менталітет населення на Сході України був, м’яко кажучи, своєрідний. Були й випадки співпраці з ФСБ, здачі ворогу позицій українських бійців:
– Місцеві мешканці могли нам сказати: «А зачєм ви прішлі сюда? Ми вас нє звалі». І тоді ти відповідаєш на це: «Ми стоїмо тут для того, щоб всього цього (ворога з його порядками. – Авт.) не було під Києвом чи Луцьком, Ковелем…».
У 2015 році Анатолій Васильович, звичайно ж, і гадки не мав, що в лютому 2022-го розпочнеться повномасштабне вторгнення росії, що він, уже як волонтер, приїде перш на Київщину, зокрема в Бучу, а потім – на Схід України, хоч уже трохи і не в ті місця, де служив. І навіть побачиться там зі своїми побратимами по АТО, які нині – на передовій. З цього приводу очільник громади каже:
– Час від часу спілкуємося з хлопцями, з якими я воював ще в 2015 році (мені тоді був п’ятдесят один рік, а їм – по двадцять – тридцять). Провідували земляків, починаючи із Харківського напрямку – їхали на Ізюм, Куп’янськ, а потім були Слов’янськ, Покровськ на Донеччині. Зустрічалися з бійцями – мешканцями Горохова, Ковеля, нашого рідного селища Цумань. Але якщо для мене такі поїздки – це лише одиничні випадки, то в нашій громаді є люди, котрі вже третій рік активно волонтерять, і шлях у зону бойових дій ними, як мовиться, проторований. А селищна рада завжди посприяє із збором коштів на допомогу нашим захисникам, якщо потрібно – транспорт пальним заправимо перед далекою дорогою. Недавно прийшов Іван Гламазда із села Карпилівка, який робить мобільні лазні для бійців. Коштів не вистачало – допомогли. Якщо побут на фронті більш-менш влаштований, то і настрій у хлопців кращий – по собі це знаю.
«Були такі дні, що 45 чоловік їхало від нас у військкомат»
Мова зайшла про те, скільки мешканців Цуманської громади нині служать у Збройних силах. Анатолій Дорошук з цього приводу говорить:
– Точного числа й не назву. А те, що не менше пів тисячі воює на різних напрямках, то це так. Річ у тому, що люди йшли на війну по-різному. Були хлопці, котрі якраз були на строковій службі, то перевелися на контракт.
Хтось стояв у резерві першої черги безпосередньо якоїсь частини, то вони з перших днів повномасштабного вторгнення наводили зв’язки з командуванням і їхали туди. В числі їх – ті, хто АТО вже пройшов: оскільки вони були учасниками бойових дій, то практично не потрібна була й якась підготовка. Всі знаємо тодішню ситуацію – треба було відправлятися на захист Київщини, куди вже зайшов ворог. Коли почалася велика війна, то багато людей зголошувалися служити добровільно. Були такі дні, що 45 чоловік, двома автобусами, їхало від нас у військкомат.
У перший день повномасштабного вторгнення і Анатолій Дорошук із необхідними речами, у своїй колишній формі «атовця» прибув у військкомат. Сказали йому, що може йти служити тільки добровільно, а в принципі на своїй посаді він потрібний громаді, й у нього будуть інші завдання. Й Анатолій Васильович відчув ці «інші завдання» на другий же день повномасштабного вторгнення:
– 25 лютого до мене прийшли мешканці громади, які зібралися на війну. Телефоную воєнкому й кажу, що везтиму людей. А він: «Нє-нє – у нас – море бажаючих…». Я йому на це: «А мої стоять із речами й переконанням: «Ми мусимо йти на війну! Що мені робити?». Врешті-решт воєнком розпорядився, щоб я всіх «взяв на список» і в електронному варіанті, де були б внесені дані кожного, надіслав цей список у військкомат. «А людей везіть самі, і щоб у разі чого вони були готові до відправки в частину», – ми прибули в Ківерці десь о третій годині. В нас лише звірили документи й розпорядилися їхати на Володимир. Прибули ми туди під вечір, але лише пів четвертої ранку, тобто вже 26 лютого, зміг їх «здати».
І не через якусь бюрократію така затримка сталася, а через те, що, за словами Анатолія Васильовича, дуже багато чоловіків виявляли бажання йти воювати, бо «тоді такий дух панував». Оскільки 14-та бригада була вже укомплектована, то до її складу потрапив лише один із цуманців. Решту (і то тільки із спеціальностями, які потребувалися, – танкістів, артилеристів, обов’язково – із досвідом служби) зарахували в резервну, 63-ю бригаду, в якій зараз служить багато волинян. А потім, вже після такого відбору у військкоматі, наприклад, на Яворівському полігоні було таке «густе сито», що брали чоловіків чотири – п’ять, а решту – повертали додому.
«Колись наш саморобний «бронік» буде серед музейних експонатів»
– Тоді так було. Україна не мала ні зброї, ні фахівців, які б навчили мобілізованих бійців, – пригадує Анатолій Дорошук перші дні повномасштабного вторгнення, – а механізовані колони росіян їхали на Київ, Харків, Херсон. Я можу сказати про Волинську 100-у бригаду, яку зразу відправили на кордон з білоруссю. В ній служили й наші хлопці. І ми навздогін везли їм шоломи, «броніки», іншу військову амуніцію. Потім забезпечення налагодилося, зокрема, долучилися волонтери, котрі співпрацювали з благодійними фондами. А от спочатку бронежилети, точніше – плитоноски, ми самі робили. Шили з міцної тканини (брезенту) чохли, а плити варили із… автомобільних ресор, які мають певну міцність. Такий бронежилет, звичайно, був важчий за заводський, але він виручав. Колись такий наш саморобний «бронік» буде серед музейних експонатів.
Очільник громади в розмові не раз наголошував, що в людей був неймовірний патріотичний порив, який можна передати словами: «Якщо ти не на війні, то працюєш на фронт». Про перші дні великої війни – такий спогад:
– Треба було все організувати, бо була якоюсь мірою і хаотичність. Приходили люди, приносили гроші на допомогу ЗСУ, а кошти мають бути обліковані. І з цим наладилося, коли при церквах – православних і протестантських, при селищній раді і старостатах були створені волонтерські центри. Було так, що в зону бойових дій волонтери везли продукти, речі для воїнів чи цивільних людей, котрі постраждали від війни, а звідти тими ж бусами доставляли до нас переселенців, які потребували прихистку. Перш із Київщини – Славутича, Макарова, а потім був Харківський, Херсонський напрямки. І, звичайно, ми допомагали з постачанням продуктів бригадам, які формувалися на Волині. Долучилася до благодійності діаспора і наші закордонні партнери – поляки, німці. Щодо Німеччини, то це – місто Ротенбург, з яким ми співпрацюємо багато років.
Долучилася до благодійності діаспора і наші закордонні партнери – поляки, німці. Щодо Німеччини, то це – місто Ротенбург, з яким ми співпрацюємо багато років.
Сьогодні, на третьому році війни, своєрідною ілюстрацією до волонтерських буднів є численні знімки, завдяки яким можна простежити, за якими маршрутами їздили мешканці Цуманської громади, яку допомогу доставляли землякам, котрі захищають Україну. Одних тільки автомобілів – більше сотні. А ще – турнікети, які можуть врятувати життя пораненого бійця, тепловізори, дрони, обладнання для засобів РЕБ. З приводу того, що все це, звичайно, потребує коштів, Анатолій Дорошук каже:
– Збори коштів організовували церковні громади (до речі, декан Цуманського благочиння Тарас Манелюк не лише волонтерить третій рік, а й часто сам буває на Сході України). Багато грошей вкладали і вкладають місцеві підприємці. Відчутна допомога – від закордонних партнерів, з уже згаданого міста Ротенбург. Щодо автомобілів, то чимало їх відправили на передову наші мешканці, які до війни працювали в Німеччині, на розборці машин, й підтримують зв’язки зі своїми роботодавцями дотепер. Було, що на перших порах самі військові замовляли авто:
«Ми збираємо підрозділом кошти – дайте пікап». Могла надійти заявка на джип чи звичайний легковик, що якраз був потрібний. А чимало транспорту, який на фронті в умовах сучасної війни є розхідним матеріалом, куплено за кошти громади.
…Колись за світлинами, на яких збережена мить, можна буде писати історію того, як і в тилу мешканці громади наближали Перемогу, допомагаючи і своїм землякам-захисникам, і тим, кому війна, як ми кажемо, обпалила крила. Наприклад, у червні 2023 року росіяни підірвали Каховську ГЕС, внаслідок чого багато населених пунктів
Херсонщини були підтоплені. Коли вода відступила, територію потрібно було розчищати. І тоді з різних регіонів
України їхали люди на допомогу. Були там зі своєю технікою і люди з Цуманської громади. А ось зовсім недавно бригада в складі десяти чоловік поїхала на Дніпропетровщину, як зазначено в документі-розпорядженні Цуманської селищної ради, «з метою виконання оперативних завдань із посилення оборони на території Дніпропетровської області». Коментуючи цей документ, очільник громади Анатолій Дорошук сказав:
– Будуть наші хлопці тижнів три, а то й місяць, будувати оборонні споруди. Заодно й джипа землякам на передову доправили. Передадуть згодом і мобільну лазню.
По-особливому шанобливо Анатолій Васильович відгукнувся про мешканців громади, зокрема Дмитра та Сергія Джусів, Олега Кузьмика, Романа Лисюка, які перш активно волонтерили, їздили постійно на Схід України, про що також свідчать знімки, а потім, надивившись на життя на війні, і самі пішли захищати Україну.
Читайте також: «Горохівчани передали на фронт «стоматологічний кабінет» від данців, а митрополиту Епіфанію подарували ікону художника-земляка».
