Єдине, що залишилось… Історія з війни
– Думаю в тебе там декілька переломів. Треба подивитися на іншу руку. Зараз буду лити, якщо трошки пече, то нормально
– Вибач, вона вся – суцільна земля і бруд. Це я штовхав машину. Вперся рукою і штовхав плечем. Дрон влетів у «лобовуху».
– Добре, шо живі.
– Не всі. Він сидів попереду мене. Виходить, закрив мене.
– Мені треба зняти обручку.
– Я не дам! Не чіпай! Це єдине, що в мене є! Це – моя дружина!
– Друже, за декілька годин твій палець буде синій. Мені треба зняти обручку.
– Не чіпай! Роби шо хочеш, кільце не дам.
– Не пече? Ну, от що. Я зроблю мотузку з бинта і ми повісимо перстень на шию. Ми всі щось носимо на шиях або в кишенях. Давай так?
– Добре, але щоб я бачив.
Я відрізую шматок бинта, скручую, роблю маленьку петлю, протягую через кільце і вдягаю йому на шию.
– Подивимося голову, там трохи зачепило. Нічого такого.
– Дуже болить десь біля лоба.
– Нічого такого. Зараз вдягнемось і поїдеш, «таксі» майже тут. Нічого, могло бути гірше.
Вимикається світло, червоні ліхтарі снують по стінах, впираються у дірки від уламків. Свіже холодне повітря змішується з важким ароматом тіл, медикаментів і диму. Там десь залишки хат стирчать, як уламки зубів із десен. Ні собак, ні кішок, ні людей. «Евак» розмазує бруд
– Вантажте! Ноші впираються в борт! Ти можеш обережніше!
– Я нічого не бачу в темряві.
– Дивися, що в мене є? – тримає за бинт перемотаними пальцями. – Кільце. Це – єдине, що в мене тут є. Любов моєї людини.
Єдине, що лишилося. Любов чиїхось людей.
Євген СПІРІН, журналіст, воїн евакуаційного підрозділу ЗСУ.
