Під час нашої розмови Фатіма Іманівна на якусь мить переривалася й ішла до плити – того дня варила червоний борщ, треба було доглядіти.
Син – переселенці на Волині: «Мам, я дорослий і повинен служити – мені стидно тут сидіти, коли однокласники воюють»
– А Ромі – лише 20 років, – говорить Фатіма Іманівна Свічкар, яка, рятуючись від війни, знайшла прихисток на Волині, і вже більш як пів року живе із сином у селі Башлики, що на Ківерцівщині. – Дізнавшись про таке рішення, я пробувала відмовляти його, але марно. А в душі, по правді, рада, що він виріс справжнім чоловіком і готовий виконати свій громадянський обов’язок
«Війну ми відчули ще в 2014 році»
Оскільки переселенка прибула на Волинь із міста Дружківки Донецької області, то, звичайно, хотілося почути про коріння жінки з таким не українським ім’ям. І про це Фатіма Свічкар, а в дівоцтві – Нурієва, охоче розповідала:
– Я родом – із Баку. Це батько мій – кровний азербайджанець, а мама – із Донеччини, тож вирішила повернутися в рідний край. Наша сім’я приїхала в Дружківку, коли мені й братові (ми з ним – двійнята) було чотири роки. Після школи я вчилася в Києві – закінчила музичний факультет театрального інституту по класу «акордеон». Так захотів батько, який завжди бачив у мені Яна Табачника. А ми ж – мусульмани, то старших слухаємося. Але працювала все життя … бухгалтером, закінчивши заочно ще й Краматорський торговельний технікум. Із дитинства дуже подобалося мені кісточки на рахівниці перекидати. І коли в серпні 1987 року я вернулася додому з двома дипломами, то батько спочатку цього не знав – до пори, до часу, то була моя таємниця. Він не зразу змирився з тим, що я пішла працювати в торгівлю, але «здався».
На початках Фатіма Іманівна ще учнів мала. За словами жінки, приємно було бачити, як діти тягнуться до музики. Та з часом вона зрозуміла, що поєднувати музику й бухгалтерську справу непросто («а тут ще й зі здоров’ям виникли проблеми»), тож акордеон залишився тільки для душі.
– Шкода, що не привезла інструмент із собою, – каже жінка, – а то б зараз вам заграла. Уявляю, як колись повернуся в Дружківку, зберемося з подругами й вони попросять мене дістати свій акордеон, як це бувало. В останні десять літ ми, на жаль, більше – в розлуці.
У цьому зв’язку такий спогад:
– У 2014 році все почалося. Тоді бої були ближче до Авдіївки, Макіївки. Маріуполь дуже постраждав. Але хоч у нашому місті було спокійніше, війну ми відчули. Всюди стояли блокпости, на яких перевіряли, куди й чого їдеш: щоб добратися від Дружківки до Краматорська, доводилося по годині простоювати. Правда, обставини склалися так, що ми з молодшим сином Романом на сім років покинули Дружківку й жили в Одесі. Рома, який з раннього дитинства захопився футболом, пройшов відбір у школу-інтернат при футбольній команді «Чорноморець». Заради сина і я поїхала, бо бачила, що він подає великі надії в облюбованому виді спорту. Ромі запропонували контракт з юнацькою командою, і я не могла його, ще зовсім малого, самого відпустити. Знайшла роботу продавця й пристосувалася якось до нового життя.
«Хоч наша квартира вціліла, жити в місті було небезпечно»
У Дружківку мати із сином повернулися в 2021 році, не думаючи, звичайно, що кочове життя не закінчується, що ось-ось почнеться повномасштабне вторгнення росії, і їх знову чекатиме дорога. Про перший день великої війни жінка пригадує:
– Я прокинулася о 5-ій ранку – якийсь дивний гул розбудив мене. Враження було таке, що двері в квартиру хтось вибиває. Розбудила Рому. Він підійшов, до дверей, ще й запитав: «Хто там?». І тут такий вибух пролунав, що аж у вікнах засвітилося. Ось тоді й прийшла думка, що почалася війна. До квітня ми нікуди не виїжджали, хоч Дружківку багато хто покинув. А 4-го квітня, Рома, знаючи вже, що чимало мешканців нашого міста шукали порятунок в західних областях України, запропонував їхати до Львова. Так і зробили, хоч і ненадовго затрималися в цьому місті. В кінці червня в сина були збори футбольної команди в Австрії, – так ми обоє опинилися за кордоном. Оскільки Роман на той час був ще неповнолітній, то мені дозволялося супроводжувати його.
Рівно рік Фатіма Іманівна із сином були в Австрії. Як підтвердження цьому, жінка показує документи, які давали право на проживання в цій країні. За цей час Роман Гавриков (юнак носить прізвище свого, вже покійного, батька), за словами матері, грав за свою команду в Чехії, Угорщині, Бельгії, Німеччині. Повернувшись в Україну, сім’я на якийсь час зупинилася в добре знаній за сім літ Одесі. А в 2023 році приїхали у свою Дружківку.
– Місто було розбите, – розповідає Фатіма Іманівна. – Хоч наша квартира вціліла, жити там було небезпечно. Будинки під час прильотів складалися, як карткові. Влада вже закликала, щоб люди покидали свої домівки, – були оголошення з приводу цього по місцевому радіо. Якось до мене прийшла моя подруга, котра якраз і запропонувала вирушати на Волинь. Машиною доїхали до Покровська, а звідти добиралися потягом.
Торік, першого липня, мешканці Дружківки, до яких доєдналися мешканці й інших сусідніх населених пунктів (всього – шістнадцять чоловік прибули в Башлики).
Рома, якщо, не дай Бог, з тобою станеться біда, я цього не переживу – у мене ж навіть онуків від тебе нема. Якщо вже не змогла переконати в тому, щоб ти не йшов служити, то прошу берегти себе.
– Із самого початку повномасштабного вторгнення, – розповідає голова Цуманської територіальної громади Анатолій Дорошук, – до нас приїжджали люди, які опинилися в зоні бойових дій. У селищі Цумань їх розміщали в дитячому садку, по хатах, що стояли пусткою. Це були насамперед мешканці Київщини. Але вже в перший рік великої війни, після визволення цього регіону від окупантів, багато хто повертався додому. Згодом почалася хвиля міграції з Донецької, Луганської областей, де у зв’язку з боями за населені пункти влада запроваджувала обов’язкове відселення. У Башликах ми облаштували для них помешкання в приміщенні колишньої школи. Загалом тут може жити до двадцяти п’яти чоловік. А тим часом наразі залишилося лише п’ятеро із шістнадцяти. Хтось за кордон поїхав, а то й додому вернувся. Я чую, що зараз люди, якщо й покидають рідні місця в зоні бойових дій, то їдуть недалеко – зупиняються в Черкаській, Кіровоградській областях, щоб після завершення війни, на яку в усіх велика надія, було ближче повертатися додому.
«Головне, щоб син вернувся живий-здоровий, – за це й молитимуся»
Сама ж Фатіма Свічкар – одна з тих переселенців, що залишилися в Башликах – із вдячністю говорила про те, що і влада, й дуже гостинні місцеві мешканці тепло їх зустріли, підтримали й підтримують на новому, зовсім незнаному місці. Під час нашої розмови Фатіма Іманівна на якусь мить переривалася й ішла до плити – того дня варила червоний борщ, треба було доглядіти. І для знімка погодилася попозувати біля каструлі із смакотою. Дуже хотілося сфотографувати її і з сином. Але на цю пропозицію жінка не пристала. І пояснила це так:
– Син не хоче, щоб його фото було в газеті. Справа в тому, що він іде служити в Збройні сили. Про такий намір сина я ще раніше знала й говорила йому: «Тобі ж лише – двадцять років!». Роман передзвонюється зі своїми однокласниками, які вже воюють. Не раз після спілкування з ними казав: «Мам, я дорослий і повинен служити – мені стидно тут сидіти, коли однокласники на передовій! Сварись – не сварись, я зроблю так, як повинен зробити». Мовляв, якби не війна, то я був би на строковій. Вчора він їздив у військкомат. Коли повернувся, то не зразу признався, що записався в ЗСУ, – боявся засмучувати мене, знаючи, що буду плакати. Але потім поставив таки перед фактом. І, знаєте, зараз скажу так: «Я горда тим, що Роман іде служити, що він добровільно зголосився виконувати свій обов’язок перед державою. Хоч тим часом він – єдиний мій годувальник, бо я ж хворію, маю групу інвалідності. Головне, щоб він вернувся додому живий-здоровий, – за це й молитимуся. І йому говорила: «Рома, якщо, не дай Бог, з тобою станеться біда, я цього не переживу – у мене ж навіть онуків від тебе нема. Якщо вже не змогла переконати в тому, щоб ти не йшов служити, то прошу берегти себе».
…Цими днями я подзвонила Фатімі Січкар, щоб дізнатися, де зараз її син-доброволець. Телефон, на жаль, не відповідав. Виручило те, що мала номер ще одного переселенця – Владислава Мірошниченка з міста Українська, що на Донеччині. Він торік літом разом із батьком, Віктором Мірошниченком, теж знайшов прихисток у Башликах і досі живе тут, бо йому, як говорив, і вертатися нема куди – будинок розбитий. Владислав Вікторович і розповів, чому не можна до неї додзвонитися:
– Фатіма Іманівна, як тільки провела на службу сина, то відправилася в свою Дружківку: сусідка повідомила їй, що після чергового обстрілу в її квартирі повилітали вікна, житло залишилося без дверей, тож жінка поїхала, аби відремонтувати помешкання й зберегти його.
Думка у неї одна ж – повернутися колись додому, де залишилися рідні могили.
У день від’їзду в Дружківку Фатіма Іманівна ще побачилася із сином-новобранцем, який зараз, за словами Владислава Вікторовича, у військовій частині біля Луцька. А вже від голови Цуманської громади Анатолія Дорошука, почула таке:
– На Волинь Фатіма Січкар, може, повернеться й не сама. Оскільки в Дружківці вона має рідних, сусідів, котрі досі живуть під обстрілами, то хоче і їх вивезти звідти в безпечніше місце. Тож запитувала, чи зможемо ми їх прийняти. Звичайно, приймемо й допоможемо обжитися на новому місці, як робимо це вже третій рік.
Читайте також: Завдяки волинянці книжку про Голодомор в Україні вже можуть прочитати італійці.
