Байдужість, як і куля, вбиває.
«Не мовчи! Полон вбиває». Думки волинської журналістки
У січні відбувся перший в цьому році обмін військовополонених. Цього разу, на жаль, він був значно меншим, ніж у грудні минулого року. Додому повернулися 29 наших воїнів та цивільних – виснажених, хворих. У багатьох – серйозні кульові поранення, наслідки мінометних травм. А ще – втрата зору, туберкульоз, ампутація кінцівок, що свідчить про умови, в яких їх утримували, відсутність належної медичної допомоги. Серед звільнених є й двоє волинян. Але, на жаль, ще чимало наших захисників та цивільних знаходяться у неволі, терплять психологічні, фізичні знущання і катування
…Якось, проходячи Театральним майданом обласного центру, звернула увагу на групку людей біля Цуму із прапорами та плакатами. Вони закликали підтримувати українських військовополонених, які перебувають у російських в’язницях. А з вулиці лунали автомобільні сигнали. Так водії автівок підтримували учасників акції «Не мовчи! Полон вбиває».
Того дня до Цуму прийшло небагато людей – десь із 30. І, як розповідали організатори заходу, подібне можна спостерігати часто. Приходять переважно одні і ті ж. Люди, у родинах яких є загиблі, зниклі безвісти чи військовополонені. Їх це болить найдужче. Решта – проходять мимо. Певно, тому, що ця проблема поки що не їхня. У них – все добре, немає загиблих чи зниклих безвісти, або ж тих, хто потрапив у полон. А ось тим мамам, дружинам, дітям, котрі за будь-якої погоди приходять до Цуму із плакатами, написи на яких крають серце, хотілося б, щоб їхня вервечка вздовж дороги була довшою. Хотілося б, відчути, що не одні у боротьбі за повернення своїх найрідніших чи намаганні знайти хоча б якусь звістку про них.
«І що дає оте галасування?», – почула від жінки, котра теж затрималася біля учасників акції. – Хто їх тут почує? Луцьк ж – не Київ. Там до Верховної Ради близько, до усіляких міністрів, а в нас й до Київського майдану далеко».
Такі міркування дивно чути. Але, як то кажуть, у кожного своя думка. Для мене ж ці заходи – нагадування усім: суспільству, владі, кому маємо завдячувати можливістю спокійно жити. Вони дають зрозуміти військовополоненим, що про них не забули. А це – важливо, бо ж дає сили триматися у ворожих катівнях. Та й для їхніх родин є неабиякою підтримкою. Адже декотрі із них чекають своїх чоловіків із полону роками. Скажімо, сім’я Бакумів із Ковеля.
Влад, син Тетяни Бакум, служив у «Азові». У 22 роки, після виходу із «Азовсталі» разом із побратимами, потрапив у полон. І перебуває там донині. Востаннє телефонував мамі у травні 2022 року. А через кілька днів із соцмереж вона дізналася, що син – у полоні. І потягнулися довгі дні болю та невідомості. Жінка намагалася телефонувати усім, хто міг мати хоча б якусь інформацію про них, відстежувала повідомлення у соцмережах. Із них й дізналася, що їх відвезли в Оленівку. Потім знову місяць невідомості. А в липні 2022 року почула про теракт, під час якого загинуло майже 50 наших полонених – і земля захиталася під ногами. На щастя, її Влада у цьому «чорному» списку не було.
Нині син пані Тетяни перебуває у в’язниці поблизу російського Таганрога. І, що найголовніше – живий. Тримається і, як розповів його друг, теж «азовець», Андрій Богдан, котрий торік повернувся з полону, ще й інших хлопців підтримує.
Влад приходить до мами у снах, стукає у двері. І вона вірить, що побачить його, обійме, розцілує. І коли хтось із «азовців» повертається з полону, звертається до них із одним запитанням: «Ти не бачив Влада?».
Пані Тетяна – постійна учасниця акцій «Не мовчи! Полон вбиває». І не лише в Ковелі, а й в Луцьку, Рівному, Києві. Їздила навіть у Польщу, де під стінами російського посольства українці організовували мітинг на підтримку наших військовополонених. Вона, як ніхто інший, вірить, що такі заходи мають неабияку силу, здатні досягнути поставленої мети. Вони згуртовують суспільство. Завдяки їм світ дізнається про знущання, які терплять наші захисники у російських тюрмах. Такі акції спонукають владу, міжнародні організації докладати більше зусиль, щоб рф швидше звільнила військовополонених, щоб умови їхнього утримання були кращими, був міжнародний моніторинг, якого росія не хоче допустити. Певне, тому й нагадує активна молодь, рідні в’язнів усім: суспільству, світові, країні-агресорці, що пам’ятаємо кожного з них і будемо робити усе, аби вони повернулися додому. Адже байдужість, як і куля, вбиває.
