«Я мріяв обручку носити…»

У війську Богдан з 18 років. Пройшовши навчання у Полтавському інституті зв’язку, відправився на Рівненський полігон. Зі слів військовослужбовця, він взагалі був списаний з військової служби, бо має проблеми зі здоров’ям, проте батько, який також служив у війську, допоміг потрапити в армію.

– Почав будувати кар’єру від стрільця-телефоніста до головного сержанта. На жаль, довго я не прослужив на цій посаді, – оповів свою історію «Суспільному Луцьк» боєць.

Зі слів Богдана, він служив у взводі снайперів. Торік у листопаді, під час бойового завдання на Харківщині, отримав поранення. Як виходив з позицій, у нього влучив дрон.

– Удар прийшов прямо у гвинтівку, до речі, нашого виробництва. Все, що від неї залишилося – це тільки ствол, а вона мене врятувала. Я її тримав у правій руці, на жаль, руку моментально ампутувало, – каже.

Після поранення був турнікет, евакуація та знову ворожий обстріл, після якого підбили автомобіль, на котрому виїжджали. До українських позицій добиралися пішки, залишивши всі речі.

– Я з дитинства робив «воздушки», любив стріляти – луки, арбалети, що ми там в селі тільки не робили. Я хотів кар’єру побудувати аж до командира бригади. Це – моя стихія. Якби не ця рука. Я спробую все-таки повернутися до себе в підрозділ. Якщо вийде, я залишуся в ЗСУ, – каже Богдан Озімок.

Разом із побратимами він брав участь у боях за Київщину, Миколаївщину, Херсонщину, Харківщину. 

Я думаю, що воювати мають перш за все усвідомлені люди, які вже себе переконали, ідучи на війну, що вони не захочуть здатися навіть у той же полон ніякою ціною…  

Богдан каже, що тим чоловікам, цивільним, яких зараз мобілізують, важко воювати: вони повинні вивчити певні правила для того, щоб вижити на цій війні.

– Я думаю, що воювати мають перш за все усвідомлені люди, які вже себе переконали, ідучи на війну, що вони не захочуть здатися навіть у той же полон ніякою ціною, а будуть вчитися і робити все для того, щоб вижити та допомогти своїм людям, – каже захисник.

Зараз Богдан готується до протезування. Говорить, що ні про що не шкодує.

– Мені здається, що нічого не змінилося. Руки немає – все. Мені деколи сумно, бо я підходжу до дзеркала, бачу, що руки немає, вона така гарна була, я мріяв обручку носити, – говорить військовий.

Оптимізму, каже Богдан, додають люди, які ним захоплюються та кажуть: «Ти без руки, а їздиш на машині. Що на механіці, що на автоматі. Ти на велосипеді їздиш». 

Боєць говорить, що хоче, щоб люди, які отримали ампутацію, теж не здавалися, не падали духом, бо це просто ворогу буде на радість.

Оксана КОТ, Богдана ШЕВЧУК.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: Троє волинян незабаром виступлять на зимових Іграх Нескорених у Канаді.