Під час «першої війни» Іван Свиридюк здобув російський танк… за пляшку горілки

«Одразу після від’їзду спостерігачів із ОБСЄ наші позиції накривали ворожі «гради»

Іван Свиридюк народився і виріс у селі Мостище Камінь-Каширського району. В сім’ї було троє дітей, але годувалися без батька. Навчався спочатку в будівельному технікумі у Львові на виконроба, а пізніше – в культ-освітньому – на режисера-хореографа. Одружився з дівчиною із Мостищ, яку направили на роботу в Ратне. Взяли тут земельну ділянку і побудували хату. Хотілося працювати за спеціальністю, але призначили завклубом у віддалене село Самари-Оріхові. Зарплата була маленька, тому роботу покинув і почав їздити «на сезони».

Весною 2014-го пішов по мобілізації в АТО, щоб сина не забрали. Служив головним старшиною у танковому батальйоні механізованої бригади. На початку – матеріального забезпечення майже не було. Ходили в джинсах і светрах із автоматами. Техніку отримали, але майже все було несправне і розкомплектоване. Прийшлося чимало їздити на заводи і випрошувати запчастини, а деколи доводилося навіть… красти. Трохи волонтери допомагали, здебільшого – привозили ключі. 

– Коли на початку липня 2014-го почався наш наступ – техніка вже була на ходу, – згадує Іван Адамович. – Пройшли з боями від Артемівська (Бахмута) і Костянтинівки аж до Савур-Могили. Там наш танковий батальйон три тижні під час штурмів підтримував львівських десантників. Потім визволяли Дзержинськ (нині Торецьк), Майорське, Мар’їнку. Тоді у бійців було більше патріотизму, ніж зараз. Ми мали дуже хорошого і грамотного командира батальйону, з яким і нині продовжую дружити. Найбільше часу довелося тримати оборону в Зайцевому, біля Горлівки. І в Зайцевому, і ще раніше – під Савур-Могилою два рази були прикрі випадки, коли до нас приїжджали «паскудні люди» – спостерігачі ОБСЄ із перевірками, серед яких були росіяни. Як тільки вони від’їжджали, то наші позиції відразу ж накривали ворожі «гради». Тоді я отримав перше поранення і лікувався у госпіталі. Там ставлення до поранених було дуже добрим. 

Батальйон Свиридюка був озброєний танками Т-72, які раніше вивели з Чехії і зберігалися в Харкові на заводі. Старшині по штату танк не належав, але він стверджує, що придбав у росіян танк Т-62 за… пляшку горілки. 

Москалі відомстили тим, що обстріляли позиції батальйону хімічними снарядами. Від отруйного газу рятувалися хто чим міг, бо протигази були не у всіх.     

– Тоді, у 2014 році, війна була не така, як нині. Ми займали частину Зайцевого, а в другій – були «сєпари» з росіянами. Посередині – продуктовий магазин: москалі ходили туди за спиртним до обіду, а ми – пізніше. Горілка «Мороша» там коштувала 72 гривні, а в нас вона вже була по 110. Одного разу зайшов туди, переодягнувшись у цивільне. До мене підійшов росіянин і почав розпитувати, хто я та звідки. Відповів йому, що родом із Тамбова, і це його дуже потішило. Розповів, що він – із Воронежа і запропонував «вийти за магазин» – поговорити. Спочатку подумав, що мене хочуть виманити із магазину і вбити. Але москалик був сам і виглядав дуже добродушним. Бідака явно страждав від похмілля і не мав грошей на спиртне. Коли вийшли на вулицю, він розповів, що недалеко від наших позицій стоїть російський танк Т-62. Машина – справна, на ходу, укомплектована боєприпасами, але без палива. Солярку російські танкісти отримували й відразу ж пропивали. Якщо українці хочуть, то можуть прийти вночі і танк забрати, а він – допоможе. За свої послуги добрий росіянин просив купити йому горілки. Дав йому пляшку «Мороші» – і він пішов задоволений. 

Повернувшись до своїх, Свиридюк розповів усе комбату. Командиру пропозиція сподобалася і він виділив кілька каністр із соляркою та механіка-водія на допомогу. Все пройшло, як і домовлялися. Росіянин допоміг перелити паливо в баки та відкрити люки й отримав ще одну, чесно зароблену, пляшку горілки. Танк завівся з пів обороту – і відразу ж рушили до своїх. Хотіли ще й москалика із собою забрати, але він утік. Танк виявився на диво надійним і не раз потім виручав у боях. Узимку його пофарбували білою крейдою – і з посадки обстрілювали ворожі позиції. Наш земляк воював на ньому аж до звільнення з армії у березні 2016-го.

Потім працював майстром на будівництві у Києві, мав хорошу зарплату.

«Піхота весь час просила про допомогу, а стріляти не було чим…»

Як тільки почалася велика війна – Іван поїхав додому і відразу ж пішов у військкомат. Його зарахували в роту охорони, але на душі було дуже важко. Від старих друзів постійно приходили звістки про страшні бої і втрати побратимів. Тому одним із перших попросився у бойовий підрозділ і за сприяння свого колишнього командира перевівся у 25-ий штурмовий батальйон. Спочатку був старшиною мінометної батареї, а потім виконував обов’язки командира мінометного взводу. На озброєнні мали міномети калібром 120 мм. 

Близько року воювали на Запорізькому напрямку, а потім ще стільки ж – на Авдіївському. Спочатку тримали оборону, а в червні 2023-го почався наступ. Штурмові підрозділи нормально забезпечили боєприпасами, а також – підтримкою артилерії і вертольотів. Батальйон атакував ворожі позиції біля Малої Токмачки в Оріхівському районі. Там полягло багато наших хлопців, але втрати росіян були ще більшими. Їхню бригаду морської піхоти розбили і змусили відступати. Москалі відомстили тим, що обстріляли позиції батальйону хімічними снарядами. Від отруйного газу рятувалися хто чим міг, бо протигази були не у всіх. Через отруєння довелося кілька тижнів лікуватися.

Іван Адамович згадує, що одним із його обов’язків було підвезення боєприпасів: 

 – Коли їхали з шофером на ЗІЛ-130, побачили, що в посадці хтось ховається, здогадалися, що це – росіяни. Під’їхали до них ближче і почали гукати, щоб виходили, мовляв, «підвеземо на машині». Вийшло четверо чоловік без зброї, яку вони вже встигли викинути. Потім ще одного кацапа знайшли у розваленій хаті, де він ховався, переодягнувшись в цивільне. Усіх п’ятьох повантажили у кузов і рушили до штабу батальйону. Тоді взагалі було багато полонених. Вони допомагали дрова рубати, виконували інші господарські роботи, а на ніч – закривали в погребі, поки їх у нас не забрали. 

Після того, як наступ захлинувся, батальйон деякий час відновлювався у тилу, згодом потрапив під Авдіївку. Починали воювати під Бердичами, а потім поступово мусили відступати. Головною причиною цього була нестача боєприпасів. Траплялися дні, коли на взвод із п’яти мінометів давали тільки 10 мін. Не хотілося навіть машину за ними посилати. Піхота весь час просила про допомогу, а стріляти не було чим. Наші хлопці на той час вже мали великий бойовий досвід і били дуже точно. Могли деколи з першого пострілу влучити в бліндаж чи окоп. Одного разу на ходу попали у ворожу вантажну машину, яка перевозила солдатів. То ті, хто уцілів, на ходу вистрибували із палаючого кузова. Якби боєприпасів було хоча б трохи більше, то можна було б тримати позиції. Ще однією проблемою були браковані індійські міни, кожна з яких мала іншу вагу. Такими мінами кудись влучити дуже складно.

Через велику перевагу в силах, ворог за пів року просунувся від Авдіївки до Селідового. В цей час дуже дошкуляли російські КАБи. Від вибуху такої бомби отримав контузію, добре, що знаходився за машиною, – інакше все могло бути набагато гірше. У серпні батальйон кілька тижнів відновлювався, а потім опинився у Курській області, де знову зазнали важких втрат. 

Іван Адамович відверто говорить, що дуже втомився від війни і найбільше хоче, щоб ця кривава бійня швидше закінчилася. Адже кожного дня ми втрачаємо своїх найкращих людей.

Микола МИХАЛЕВИЧ, завідувач Кортеліського історичного музею Ковельського району.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: Дідусь 6-ти онуків з Волині став на захист рідної землі від окупантів з перших днів війни.