Cам комендант Ріхтер повідрубував їм голови сокирою від дров…

На 1922 рік російські більшовики вже закріпилися на більшій частині України. Для ліквідації повстанського руху радянська влада задіяла значні військові сили. Крім того, спецслужбам окупантів вдалось внести розкол у лави партизан. 

У 1921-му на «амністію» піддалися більш як 20 отаманів (пізніше, коли із повстанцями Холодного Яру буде покінчено, «амністованих» чекісти також ліквідують). Проте велика частина повстанців не склали зброї і продовжували боротьбу. 

Опір холодноярців тривав до вересня 1922 року, коли під час спецоперації «Заповіт» більшовики змогли заарештувати понад 30 отаманів, організувавши через свою агентуру «з’їзд для вирішення плану руху та інших справ» у місті Звенигородці на Черкащині.

Полонених розмістили в Лук’янівській в’язниці в Києві. На початку 1923 року тут утримували 42 повстанських командирів та отаманів. Суд засудив їх до розстрілу – планувалася показова страта «ворогів революції».

9 лютого 1923 року відбулось відчайдушне повстання у Лук’янівській в’язниці міста Києва. 

Полонені повстанці захопили 14 рушниць із набоями та іншу зброю. Козаки спробували підпалити тюремний підвал, щоб під прикриттям диму прорватись за межі в’язниці. Коли їм це не вдалося, вони повернулися на поверх і відстрілювались із вікон. Чотири години серед Києва точився бій…

Юрій Горліс-Горський у своєму романі «Холодний Яр» ці події описав так:

«Одного ранку дозорець відчинив двері й подав бак із окропом на чай до камери, де самі главарі сиділи. Котрийсь приняв бак і з місця вилив окріп дозорцеві на голову. По такій купелі не зміг і крикнути… Втягнули його до камери, забрали ключі, револьвер, вдушили – і на коридор. Відімкнули другу камеру і всі разом на долину. На сходах скрутили другого дозорця, так, що й не писнув.

Вскочили на долині у приміщення варти – захопили чотирнадцять рушниць, набої. Та начальник варти, поки вдушили його, вспів ще вистрілити. Варта на подвір’ї повернула кулемет на вихідні двері й тільки вони до виходу – відкрила вогонь по дверях. Вискочила з другого будинку вартова сотня, оточила тюрпод. На двері – ще один кулемет. Вернулися вони назад на поверх. Забарикадували сходи, самі з рушницями до вікон.

Як вони уявляли собі ту втечу – годі зрозуміти! З-посеред міста, в білий день, вартова сотня, казарми близько, чекісти, міліція… А от заризикували, – не мали, правда, що й тратити. Надіспіло ще військо, оточують тюрпод, а вони з вікон кладуть одного по одному. Стріляють рідко, щоб кожен набій надармо не пішов. Тамті по вікнах вогонь відкрили з рушниць і з кулеметів. І в наші камери кулі летять. Полягали ми на підлогу – слухаєм, що діється.

Знову бій коло вікон. Ті, що мають рушниці – стріляють; хто не мав – посідали на коридорі й розмовляють собі, якби зовсім не їх смерть дожидала.

Із чотири години «війна» серед Києва йшла. По одному переставали стріляти і ставали попід стіну. Один, такий похмурий, що стріляв найуважніше – обернувся.

– Чого перестали?

– Один набій залишився… – відповідають з усіх боків.

Зняв рушницю з підоконника.

– Чорт! А про товаришів – забули?! Ну, та я ще маю три набої… Чотири кулі в револьвері…

– Я для себе сам приховав – одізвався один із тих, що розмовляли і показав рушничний набій.

Похмурий відійшов від вікна і став у куті.

Вставали і підходили по одному.

Цілувалися з Похмурим.

– Пращай, Андрію…

– Пращай, друже! Куди хочеш?

– Чоло…

Вистрілив у чоло.

Підходить другий.

– Пращай! Куди бажаєш?

– Серце…

Вистрілив у серце.

Вистрілив зайві набої з рушниці й револьвера. Залишилося ще декілька, що не мали зброї.

Розвів руками:

– Ну, а ви, хлопці, вибачте… Загарячкувалися – не залишили для вас. Візьмете у нас рушниці й без набоїв кинетеся на чекістів, щоб до льоху не йти.

– Ну, отамани, – усміхнувся Похмурий до товаришів із рушницями, — ставайте. Хай я хоч раз вами покомандую. Загородній! У тебе револьвер?

– Револьвер і одна…

– Ставай проти мене, я собі теж у револьвері залишив.

Розцілувавшись із тими, що залишилися, та між собою – станули посеред коридора парами, один проти одного. Похмурий проти Загороднього, біля них – два найстарші отамани Холодного яру, за ними останні. Кожний держав однією рукою свою рушницю за спуск – другою направляв сам дуло товаришевої рушниці собі в серце.

– Ну – готово? – радів чогось Похмурий. – Увага! Живе Україна! Раз! Два! Три!

Рівненька сальва – і шістнадцять трупів впало на підлогу.

Ті, що залишалися, забрали від мертвих рушниці. Тільки чекісти з червоноармійцями вдерлися на поверх, кинулися їм назустріч з кольбами. Порозбивали кільком голови, та ті, знаючи, що набоїв уже не мають, не стріляли, пов’язали таки живими. Побили сильно. Увечорі забрали до льоху. Оповідав потім дозорець, що сам Ріхтер повідрубував їм голови сокирою від дров. Вночі вивезли усіх і закопали. Не знаю, чи на Лисій горі – чи на Собачій тропі. І там, і там розстріляних ГПУ закопує».

Вічна слава Героям!

Читайте також: Ми не нація убивць, ми – нація борців! Ще раз до теми «Волинської трагедії».