Герой з Волині: «Хочу, щоб нас повінчало небо, щоб ти чекала мене з війни дружиною від Бога…»

 …14 листопада 2024 року Олександр Бичовий загинув смертю хоробрих у районі населеного пункту Погребки Суджанського району, що на Курщині. Ця зворушлива розповідь про розлучені війною долі – данина уклінної пам’яті Героєві за його коротке, неймовірно світле життя.

Олександр Бичовий загинув смертю хоробрих на Курщині, рятуючи життя своїх побратимів.

Зустрітися судилося на… полуничній плантації

У 2020-му вони обоє були в Польщі на заробітках. Потому не раз згадували, усміхаючись, як вперше побачили одне одного в бусі по дорозі на полуничну плантацію, а 17 листопада 2021 року пара побралася.   

– З ним завше було світло й впевнено! – такими пригадує молода вдова всі дні з коханим. «Своїм» його зустріла й батьківщина пані Надії – село Бужани Мар’янівської громади Луцького району. Новоспечений господар завзято давав лад усій роботі. Мав хист не лише до праці на полі, але й гарно порядкував у чималому хазяйському дворі. 

Дуже швидко Горохівщиною промайнула звістка про приїжджого з Полтави масажиста із золотими руками, тож їх із Надією дім наповнювався ще й людською вдячністю. Та – найголовніше, що, відчувши щирість вітчима, як із  рідним, з ним ділилися своїми дитячими радощами та секретами 13-річна Вероніка й 10-літній Станіслав – діти Надії Миколаївни від першого шлюбу. В Олександра теж не склалося сімейне життя, проте промінцем залишилася 12-річна донечка Софія.

 Свого первістка подружжя Бичових назвало на честь батька – Олександром, а золотокосій доні у вересні 2022 року облюбувало ім’я Анна-Марія.

– Серед щоденних клопотів труднощі минали непомітно, бо ми все робили разом. Здавалося, Сашко жив так, щоб щодня бути в моїх очах ще кращим батьком, чоловіком, господарем, – розповідає багатодітна мама.

Життя на свій жахливий лад перелаштувала війна. З її першого дня Олександр Бичовий, який свого часу закінчив Лубенський медичний фаховий коледж й працював фельдшером екстреної медичної допомоги на Полтавщині, чекав виклику в військкомат, не ховаючись і не «прикриваючись» дітьми!

Повінчалися в день народження донечки

Повістка не обминула їхньої хати. Олександр Григорович отримав її 29 квітня 2023 року, порядкуючи на подвір’і.

Із 1 травня набував військового фаху в Старичах, пройшов місяць вишколу в Англії. На фронті безвідмовно рвався в епіцентр вогню до поранених бійців у складі 95-ої окремої десантно-штурмової бригади. Рятував побратимів під Торецьком, Слов’янськом… За пів року отримав звання сержанта.
Влітку 2024-го проходив навчальні курси в Житомирі, куди прибув із Сум. Дивом врятувався в тому місті від смерті: на місце, з якого автобус від’їхав метрів 200, врізалася російська ракета. Той «приліт» забрав життя 18-ти військових.

«Я хочу, щоб нас повінчало Небо, щоб ти чекала мене з війни не дружиною на папері, а моєю жінкою від Бога», – так мовив, зателефонувавши своїй Надії вже з Житомира. Прохання солдата відпустити його на своє вінчання, мабуть, торкнулося б серця найсуворішого командира. Тож 22 вересня минулого року, в день, коли Анні-Марії виповнилося два рочки, Надія та Олександр Бичові дали обітницю Богові ніколи не розлучатися…

…У щасливі хвилини під вінцем ця вродлива пара молилася про життя. Шлюб воїна в Свято-Михайлівському храмі в Бужанах запам’ятався всім зворушливою до сліз, незабутньою й радісною подією.

Найменші діти цілують татуся на фотографіях і запитують, чи йому не холодно лежати в землі, коли йде дощик.                                 

Потому Олександр Григорович ще приїхав у відпустку в жовтні. Щоб кохана не хвилювалася, не допитувалася про пережиті жахи, переступив поріг усміхненим, упевненим, спокійним, ніби й не з пекла війни. Тішився дітьми, не міг закохано надивитися на дружину, шукав рукам роботу в хаті й навкруг неї.

Як завше, ні на що не нарікав й волів розмовляти лише про їх щасливе вчора й ще щасливіше завтра. А ще разом із найдорожчими людьми радів воістину заслуженій високій відзнаці: 

Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський своїм наказом від 01. 10. 2024 року нагородив

Олександра Бичового «Хрестом хоробрих».

«Я йду в таке пекло, що не знаю, чи повернуся звідти»

«Я подарую тобі на третю річницю нашого розпису в РАЦСі 101-у троянду», – не робив таємниці від дружини зі своєї найближчої мрії. Та красива подія мала статися 17 листопада 2024 року. Проте цього дня Олександра… привезли додому в домовині.

«Ти в мене – сильна, Надь!», «Я мушу повернутися живим, бо мене чекають діти», «Ми повінчалися, і я поїхав сюди спокійним…», – ці sms-повідомлення воїн писав востаннє, мабуть, подумки прощаючись із життям. Бо в самому останньому таки зізнався: «Я йду в таке пекло, що не знаю, чи повернуся звідти.

Щоб не сталося, бережи дітей і знай, що ти – найкраща в світі моя дружина».

Потому світ почорнів від горя для всіх, хто знав Героя. Кажуть, його не можна було не любити. Його хотілося поважати й здобувати його дружбу порядністю й інтелігентністю. Таким був сам! У важкому бою бойовий медик Олександр Бичовий ще встиг надати допомогу кільком бойовим друзям і загинув від прямого влучення осколків у голову.

До думки, що тато ніколи не прийде у хату, важко звикнути Стасові й Вероніці. Сашко ж, якому в квітні виповниться чотири рочки, та його ще зовсім маленька сестричка Анна-Марія цілують татуся на фотографіях і запитують, чи йому не холодно лежати в землі, коли йде дощик.

Важко уявити, як ця молода вдова має поставити на ноги без чоловіка чотирьох дітей! Надія

Миколаївна вдячно розповідає про свою родину: найперше – про тата Миколу Дмитровича, який живе з нею і дітьми, про батьків свого Героя – Марію Григорівну і Григорія Миколайовича Бичових. Вони з

Полтавщини приїжджають у Бужани до онуків та на могилу сина.

Нині ж на фронтах війни нас захищають 38-річний брат пані Надії – Василь Гашинський і ще чотири близькі родичі. Нехай вас, воїни Світла, оберігає наша молитва! 

Читайте також: «У Ковелі з родичами загиблих Героїв обговорили вшанування пам’яті Захисників».