Сидячи у візку, Валентин Шабунін із Луцька відремонтував із напарником на фронт понад 100 машин

Як законослухняна людина, лучанин Валентин Шабунін, доля якого склалася так, що, на жаль, став нерозлучним із інвалідним візком, торік пройшов обов’язкову військово-лікарську комісію, хоч і до цього мав документи, котрі засвідчували його непридатність для служби у Збройних Силах України. Тепер у нього, як зазначено в документі, відстрочка від призову до 2039 року.

 – З цією датою – ясно, – каже чоловік, – тоді мені буде шістдесят літ – стану вже зовсім нецікавий військкомату…

Від важкої депресії – до  великого кохання

Про Валентина Шабуніна газета «Волинь» розповідала вже не раз. І про той день, 10 квітня 2007 року, коли його життя поділилося на «до» і «після». Одержавши диплом Луцького індустріального інституту (тепер Луцький національний технічний університет), він працював на автозаводі. А згодом перейшов на фірму «Терра». З Німеччини возив автомобілі в країни СНД. І 10 квітня 2007 року їхав своїм автомобілем трасою Ковель – Луцьк. Оскільки була мряка, то в якийсь момент не справився з керуванням. Сталася аварія, внаслідок цього – важка травма, перелом хребта…

Тільки його мама, Галина Шабуніна, знає, в якій депресії був її син, і як непросто довелося витягувати його з неї. Лише через пів року, поїхавши до санаторію у Саках, Валентин побачив багато таких самих «візочників», які жили у цьому місті, лікувалися. Познайомився з хлопцями. Дізнався, що серед них є підприємці, які, опинившись у непростій ситуації, дають собі раду. Це стало початком його повернення до життя. Він сів за кермо «Запорожця», переобладнаного для ручного управління (тепер має «Шкоду»). Став засновником громадської організації «Автомобільний клуб інвалідів «Поршень Волині»...

 А потім була зустріч із майбутньою дружиною Ольгою, котра на відміну від дівчат, які були у Валентина до травми, не злякалася візка, оскільки й не звертала на нього уваги. Стосунки у них зав’язалися у перший рік знайомства. А у 2013-му подружжя офіційно зареєструвало свій шлюб. Це була ще одна, така неоціненна переміна в житті Валентина, яка додала йому ще більшої віри в себе й жаги йти далі.

Бо хіба може бути інакше, коли чуєш від коханої дружини: «Я справді  – «за мужем»…

Була й ще одна подія в житті подружжя, про яку автор цих рядків свого часу розповідала читачам нашої газети: аж через сім літ очікування (та що там очікування – настирної боротьби на батьківство) Бог почув їхні молитви й подарував донечок-двійнят. Сьогодні Маргаритці й Марійці, як назвали дівчаток мама й тато, вже чотири з половиною роки. І, судячи із численних знімків та відеосюжетів у сімейному архіві, їм хочеться зафіксувати кожну мить життя своїх донечок, а відтак – свого, ні з чим незрівнянного щастя. І коли мова зайшла про те, як починається день Валентина Шабуніна, чоловік  насамперед сказав:

 – Проводжаю донечок у садочок – і їду на роботу…

«Не вважаю нашу роботу якимось винятковим вчинком»

Нещодавно на цій роботі, куди відправляється щодня Валентин, тобто в гаражі-майстерні громадської організації «Автомобільний клуб інвалідів «Поршень Волині», ми й зустрілися. Тут ще з 2014-го, коли почалася АТО, ремонтують машини для хлопців на передову. А в роки повномасштабного вторгнення ця майстерня, як розповів Валентин Шабунін, стала добре відома не лише на Волині, а й у сусідніх областях. Справно працює «польова пошта», тож у разі потреби привозять на ремонт машини, пошкоджені на фронті, і з Львівщини, і з Івано-Франківщини…

До речі, сталося так, що я прийшла трохи раніше домовленого часу й чекала Валентина біля входу в гараж-майстерню. Тож бачила, як на подвір’я під’їхала його «Шкода», як напарник подав йому з салону візочок, а він самостійно пересів у нього з-за керма, і вже так добирався до робочого місця. Не могла не звернути увагу, що тепер у Валентина права нога… ампутована. 

– Торік, коли з’явилася проблема (почалося із банального мозоля), їздив по лікарях, які призначали різне лікування, – розповів він. – Але побачив, що на поліпшення ніяк не йде. Тоді й звернувся до хірурга обласного госпіталю ветеранів війни Олександра Кругляка. Від нього й почув після проведеного обстеження, що, очевидно, без ампутації не обійтися, «тож малюватимеш, на скільки будемо відсікати».

Довелося «малювати». Ноги хоч і були неробочі, та вони служили опорою, коли пересідав з автомобіля у візочок. Тепер права, ампутована якраз по коліну, як я й «намалював», просто мені заважає. Якби нижче була відрізана, то, можливо, поставив би протез і мав ту саму опору. Але, що сталося, то сталося, – треба по-новому адаптуватися. 

І чоловік адаптується, бо ж не лише керує (власне, й керувати нема ким, коли  в тебе один напарник), а й, сидячи у візку, займається ремонтом, не вважаючи це якимось винятковим вчинком. Як сам сказав: 

– Стараюся просто жити. Якщо не можу воювати, то треба працювати тут, в тилу, й допомагати хлопцям на передовій. Працюємо удвох із Олександром Намонюком. А коли трапляється якась велика робота, то кличемо друзів із інших фірм, і вони приходять навіть у свої вихідні й допомагають… 

Був і такий, як мовиться, маленький відступ – згадка про те, що, видно, дуже наболіло. Це було торік навесні. Як законослухняна людина, Валентин Шабунін, інвалідність якого очевидна – варто побачити його у візку, з’явився у військкомат на перереєстрацію. 

  – Незважаючи на те, що ще з 2007 року в мене на руках були документи про непридатність до служби, мені запропонували пройти всю процедуру наново (а, по правді, відчувалося, й самі не знали, що зі мною робити). Коли я з’явився на ВЛК і сказав, що в мене на руках готовий пакет документів – місяців три до цього проходив перекомісування, то почув у відповідь: «Це висновок цивільних медиків…». Нібито у військкоматі сидять тільки лікарі у військових мундирах.

Одне слово, зробив Валентин Шабунін все, що передбачалося процедурою, хоч боляче було від такого бюрократичного підходу, і врешті-решт його записали в резерв із відстрочкою до 2039 року.

 – З цією датою – ясно, – каже чоловік, – тоді мені буде шістдесят літ – стану вже зовсім нецікавий військкомату.

«Якби мав здорові ноги – був би на передовій»

У 2013 році громадська організація «Автомобільний клуб інвалідів «Поршень Волині» була створена з тим, аби підтримати людей з інвалідністю. Зокрема пенсійного віку, котрі мали автомобіль, хотіли їздити, але зі своїми статками не могли утримувати в належному стані транспорт, який хоч-не-хоч періодично потребує ремонту. Тепер же сфера її діяльності більше спрямована на допомогу військовим. 

Валентин Шабунін розповідає: 

– Вже більше сотні машин пройшло через нашу ремонтну майстерню й повернулися на передову. Там, на Сході України, звичайно, є майстерні, куди хлопці могли б звернутися, але це обійшлося б значно дорожче. Тож привозять лаветою побиті машини сюди, і ми їх підрихтовуємо. Є й інший, такий самий важливий напрямок роботи, який теж визначений реальністю, яку породила війна. Чимало хлопців, котрі вже вернулися з війни у зв’язку з пораненням – втратою ноги, а то й обох, хочуть їздити. А зручних навчальних автомобілів не було. Сьогодні ми в багатьох автошколах переробили машини на ручне управління. В їх числі, до речі, три Академії внутрішніх справ – Львівська, Харківська і Київська, реабілітаційний центр у Чернівцях.

Ремонт автомобілів потребує коштів, то ж питання до співбесідника і з приводу того, з ким співпрацює громадська організація «Автомобільний клуб інвалідів «Поршень Волині»? 

На Сході України, звичайно, є майстерні, куди хлопці могли б звернутися, але це обійшлося б значно дорожче. Тож привозять лаветою побиті машини сюди, і ми їх підрихтовуємо.      

– Часто військові самі купують запчастини, – каже Валентин. – А якщо така ситуація, що не можуть цього зробити, то звертаємося за допомогою до голови обласної ради Григорія Недопада й завжди маємо підтримку, щоб було чим ремонтувати машини. Як і з боку керівництва міста Луцька. Так починалося ще за Миколи Ярославовича (Микола Романюк – мер Луцька у 2010- 2017 роках. – Авт.), при якому на початку Революції Гідності наша громадська організація була створена, так є й тепер.

…Валентин Шабунін не раз вертався до того, що, якби був здоровий, на своїх ногах, то зараз був би там, де вирішується доля України:

– Однокласники, однокурсники мої воюють. На жаль, є й такі, хто вернувся «на щиті». Це – дуже боляче, коли знаєш, що вже не подзвонить людина, не побачиш її, не поговориш. Торік, у червні, провели в останню путь Ігоря Приступу на позивний  «Корнет». Я з ним разом вчився в інституті. А доводилося хоронити й зовсім молодих хлопців, з якими приятелював до  великої війни.  
Тож найбільше бажання, щоб війна, яка вже забрала багато життів, закінчилася, щоб хлопці вернулися додому живі-здорові. А було і таке міркування:

 – Люди, які сьогодні на передовій, знають свою справу. Вони знають, що віддають своє здоров’я, а то й – життя, аби окупант не прийшов сюди. Але ставлення з боку держави, буває, збиває цей запал і жертовність. Я спілкуюся з багатьма воїнами і чув таке: «Ти їм потрібний, поки здоровий. А прийшов, не дай Бог, поранений, покалічений, то вже нікому нецікавий – від тебе відкараскуються, як можуть, «умивають руки».

Тож надія на те, що служба, яка була створена торік, аби від держави опікуватися ветеранами війни, стане справді добрим помічником для тих, хто заслужив на вдячність, повагу й увагу, а не «ходіння по муках» по різних інстанціях.

Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.

Читайте також: Герой з Волині: «Хочу, щоб нас повінчало небо, щоб ти чекала мене з війни дружиною від Бога…».