«Мати 5 років не розмовляє з дочкою». Крик душі літньої волинянки

Заголовком стали слова, взяті з контактів на моїй мобілці. Саме так я записала жінку, яка мені зателефонувала й після розмови з якою не хотілося втратити з нею зв’язок…

Дзвінок був із незнайомого номера. Телефонувала наша читачка з Нововолинська, як представилася. Те, що почула від неї, було дещо і несподіваним, і в той же час – приємним, бо стосувалося події більш як тридцятирічної давності, що стосувалася моєї журналістської роботи. Виявилося, що жінка – одна з тих, хто відгукнувся свого часу на публікацію у нашій газеті, в якій ішлося про непросту долю Саші Яцюка із Луцька. Написала вона за листом до редакції, який надійшов, наскільки пам’ятаю, із Заболоттівського інтернату для сиріт, що на Ратнівщині. А йшлося в ньому про те, що живе там Саша Яцюк, мати якого, лучанка, відмовилася від нього ще в пологовому будинку, оскільки він народився із… заячою губою. Коли хлопчик підріс, був уже школярем, то його не покидала думка, як би то зустрітися з рідними людьми…

Пригадую, що не раз верталася до цієї теми, бо коли Саші було п’ятнадцять, він приїхав до Луцька. Дуже хотів побачити маму, рідного молодшого брата. Й побачив, до речі, хоч у квартиру не потрапив, бо його просто туди не впустили – певно, боялися, що претендуватиме на квадратні метри. Саша не пропав. Йому дали прихисток добрі люди, зокрема однієї з протестантських церков Луцька, він мав роботу і якось давав собі раду. А ось мешканка Нововолинська, яка мені зателефонувала, не просто відгукнулася на газетну публікацію (листів, можете повірити на слово, було дуже багато), а й взялася допомагати Саші. Оскільки працювала викладачем у технікумі й мала студентів-заочників, зокрема і з обласного центру, то час від часу, як розповідала, передавала через них для нього щось із харчів, найнеобхідніші в побуті речі, а то й «пару гривень».

А одного разу Саша зателефонував їй і сказав, що він якраз у Нововолинську, тож чи можна до неї зайти. «Звичайно ж, можна!», – відповіла. І ось – дзвінок у двері. Вона відкриває й бачить перед собою високого, мужнього юнака з великим букетом квітів. Як говорила жінка, згадуючи тепер, з ким за своє довге життя (через два роки виповниться – 90!) товаришувала, з ким мала приятельські стосунки, чимось допомагала, «найбільшу вдячність мала від Саші Яцюка». 

А чому зараз про це згадала? Відповідь на це, власне, була в подальших її  словах. Бо від непростої долі Саші, вона перейшла до того, особистого, що дуже болить.

Ось чому мешканка Нововолинська в моїх контактах так і записана: «Мати 5 років не розмовляє з дочкою». Її згадка про Сашу Яцюка, швидше всього, – лише привід для того, щоб «вилити душу». Виявляється, це не спілкуються п’ять років ці дві рідні і в той же час такі чужі жінки, а погані стосунки в них – всі два десятиліття. Живуть в одній квартирі і в той же час – кожна окремо. Мати, за її словами, не може з’являтися на кухні, коли там є дочка, так само і в кімнаті, біля телевізора, їй дозволено бути, коли тої там нема, бо інакше почує слова: «Вийди – бачити тебе не можу». Ось і залишилася жінка одна, нема до кого й словом обізватися. А самотність, за її словами, дуже гнітить, бо в такому віці вже й подруг нема – хтось виїхав з міста, а хтось – у засвіти відійшов. Посидиш із сусідками на лавочці, поговориш – то й усе спілкування.  

Але ж у дочки – двоє дорослих дітей, розмірковувала наша читачка. Якщо рідна дитина зараз так ставиться до неї, то чи не боїться, що колись і сама постаріє, і чи не прилетить тоді у відповідь відплата бумерангом від її сина й дочки?

…Я не випадково розповідаю про жінку безіменно. По правді, й не знаю, яке в неї прізвище, бо наперед передбачала, що не називатиму його на загал, тож і не питала. Адже коли йдеться  про стосунки найрідніших людей – матері й доньки, про те, що вони стали не просто чужими – ворогами одна одній, то в цьому завжди є вина обох. Може, навіть більша – з боку матері. Виручило те, що вона врешті-решт сама це сказала: «Буває сиджу й думаю, що щось упустила я, коли дочка росла…». 

Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.