На сторічній швейній машинці Singer Леся Харчук і Раїса Рижук працюють для фронту, не покладаючи рук.
Волинянки 82-річна Леся Харчук і 76-літня Раїса Рижук пошили тисячі речей для українських воїнів
Поважні літами волинянки кажуть, що до праці задля Перемоги лежать і руки, й душа
Леся Харчук і Раїса Рижук живуть у селі Борочиче Мар’янівської територіальної громади Луцького району. Минулоріч, у жовтні, Леся Іванівна зустріла свої 82-гі іменини, Раїсі Данилівні у вересні виповнилося 76 років. Жінки – сусідки й подруги, а з перших днів війни вони – ще й колеги в рядах борочиченського швейного цеху з красномовною назвою «Шпильки», відомого своєю вагомою працею в тилу
Обидві старійшини своєї громади, Волинського краю й так званого «жіночого батальйону» нарівні з молодшими швачками – вчительками місцевої школи – шиють розгрузки, маскувальні халати, білизну, медичні сумки, куртки, плащі, ноші на домашніх швейних машинах, яким – уже більше ста літ. Речі з їх рук слугують військовослужбовцям на всіх фронтах. Щойно звідти надходить чергове замовлення, як поважні літами майстрині сідають на свої робочі місця з думкою, гідною найвищої поваги: «Своя домашня робота зробиться, а на війні хлопцям все дуже треба!».
Своя домашня робота зробиться, а на війні хлопцям все дуже треба!
Ця розповідь – про неймовірних волинянок, долям яких судилося бути обпаленими війнами минулого й нинішнього століть.
«Здавна всі біди українців – від москалів»
– Мама розказували, що німецькі солдати, які окупували моє рідне село в 1944 році, бавилися зі мною, маленькою, мабуть, пригадуючи своїх дітей, – тим спогадом Леся Іванівна підкреслює нелюдську жорстокість нинішніх ворогів України – росіян.
Її батьківщина – то невелике, мальовниче, віддалене від центру громади поселення Скриголове на межі Волині та Львівщини. У 1946-му році спокій її родини, подібно війні, зруйнували «совєти»: дідівську хату під лісом, що виблискувала бляхою, влада змістила аж у Берестечко й зробила в ній пункт прийому яєць, а старшого господаря запропастила на 10 років в тюрму. Разом із оселею радянські прихвостні забрали й повну стодолу з дровами.
– Відтоді тато ніколи не заготовляли багато дров, настільки жалкували за тою своєю важкою вкраденою працею, – згадує Леся Іванівна гіркі дні, в які радянщина знищувала українські хутори, тавруючи хліборобів куркулями. Тоді батьки з дитинчам на руках, маючи «на хазяйстві» лише стару корову, пішли в прийми до родичів у сусіднє село Широке, а невдовзі оселилися в Борочичі. Новозбудована хатинка з загатою метрової товщини була маленькою, а тодішні зими – тріскучими. Звечора в ній було від печі тепло-тепло, наче в раю, а під ранок стіни вкривалися густим інеєм, – так про своє бідове дитинство розказували, ділячись почуттями, вже сивочолі діти Другої світової війни.
«Найбільша ж біда – то війна»
На життя Леся Харчук стала заробляти з юних літ. Ким стане, знала змалку, охоче переймаючи в мами Ніни ази крою та шиття. Університетом швейної справи для 14-річної дівчини стала робота в Мар’янівському ательє та курси в Горохові.
Усміхається, міркуючи, що вийшла заміж у 20-ть літ, за тодішніми мірками, вже старою дівкою. Її суджений прийшов із неблизьких Галичан (нині село належить до Берестечківської територіальної громади) на борочиченський празник, а через три місяці пара побралася.
– Зими тоді були сніжними, вечори – темними, то чого було довго ходити туди-сюди?! – радіє 55-річна Валентина Барановська щастю бути донькою, годити татові й мамі, відколи їхні літа повернули на зиму.
Найстаршому синові Лесі Іванівни та Василя Сергійовича Харчуків Віталію вже – 60, молодшому Сергієві – 57 років! Це шановане Богом та людьми подружжя минулоріч відзначило діамантове весілля, називає себе дуже багатим на любов і повагу, задоволене вдячністю внуків – Романа, Катерини, Олександра, Вадима, Іванни, Богдани та правнуків – Софії, Анни, Владислава, Андріани та Владислави.
Борочиченське жіноцтво швидко навчилося шити різні речі, а старійшини наших «Шпильок» завзято беруться до всього, що ми встигаємо кроїти.
– Чи ж втомливо шити? – поміж тим запитую в пані Лесі і в пані Раїси. Вони в один голос відповідають, що – ні, неважко. Хоч працюють в окулярах, та на зір не скаржаться. Кажуть, що до праці задля Перемоги лежать і руки, й душа. Боляче ж думати, знати, що в рідній країні, за їхніми життєвими мірками, настала найбільша біда – війна!
«Днями й ночами молимося, щоб в Україні був спокій»
Зізнаюся, з першого погляду не повірила б у нинішні літа моїх співрозмовниць, якби достеменно не знала дат їхніх народжень, настільки жвавим, доброзичливим та приязним запам’яталося їхнє товариство. Раїса Данилівна теж скромно усміхається, щиро розповідаючи сокровенне.
Дитинство в недалекому селі Новозборишеві в її спогадах зоріє красиве не статками, а родинною любов’ю. Навчаючись у Лобачівській середній школі, дівчина захопилася курсами крою та шиття. З роками працювати довелося в галузі торгівлі, але швейна машинка донині – на чільному місці в домашній жіночій царині.
У Борочичі шанована сім’я Раїси та Олександра Рижуків живе вже більш, як півстоліття. З того дня, як обоє стали на рушник щастя, минулоріч промайнули 55-ть років, а ось їх подружній шлях до цієї смарагдової дати почався стільки ж осеней тому на … сільській дорозі. Тоді житомиряни возили буряки на Мар’янівський цукровий завод. Водій однієї з вантажівок зупинився, щоб підвезти вродливу незнайомку, й гадки не маючи, що невдовзі, завдяки цій зупинці, стане волинським зятем.
– Як побралися, вирішили збудувати хату в Борочичі. Відтак жили для доньки Інни. Наша радість тепер – її сім’я, внучки Наталія і Романа, – дорожать спогадами й сьогоденням пані Раїса та її 82-річний чоловік Олександр Іванович. Коли ж почалася війна й сусідка Леся стала кликати її в поміч розмотувати сувої матерії, а відтак і шити щоразу більше речей для фронту, взялася за роботу, не рахуючись із часом, не покладаючи рук.
«Будемо шити, скільки буде потрібно…»
– Мама і Раїса Данилівна почали помагати «Шпилькам» порадами, коли ми спершу взялися постачати солдатам подушки. Замовлення з фронтів привозять волонтери-односельчани Андрій Лебезун і Валентина Маціюк. До слова, борочиченське жіноцтво швидко навчилося шити різні речі, а старійшини наших «Шпильок» завзято беруться до всього, що ми вспіваємо кроїти, – каже про колектив швейного цеху одна з його засновниць Валентина Барановська.
Нині головне місце роботи «Шпильок» – шкільна майстерня. Закінчивши уроки, в ній, зазвичай ще три години (якщо ж замовлення термінові, то – допізна) кроять та строчать солдатський реманент вчителі початкових класів Ольга Яцина і Галина Степащук, вчителька біології Ніна Богонос, вчителька трудового навчання Валентина Барановська, психолог Олена Трачук, медпрацівниця Бужанівської сільської амбулаторії Тетяна Павліщук. Якщо робота зупиняється через велику чи малу технічну причину, то її негайно усуває Василь Заяц. Неабияке вміння закрійників, схоже, відкрили в собі завгосп школи Микола Гесь і знаний на Волині адвокат-борочиченець, депутат Мар’янівської селищної ради, голова Горохівської районної організації пенсіонерів МВС України «Ветеран», підполковник міліції Ігор Богонос, він же – головний постачальник матерії від спонсорів та меценатів.
Валентина Василівна каже, що колеги-вчителі вже збилися з ліку тих речей, що відправили бійцям, а ось Леся Іванівна й Раїса Данилівна скрупульозно ведуть облік усього, що отримали з-під їхніх рук українські захисники. Так звикли господині, щоб у всьому був лад!
Лише минулого року ці подруги на сторічній аргентинській машинці Singer і не набагато молодшій білоруській «Орші» пошили 336 військових курток, 75 медичних сумок, 5800 одиниць нижньої білизни (трусів), 162 маскувальні плащі, 20 фартухів… Ці ж цифри треба множити на три – скільки часу триває війна!
Хочеться, щоб про таку жертовність українських берегинь знав фронт, вся Україна, світ і вороги, а Бог щоб якнайшвидше дарував їм мирне життя та благословив зустріти з найріднішими людьми ювілейні сторіччя!
Леся ВЛАШИНЕЦЬ.
Читайте також: «Луцьк зайняв 4 місце в Україні за закупівлею дронів у 2024 році».
