Підрозділ, у якому служить водій санітарної машини Олександр Кухаренко, зараз – на Донеччині, під Краматорськом.
Син волинянки Катерини Кухаренко воює проти путіна на Донеччині, а вона сама – з Німеччини
За роки повномасштабної війни за кордон виїхало понад шість мільйонів українців. І серед них – не лише мешканці регіонів, де йдуть бойові дії, а й із Західної України, в тому числі – й Волині. З приводу цього можна почути подивування. Мовляв, у нас же, слава Богу, відносно спокійно, то чому багато наших земляків так і не повертаються й чи планують це зробити після закінчення війни? У зв’язку з цим, сьогодні до уваги наших читачів – спілкування з мешканкою міста Ковеля Катериною Кухаренко, яка третій рік живе в Німеччині й, судячи з почутого, старається інтегруватися в суспільство, вивчаючи мову й загалом культуру цієї країни
«Тоді ще ніхто не думав, що можливе повномасштабне вторгнення росії»
– Пані Катерино, насамперед вдячна вам, що погодилися на онлайн-розмову. Почнемо з того, що ми з вами знайомі ще з 2014 – 2015 років –розповідала свого часу на сторінках «Волині» про вас як волонтерку. Наскільки пригадую, ви переїхали в Ковель із Києва…
– Так. У 2012 році я стала пенсіонеркою, моя одинадцятилітня дочка, Ганна, закінчила початкову школу. Син, Олександр, на той час був уже дорослий – мав тридцять один рік. Тоді й вирішила перебратися на Волинь, бо ж родом – із Каменя-Каширського. У місті залізничників живуть мої сестра й брат, тож хотілося бути ближче до них (а, по правді, втомилася в Києві від російської мови, яку чула повсюди). Купила на околиці міста хату й обживалася. Коли в 2014 році почалася АТО, долучилася до Ковельського центру допомоги 51-ій бригаді. Оскільки по життю людина – дуже активна, а на пенсії часу було багато, то з головою поринула у волонтерство. Як найстарша за віком серед дівчат займалася родинами загиблих: бувала в них удома, спілкувалася з ними, за потреби – організовувала для них зустрічі з спеціалістами, зокрема психотерапевтами.
– А в 2015 році, як повідомляли інтернетсайти, ви вийшли з цього волонтерського центру.
– Мабуть, це було трохи інакше – цей центр просто закривався. Знаєте, він був створений у 2014-му під вибори Президента України й парламенту. Це – проєкт Івахіва. Я була щира й наївна, працювала з повною віддачею й не думала про якусь кар’єру. А вийшла з волонтерського центру, бо завжди виступала за справедливість, й не могла миритися з тим, що хтось шукає в благодійності якусь вигоду. Хоч причини тоді ми не називали (разом зі мною центр покинули ще декілька дівчат), то вже зараз про це кажу. В мене було багато напрацьованих зв’язків із родинами загиблих, тож я продовжувала сприяти їм в одержанні допомоги, яка надходила, зокрема з-за кордону.
– Тоді ще ніхто не думав, що можливе повномасштабне вторгнення росії…
– Звісно, хоч, бувало, чула і про таку невеселу перспективу.
Особливо – від військових. Пам’ятаю слова Віталія Пясецького, який воював з 2014-го, з приводу того, що «це – надовго». Й інші казали, що «кацапи не зупиняться».
«Коли почалася повномасштабна війна, усталене життя розвалилося»
– І ось настало 24 лютого 2022-го…
– Пригадую, як я найперше відреагувала на початок великої війни. Написала повідомлення киянину, літературному критику Євгенію Станісевичу – оскільки цікавилася сучасною українською літературою, то стежила за його творчістю, ми спілкувалися з ним онлайн. Я знала, що в нього є дочка, тож запропонувала відправити її до мене. 25 лютого приїхали в Ковель його батько, котрий був після інсульту, мама та донька, і я ними опікувалася. Кияни довго в мене жили.
– А коли ви вирішили їхати в Німеччину?
– Перш туди поїхала моя донька, яка вивчала німецьку мову у Львівському національному університеті імені Івана Франка, була на третьому курсі. Я з перших днів повномасштабного вторгнення говорила їй, що багато хто покидає Україну, то, може, і їй варто про це подумати. Але вона мене заспокоювала: мовляв, у Львові – безпечно. А потім Ганну та її студентську подругу, яка була родом із Запоріжжя, запросив знайомий німець Томас. Він же приїхав за ними в Польщу й забрав до Німеччини, допоміг влаштуватися, знайти роботу. Звичайно, доньці допомогло значною мірою знання мови. Спочатку вона жила у місті Вінзен, потім перебралася в Гамбург.
А син мій із перших днів долучився до тероборони, чергував на блок-постах, а згодом його зарахували до числа військових. Якийсь час був на кордоні з білоруссю, а з весни 2023-го він – на Сході України.
Особливо серце болить за нього, коли чергує на «нулю», вивозить поранених. Прошу Бога: «Тільки б залишився живий!»
Одне слово, коли почалася повномасштабна війна, усталене життя розвалилося. Я залишилася сама. Планувала провідати доньку. Хотіла її побачити, а заодно – й із Німеччиною познайомитися. Тим більш, що було якраз вигідно: для пенсіонерів Дойчебанк запропонував експеримент – 9 євро коштував квиток на всі поїзди. Я й скористалася цим моментом. Ми тиждень з донькою подорожували. Потім я ще й без неї трохи помандрувала й повернулася в Ковель. Та ось у листопаді 2022 року мені прийшло повідомлення від приятеля моєї Ганни, який знайшов мене у фейсбуці: «Приїжджайте, вашій дочці – погано. Ви їй потрібні…». І я, звісно, вирушила в дорогу. У Ганни стався психічний розлад. Це тривало тяжко й довго. Лікарі, сказали, що можуть бути рецидиви. Настав момент, коли я зрозуміла, що повинна бути поруч із нею.
«Два місяці я жила в таборі, де були біженці з усього світу»
– Якщо тепер озирнутися назад, то яким було ваше життя в Німеччині на початках?
– Я пройшла непростий шлях, перш ніж отримала статус біженки й дозвіл на проживання. Багато українців приїжджали до своїх знайомих, і їм було простіше. Мені ж дочка заборонила говорити комусь, що вона – в клініці, і я цього дотрималася. А в результаті мене відправили не за адресою Ганни, де вона була прописана, а в табір для біженців «Боштедт». Жила в помешканні, де колись були військові казарми, разом із біженцями з усього світу, багато мігрантів зустріла, наприклад, із Афганістану.
– Коли ви отримали статус біженки?
– Власне в таборі я два місяці чекала надання цього статусу. Якщо хронологію відтворити, то 26 листопада 2022-го я перетнула кордон з Німеччиною, а 26 січня наступного року покинула табір, одержавши дозвіл на проживання в маленькому містечку Еллєрау, це – земля Шлезвіг Гольштейн. Почалися митарства, оскільки не було де жити. Поселилася з ромкою – неординарною жінкою (до речі, теж – із Ковеля), яка курила, пила. Непросто було, але, слава Богу, згодом знайшла житло й переїхала. Зараз живу на півночі Німеччини, в місті Зюдербраруп. Маю свою кімнатку. отримую кошти, передбачені статусом біженця, і стараюся бути на позитиві, займатися собою. Дещо з моїх буднів за кордоном можна було побачити на моїй фейсбук-сторінці.
– Якось було відео, на якому ви танцюєте, почувши, як самі зазначили, гарну мелодію. Я його бачила, оскільки ми з вами – друзі по фейсбуку. А серед коментарів, очевидно, ваших знайомих був і такий, із докором: мовляв, «нам не до танців – треба донатити». Ви відповіли, що знаєте про волонтерство не з чуток. Все ж спитаю, чи є у вас зараз можливість долучатися до волонтерства?
– Якщо я бачу в соцмережах, що хтось із моїх земляків, яких я добре знаю (наприклад, Наталка Шепель), проводить культурні заходи з метою збору коштів на допомогу Збройним Силам України, то знайду можливість, аби добавити якусь тисячу гривень. А постійно донатити, то – ні. Син мені з цього приводу пише чи говорить, коли спілкуємося по телефону: «Мамо, досить того, що я воюю. А в тебе не стільки грошей, аби ти ще й донатила». Коли я в Ковелі з 2014 року волонтерила, то бачила, м’яко кажучи, багато непотрібних справ. Ота брудна «кухня» не з кращого боку залишилася в мене в пам’яті. Але зараз я розумію, що це теж – добрий досвід. Власне, тому сьогодні я живу, пам’ятаючи насамперед, що потрібна своїм доньці, синові. Що маю бути здорова, сповна розуму. Мені подобається вчитися, і я завжди прагнула щось пізнати. Опановую німецьку. Мова – складна, але дуже чітка й логічна. Мрію прочитати в оригіналі улюбленого автора Германа Гессе.
«І чого та Катерина досі сидить у Німеччині?»
– Як в и думаєте, багато наших співвітчизників залишаться за кордоном. у тій же Німеччині, після того, як в Україні закінчиться війна?
– Думаю, що так, бо рівень життя тут – вищий». Це – одне. А ще ж і ментальність – інша. Німці – дуже толерантний народ. І відкритий. Коли ти потребуєш допомоги – вони прийдуть на виручку. Одне слово, багато плюсів. Для мене таким «плюсом» є те, що всюди прокладені велодоріжки, а я ж – любителька мандрів. Свого часу в Ковелі об’їздила довкруж всі озера. А тут – Балтійське море, до якого неважко добратися улюбленим моїм транспортом. Тож купила електророверик за 300 євро (на секондхенді, але хороший), і тепер вітри, які бувають тут сильні, мені не страшні: сіла – й поїхала. Тут багато води, як і на Волині, є озера – прямо копія наших.
– А що скажете тим, хто після зустрічей з вами у фейсбуці дивується: «І чого та Катерина досі сидить у Німеччині?» Мабуть же, є такі…
– Звісно, що є. І серед колишніх однокласників. По правді, я зараз не знаю, як все складеться далі. Щиро хотілося б бути тут, біля доні. Але й додому тягне – до своєї хати, яка стоїть зараз пусткою, до сина. Оскільки я люблю подорожувати (живучи тут, уже поїздила трохи країнами Європи), то хотілося б поєднати – жити і в Німеччині, і в Україні. До речі, підрозділ, у якому служить син, зараз – на Донеччині, під Краматорськом. Він – водій санітарної машини. Особливо серце болить за нього, коли чергує на «нулю», вивозить поранених. Прошу Бога: «Тільки б залишився живий!». Раз на тиждень Саша телефонує. Зазвичай, розмова коротка. Але почую: «Все добре», – і вже легше на душі.
– То ви – з тих жінок, котрі хоч і не живуть зараз в Україні, але душа їхня болить, як і у всіх наших матерів, сини яких – на війні.
– Мені здається, що всі українці, де вони не жили б – у країнах Європи чи за океаном – у США, Канаді, не можуть не перейматися ситуацією в Україні, безпосередньо там, де йдуть бої. Нема такого дня, щоб я не подивилася якийсь канал українського телебачення, не почула добре знаних політиків, журналістів. І думка одна – про переможний мир. Розумію, що ця війна – екзистенційна – наш народ бореться за своє існування як нації.
Читайте також: «Волинянки 82-річна Леся Харчук і 76-літня Раїса Рижук пошили тисячі речей для українських воїнів».
