«Буча – це українська Сребреніца»

Набутий упродовж десятиліть досвід став травматичним для самого журналіста, зокрема сильно вплинула на нього втрата близьких йому людей та друзів. Через це він пообіцяв собі більше ніколи не повертатися до ролі воєнного кореспондента. Проте повномасштабне вторгнення росії в Україну змусило його переосмислити свої цінності. У квітні 2022 року, одразу після визволення, він відвідав Бучу, тож йому вдалося на власні очі побачити злочини, що вчинила країна-агресор. «Буча – це українська Сребреніца», – каже Боштян Відемшек (у місті Сребрениця (Боснія і Герцеговина) в липні 1995 року боснійські серби вбили близько 8000 боснійських мусульман чоловічої статі віком від 12 до 77 років. – Ред.).

Нині він збирає матеріал для нової книги, у якій сучасна російсько-українська війна зіставляється з Першою світовою, а усі події планує висвітлювати лише в теперішньому часі. З цією метою у перші дні лютого журналіст відвідав Ужгород та уже опублікував у словенській газеті «Дело» за 8 лютого статтю про війну в Україні. Публікуємо фрагменти з неї в перекладі українською мовою.

Боштян ВІДЕМШЕК, словенський письменник, журналіст, військовий репортер, у публікації для «Історичної правди»

«Про війну можуть говорити лише ті, хто… вижив»

Війні в Україні не видно кінця. Ситуація на східному фронті важка. З кожним днем вона все більше нагадує жахіття Першої світової війни. російська військова колоніально-імперська машина продовжує перемелювати людські життя. Україна, історичний заручник географії, захищається обмеженою, буквально прорахованою західною допомогою. Для України це – боротьба за виживання. Не так, як для росії. Війна в Україні здається черговою безперервною війною, яка поглинає людей і живить стрімко зростаючу індустрію смерті.

Я спілкувався з пораненими українськими військовими в українській лікарні. Достовірно про війну можуть говорити лише ті, хто пережив війну. Перефразовуючи Платона – ті, хто вижив.                                            

«Я взяв свій автомат з набоями і почав повзти у напрямку сонця…»

«З двома товаришами ми були в розвідці на полі бою в Донецькій області. У якусь мить ми почули звук польоту дронів. Оскільки поле бою було дуже відкритим, ми сховалися в найближчій зруйнованій будівлі. Але росіяни атакували нас трьома безпілотниками. На нас скинули дві бомби. Третій дрон, разом із вибухівкою, влетів прямо в будинок. Я досі пам’ятаю страшні вибухи. Коли прийшов до тями, то спочатку подивився, де мої побратими. Вони лежали мертвими – розкидані за кілька метрів від мене. У мене була кровотеча зі стоп і гомілок. Шрапнель також потрапила мені в спину. Я просто хотів вижити і повернутися до сім’ї, тому почав вибиратися з будівлі», – почав мені розповідати 55-річний львів’янин Андрій Романяк у лікарняній палаті міської лікарні Ужгорода.

Андрій, батько двох дітей і дідусь двох внуків, був поранений 13 листопада 2024 року. В армію його призвали, точніше, мобілізували, півроку тому. На будівництво, де він був виконробом, приїхала мобілізаційна служба. Його мобілізували разом із усією бригадою робітників. І це при тому, що два роки тому лікарі записали в його документах, що він лише на «60% придатний до військової служби». Це означає, що він не придатний для ведення бойових дій на передовій. Але, оскільки кадрові потреби української армії надзвичайно великі через жорстокий тиск російських військ, особливо на сході країни, Романяка все одно мобілізували. Він став водієм машини для доставки боєприпасів на передову. Після чотирьох місяців безперервних запеклих боїв отримав поранення. Після чотирьох місяців постійного смертельного ризику.

«Було страшенно холодно... Я орієнтувався, звідки ми прийшли, хоча якийсь час був без свідомості. Я прийняв рішення повернутися до своїх і сподівався, що вони мене знайдуть, але під час атаки дронів були знищені всі засоби зв’язку. Я розумів, що евакуація неможлива, і наші не зможуть мене врятувати. Я взяв свій автомат з набоями і почав повзти у напрямку сонця. Я постійно думав про свою сім’ю», – продовжив Андрій з фатально серйозним виразом зблідлого обличчя, сидячи біля дружини, якій керівництво Ужгородської лікарні, де він проходить третій етап одужання, дозволило деякий час бути разом з ним.

Одного разу я оперував дванадцять годин без зупинки. Коли я закінчив, і виснажений вийшов з операційної, то побачив, що черга на термінові операції була ще довша, ніж коли я починав. Я повернувся в операційну.

Він рухався до своїх надзвичайно повільно, а через переохолодження не відчував болю. Час від часу чув розмову російських солдатів. За його словами, він підійшов до них на відстань до десяти метрів. Одного разу російський патруль пройшов прямо біля нього – він заховався від них у кущах. За увесь час майже зовсім не спав, періодично відпочивав, накриваючись військовим одягом. Постійно було чути розриви артилерійських снарядів.

«Мені було страшно, але в мене не було абсолютно ніякого вибору. Я проповз біля багатьох трупів російських солдатів. Ця територія поля бою була дуже хаотичною. Десь ми захопили кілька метрів, десь росіяни – кілька метрів. Ситуація весь час змінювалися. Часто ми навіть не знали, хто є хто. Я ні з ким не спілкувався – був відрізаний від світу. Після трьох днів важких страждань я випадково побачив групу солдатів. Щось мені підказувало, що це – українці. Я прохрипів: «Слава Україні!» в надії, що не помилився. І вони виявилися українцями! Вони мене відразу перев’язали, очистили рани, нагодували, а через п’ять годин відвезли в найближчий польовий госпіталь. На відміну від двох моїх побратимів, які загинули під час обстрілу, мені неймовірно пощастило...» – зі сльозами на очах розповідав Андрій Романяк.

Через сильне обмороження та поранення, у військовому госпіталі йому ампутували на ногах всі пальці. Він був радий, що вижив, але переживав, що більше ніколи не буде ходити. Що не зможе більше працювати і піклуватися про сім’ю. Але прогноз одужання хороший. Одразу після нашої зустрічі на нього чекала перша година реабілітації. «Мій план простий – я хочу знову стати на ноги. Крок за кроком. Буквально, – він злегка засміявся. – Я хочу забути те, що сталося. Щоб я міг краще спати». – «А як же майбутнє України?» – «Не знаю... Ця війна повинна колись закінчитися».

«По телевізору не видно, що ми, солдати, відчуваємо»

«23 квітня 2024 року ми були троє в розвідці. На ділянці між нашими та їхніми стрілецькими окопами біля Старомайорського на Донеччині. Ми почули звук дрона і відразу розбіглися. Граната вибухнула прямо біля мене. Мене підкинуло в повітря», – коротко описав день втрати правої ноги 42-річний Андрій Тарасов, який родом із селища Чорноморське Миколаївської області.

Він ледь не попрощався з життям. Рятувальники не змогли дістатися до місця нападу. Навкруги точилися перестрілки. Важкопораненого Андрія, який втратив критичну кількість крові, товариші поклали на ноші і під безперервним ворожим вогнем несли до своїх позицій три кілометри. Там йому швидко надали медичну допомогу та відправили у військовий госпіталь у Запоріжжі, де військовим хірургам нічого не залишалося, як ампутувати ногу…

«Це війна», – сказав Андрій Тарасов, потупивши сумний погляд у землю. – По телевізору не видно, що ми, солдати, відчуваємо...», – додав він.

А хто, як не Андрій, знає, що таке війна. Він воював на найважчих ділянках Східного фронту. Авдіївка, Куп’янськ ... Уже у 2017 – 2018 роках, під час так званої «тихої війни» з росією, у складі морської піхоти української армії воював проти проросійських парамілітарних формувань біля Маріуполя.

Андрій Тарасов дев’ять місяців провів у різних лікарнях. У військовому госпіталі у Львові отримав протез, до якого потихеньку звикає. В Ужгородській міській лікарні він «ще приходить до тями». На відміну від багатьох своїх поранених товаришів, він хоче залишитися в армії. Після виписки з лікарні батько двох дітей волів би стати військовим інструктором. Каже, хотів би поділитися своїми знаннями та досвідом з молодшими бійцями, які приходять на війну все менш підготовленими. З боку агресора все – навпаки: все більше добре навчених солдатів і величезна, майже нескінченна кількість зброї.

«Сьогодні я у поганому настрої, завтра – я спокійний. Тоді я – знову сердитий. Мій настрій різко змінюється. Я знаю лише те, що я не можу жити без серйозної роботи. Найголовніше зараз – здоров’я, але думками завжди з товаришами. Я багато працював все життя. До війни я працював на суднобудівному заводі в Чорноморську, там чистив суднові цистерни: дуже важка робота», – підсумував свої думки мужній чоловік.

«Не маємо права на поразку, хоча б навіть заради усіх тих, хто загинув за нашу свободу»

55-річний військовий хірург Юрій Паканич показав мені на своєму мобільному телефоні фотографії складних операцій і страшних поранень, з якими йому довелося зіткнутися протягом понад двох років служби в госпіталях практично на всіх основних українських полях битв. Я боровся з собою, щоб не відвести погляд. Я відчував, що на мене дивиться надзвичайно досвідчений і професійний військовий хірург. Мені було не по собі.

«Ти звикаєш до всього. Ти не можеш виконувати цю роботу інакше. Як цивільний хірург, я намагаюся рятувати людські життя. Як військовий хірург – намагаюся якомога швидше зробити людину боєздатною. Це – велика різниця... До цього складно звикнути. А загалом – оскільки за останні місяці моєї військової служби було дуже багато втрат на полях боїв, то ти працюєш автоматично (як запрограмований, «на автопілоті»). Одного разу я оперував дванадцять годин без зупинки. Коли я закінчив, і виснажений вийшов з операційної, то побачив, що черга на термінові операції була ще довша, ніж коли я починав. Я повернувся в операційну», – сказав доктор.

Ужгородець Юрій Паканич мітко описав суть однієї з найтрагічніших історій сучасності, якій не видно кінця.

За два роки на фронті Паканич прооперував тисячі поранених бійців. Бувало, навіть десять і більше за день. Кожного разу йому доводилося вирішувати, кому операція потрібна в першу чергу. На фронті це, зазвичай, означає: у кого більше шансів вижити. У найтяжчі дні до госпіталів, де він служив військовим хірургом – у Запоріжжя, на Херсонщині, в Донецькій області – поступало до 250 поранених. В один військовий госпіталь!

Юрій Паканич залишив фронт лише тоді, коли його самого довелося терміново госпіталізувати. Він захворів на важку форму гепатиту, а також легеневу інфекцію, яка призвела до необхідності операції на легенях. Він пролежав у лікарні кілька тижнів. А тепер, коли він частково одужав, на фронт його не пускають через визнану інвалідність. Це завдає йому болю. «Я знову працюю в цивільній лікарні, але своїми думками завжди на фронті з нашими солдатами. Я хочу їм допомагати. На фронті – жахливі умови. росія весь час кидає у війну нових і нових людей. У них також стає все більше зброї. Українська армія бореться в міру своїх можливостей. Без американської та європейської допомоги ми не вижили б. Але допомоги недостатньо, надто мало. Ми не маємо права на поразку, хоча б навіть заради усіх тих, хто загинув за нашу свободу», – продовжив доктор Юрій Паканич, який має звання капітана ЗСУ. Він вже працював військовим хірургом на сході країни (Луганська область) у 2017 році.

«Я – інша людина, ніж на початку цієї війни. Ми всі змінилися», – додав батько трьох дітей. «Майбутнє?» – «Мир. Відпочинок. Здоров’я. Жодного стресу».

Повний текст Боштяна Відемшека – за цим посиланням https://www.istpravda.com.ua/articles/2025/02/14/164734/ .

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ