Воїн з Волині Сергій Коваль в окопі зробив опудало воїна, яке атакували… три російські дрони

Сергій Коваль народився у 1980 році в селищі Ратне. Батьки родом із сіл Хотешів і Добре Камінь-Каширського району. Навчався у Ратнівській школі № 1, потім працював на підприємствах у Ратному та на сезонних роботах. Мати працювала у друкарні. Батько помер ще молодим. Строкову службу проходив у 820-у полку в Мукачевому (рота охорони). Одружився у 25 років. Виховує із дружиною троє дітей. 

«Оборона – це найгірший вид бойових дій»

Після російського нападу Сергій Коваль прийшов у військкомат 26 лютого 2022-го, щоб отримати зброю, бо тоді всі чекали наступу зі сторони білорусі. Був направлений у Ратнівську роту охорони, де послужив майже півтора року. Як багатодітний батько він мав право служити за місцем проживання. Але потім прийшла вказівка всім багатодітним батькам написати рапорти про згоду відправитися у бойові підрозділи, або звільнитися зі служби. Дехто звільнився відразу, інші – пізніше, коли вже прийшли накази на відправку. Але Сергій Володимирович вирішив свій патріотичний обов’язок виконати до кінця, навіть попри те, що у цей час важко захворіла дружина Оксана. Вона перенесла складну операцію та отримала групу інвалідності.

Разом із Миколою Кондратюком та ще кількома ратнівчанами влітку 2023 року два місяці проходив навчання на Яворівському полігоні у кулеметному взводі. Потім ще місяць – у Північній Македонії, куди направляли за бажанням, і переважно молодших. Вишкіл проходили за НАТівськими стандартами. Отримав крупнокаліберний кулемет «Канік». Він дуже важкий, десь 70 кілограмів, і має сильну віддачу, але ефективний на великій відстані не тільки проти піхоти, а й проти легкої бронетехніки. Патронів до кулемета завжди вистачало. Стріляли на дистанції до двох кілометрів... 

 У грудні 2023-го їхній 451-й стрілецький батальйон відправили на Запоріжжя. Кілька тижнів стояли поблизу водосховища в резерві, а вже після нового року групами почали перекидати під Оріхів, де протягом тривалого часу тримали позиції. 

Частину бійців, які загинули на спостережних пунктах і були присипані землею, забрати так і не вдалося, і вони рахуються такими, які пропали безвісти.

– Оборона – це найгірший вид бойових дій, – вважає Сергій. – Бо ти сидиш постійно на місці в укріпленнях і чекаєш, поки прилетить ворожий дрон чи снаряд. Найгірше, що там навіть замаскуватися як слід не можна було. Кругом – відкриті поля, і лише місцями зустрічалися вузенькі посадки, та й то в них росли переважно акації. Незважаючи ні на що, ми свою першу позицію тримали більш як півроку. Хоча росіяни постійно обстрілювали наш опорний пункт з артилерії та мінометів, але спочатку ці обстріли були не точні. Та потім кацапи пристрілялися і почали крити дуже влучно. Ми ховалися переважно у невеличких бліндажах на два чоловіки, а зверху маскували позиції рибальськими сітками. Оскільки поля не оброблялися, то все навколо позаростало травою і бур’янами. За все літо краплі води не бачили і суха трава загорялася від найменшої іскри. Там ще раніше понаставляли багато мін і розтяжок, а потім ми додали. Тому відійти кудись в сторону було дуже небезпечно. Одного разу збили російського нічного «Мавіка», який упав метрів за 15 від траншеї. Поповз, щоб його забрати – і зачепився ногою за дріт від розтяжки. На щастя вибуху не пролунало. Кусачками перекусив дріт і поповз далі. Забрав «коптера» і благополучно повернувся у траншею. 

Та вже незабаром у підрозділі з’явилися перші «двохсоті». Спочатку втратили кількох бійців на спостережному пункті під час обстрілу. Командир взводу, на десять років молодший за мене, Тарас Боровець із позивним Бульба, пішов перевірити, чому вони не виходять на зв’язок, і був важко поранений. Хлопці  винесли його до автомобіля, щоб евакуювати, але в цей час почули вже звичне гудіння. Бійці швидко поховалися в ямках і за деревами. А вже за кілька секунд один російський дрон влучив у автомобіль, а інший добив пораненого офіцера…

«На «Гришу»-приманку клюнуло аж три «джмелі»

Сергій згадує, що влітку 2023-го ворожі обстріли різко посилилися. Від вибуху термобаричних боєприпасів трава навколо і листя на деревах повигоряли. Кілька разів опорний пункт атакували також із літаків та вертольотів. Постійно над головою гуділи «джмелі» – російські ударні дрони, які летіли тільки в одну сторону. Деколи їх прилітало по півсотні за день. Траплялося, що вони заплутувалися в маскувальних сітках. Тоді від’єднували акумулятори і потім віддавали цих «пташок» нашим операторам, які їх «перешивали» і брали на озброєння. 

– Наші «дронщики» дуже сильно допомагали, хоча служба в них теж була не простою, – розповідає. – Москалі за ними постійно полювали і намагалися знищити в першу чергу. У нас були РЕБи, куплені за власні кошти, але для їх підзарядки потрібно багато струму, і вони можуть працювати тільки на певних частотах.  А росіяни на своїх «коптерах» частоти постійно змінювали. Тому основним порятунком від них були маскувальні сітки, якими прикривали все навколо. Мали також і протидронову рушницю. Волонтери допомогли придбати старлінки, генератори і зарядну станцію.

 Навіть у складних бойових умовах солдат Коваль не втрачав почуття гумору. Коли видали нову форму, то стару використав для виготовлення опудала. Зробив дерев’яного хреста, одягнув на нього форму, напхав туди сіна і приладнав алюмінієву трубу, яка нагадувала гранатомет. На цю приманку клюнуло аж три «джмелі». Спочатку один пролетів мимо і вибухнув на землі, другий, який мав фосфорний заряд, випалив навколо траву, а третій – розірвав опудало на шматки. Сергій встиг лише кілька разів гукнути: «Гриша тримайся, ми з тобою!». Москалі, напевно, це чули, бо їхні позиції знаходилися зовсім близько, десь за 300 метрів. У них розташування було зручніше, поблизу села.

«Чеченці гнали росіян вперед, як свиней, ми їх розстрілювали…»

– У серпні, крім обстрілів, почалися піхотні штурми, – продовжує свою розповідь Сергій. – Росіяни намагалися до нас підійти через посадки або атакували на мотоциклах і квадроциклах. При цьому вони зазнавали великих втрат, але їх це не зупиняло. Ходили чутки, що у них за спиною стояли чеченці, які розстрілювали тих, хто відмовлявся іти в наступ. Тому вони гнали росіян вперед, як свиней. Ми їх розстрілювали, а на їхнє місце приходили інші. Хлопці розповідали, що на деяких позиціях доводилося міняти стволи кулеметів, настільки вони перегрівалися. Від залпу «Сонцепьока» посадка біля нас вигоріла, але всі бійці уціліли, бо встигли заховатися в бліндажах. Ми відбили всі атаки і свої позиції тримали до останньої можливості, але коли нас почали добряче накривати  і з’явилося багато «трьохсотих» і контужених, змушені були відійти. У ворога втрати були набагато більші, але і наших хлопців чимало полягло у тих посадках. Частину бійців, які загинули на спостережних пунктах і були присипані землею, забрати так і не вдалося, і вони рахуються такими, які пропали безвісти. 

Не уникнув свого снаряда і Сергій Коваль. Вже на новій позиції, у ніч на 18 вересня, чергував на спостережному пункті й тільки піднявся з окопа, щоб роздивитися у тепловізор, як почув свист і сильний удар. Від вибуху отримав важку контузію та численні поранення ніг і частини тіла, яка не захищена бронежилетом. Добре, що встиг повернутися до вибуху спиною і присісти. Каска була не пристебнута і її зірвало вибуховою хвилею, а інакше могло б просто зламати шию. Товариші знаходилися збоку і від вибуху не постраждали. Вони відразу ж відкопали побратима і надали першу допомогу. А ще через півгодини на автомобілі відправили в тил.

Таким чином врятували йому життя. 

Лікувався спочатку в госпіталі у Запоріжжі, а потім ще три місяці у вінницькій лікарні, де за ним доглядала дружина. Зараз Сергій перебуває на реабілітації і його здоров’я, на щастя, йде на поправку. Тож тримаємо за тебе кулаки, козаче!

Микола МИХАЛЕВИЧ, завідувач Кортеліського історичного музею Ковельського району.

Читайте також: Під час «першої війни» Іван Свиридюк здобув російський танк… за пляшку горілки.