«Олеся ще змалку затамувала образу на батька, бо не раз чула кривдні слова».
Пробачення за неправильно прожиті роки…
«Тітко Лівоніє, невже вам ніколи не хотілося кращої долі?», – не раз допитувалася сусідська дівчина Орися. «Чом нє, хотілося…», – з сумом в очах відповідала жінка. «То чому ви не вигнали, врешті, не покинули того вашого пияка та ще й – затятого ревнивця?», – не вгавала дівчина…
Лівоня завжди любила село, бо тут народилася, виросла, привикла до нелегкої і непростої щоденної праці. І хоча у батьків вона була єдиною пізньою дитиною, виховувалася у строгості. Її мати Анісія пізнала гіркий смак німецької неволі – насильно була вивезена до Німеччини під час Другої світової війни і не один рік «гнула спину», як розповідала, «на німецького Ганса».
До війни Аніся заміж не вийшла, як говорили у селі – «засиділася у дівках». А коли повернулася «з Германії» на рідну батьківщину, то невдовзі зійшлася з вдівцем Григорієм, який ще з дитинства шкутильгав на ногу, закидаючи її при ходьбі. На той час у нього померла дружина, залишивши п’ятеро дітей. А що було робити жінці, коли в селі чоловіків майже не було: багато з фронту не повернулися, а ті, хто залишився, створили сім’ї. Не довго думала Анісія – йти чи не йти заміж за Гриця, бо мала вже 42 роки.
Хата, хоч і «шевченківська», їй лишилася від батьків, які рано пішли в засвіти. Не мала вона ні сестер, ні братів. Думала так: «Старші діти Григорія вже дають собі раду, а двоє молодших, ще рік якийсь чи два, і тоже підуть на свій хліб». На тому і зійшлися.
Коли у них народилася Лівоня, йшли післявоєнні 50-ті роки. Було важко, але тішилася жінка своєю донечкою, а Грицькові, який вже добряче пізнав «смак батьківства», якось було байдуже. Пізніше він таки гірко пошкодує за свою байдужість, бо дочка так і ні разу не назвала його батьком, а коли треба було до нього звернутися, то все якось несміло: «Дайте» або «Візьміть». А у більшості старалася його оминути, бігла до матері.
Бувало, що сільські молодиці ще й покепкують з нього, мовляв, що там твоя благовірна – «ще в жита не ходила»?
…За турботою і роботою йшли роки. Не зогледілася Аніся, як донька підросла і вже парубки почали на неї задивлятися. У свої 18 вийшла Лівоня заміж за місцевого хлопця, напівсироту, старшого від неї на десять років
– Микиту. Прийшов він до них у приймаки. Раділи і мати, і дочка, що буде гарна підмога по господарству, бо чоловічих рук таки добряче не вистачало. Все б ніби добре було, одне не давало спокою молодому господарю – досить великим був ревнивцем. Все підозрював свою дружину в зраді. А найбільше його «мучила» розповідь Лівоні про те, як вона ученицею добиралася до школи в сусіднє село, бо у рідному була тільки восьмирічка. А йти треба було добрячий шмак дороги поза селом, де колосилися житні поля, високі стебла якого сягали більше зросту людини. І були такі випадки, що у тих житах, щоб «налякати» людей, засідали там, так звані, «маньяки». При своїй розповіді пригадала молода жінка, як вона одного разу чудом вирвалася від п’яного «бузовіра».
І коли у подружжя народилася донька Олеся, то Микита, пригадавши розповідь дружини, відразу приписав народження дитини до такого «маньяка», мовляв, Лівоня його зрадила. З того часу все і почалося. Молода жінка не мала права кудись піти, з кимось порозмовляти, а вже про сільські посиденьки з подругами – і мови не було. Спочатку все було ніби жарт. Бувало, що сільські молодиці ще й покепкують з нього, мовляв, що там твоя благовірна – «ще в жита не ходила»? Але, коли побачили, що то не до сміху, що, причастившись оковитою, чоловік не давав спокою і Лівоні, і її матері – Анісії, то соромили його. Але підлите у «вогонь масло все більше розгорялося».
Так і жили… Шкодувала Лівоня чоловіка, тож і не розлучалася. Казала, а куди він подінеться. Добре, що хоч рук не розпускав. Та й дітей вже було трійко. Найстарша Олеся ще змалку затамувала образу на батька, бо не раз чула кривдні слова. Старалася менше з ним розмовляти, а коли подорослішала – той взагалі перестала з ним спілкуватися.
…Важка розмова дочки з батьком відбулася перед його відходом у засвіти. Був теплий осінній день, коли Микита відчув слабкість, і ніби іншими очима подивився на світ. Він покликав Олесю. Вони дивилися один на одного, ніби вперше по-справжньому відчували подих своїх сердець і… мовчки просили пробачення за неправильно прожиті роки...
Ніна МЕЛЬНИК.
Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу Волинь ЗМІ
Читайте також: «Хай мовчать америки й росії…» (Василь Симоненко, 1962-ий рік).
