Татова доня. Історія на вечір

– Казали ж Пет­рові, що Ліда йому не пара, – пліткували в селі. – Гарна, бестія. А Петро… простий хлопець. Тракторист. Потрібна була йому та женячка? Тепер сам із малою залишився.

– Може, Ліда отямиться.

– Ага! Бачили, як у місті дефілювала під руку з новим чоловіком. Модно вдягнута, в туфлях на високих каблуках. Навіщо їй Петро?! І роботу гарну знайшла.

– Що ж то за мати така, від рідної дитини відреклася…

…Петро навчився заплітати доньці кіски й розповідати незграбні казки. Ні, вони були добрими і навіть смішними. Він їх сам придумував. «Списував» образи з найколоритніших сільських жінок. Доня сміялася. І він разом із нею. А коли малеча засинала, йшов у садок, курив дешеві цигарки і багато думав… Не тримав зла на Ліду. Мав лише образу. Не за себе – за доньку.

Петро боявся залишати Уляну на цілий день вдома. Тому вранці розкутурхував малу, брав на руки, вмивав холодною водою сонне личко, одягав, наливав горня молока на сніданок, клав у торбинку нехитрий обід і вони разом йшли на роботу.
Трактористи знаходили в своїх кишенях для малої «дюшеску» чи «барбариску» від «зайчика». Петро садив Уляну біля себе і вони до пізнього вечора орали поле. Дівчатко навіть примудрялося дрімати під гуркотіння гусеничного трактора.
По неділях Петро варив борщі-супи і ліпив вареники. Вареники виходили великі. Можна було одним наїстися.

Інколи приходила Петрова тітка – рідна сестра покійної матері, й відганяла його від плити. Готувала і говорила про Ліду. Тітка була добра, але простити Лідиного вибрику не могла. Бувало, перебирала розлучених жінок та удовиць у навколишніх селах і припасовувала їх до Петра. Він сердився. Розум осуджував Ліду, а душа – ще любила… Крім того, Петро не був упевнений, що чужа жінка зможе стати для Уляни доброю матір’ю. Він не міг дозволити, аби хтось образив доньку.
…Сільська головиха завела з Петром мову, коли треба було збирати Уляну до школи:

– Вислухай і не гнівайся за пораду. Віддай доньку до інтернату. Як будеш раду давати, коли Уляна школяркою стане? Зможеш їй із навчанням допомагати? Ти ж з ранку й до смерканку працюєш. Дитина цілими днями сама вдома після уроків буде. А там – доглянуть. Та й місто – не за горами. Що таке два десятки кілометрів? Будеш забирати Уляну на вихідні, на канікули.

Розум осуджував Ліду, а душа – ще любила…

Петро роздумував над словами головихи. Розумів: добре каже. Але й із донькою розлучатися не хотів.

Сільське начальство підтримала й тітка.

…Учителі хвалили Уляну. Чемна, вчиться на відмінно. Петро тішився. І сумував: чула б Ліда. А вона про доньку й не згадувала.

Найбільше за все Петро чекав канікул. Уляна читала йому вголос дитячі казки. Малювала дивні квіти, їхню хату, поле… Він складав малюнки в шухляду. І, коли залишався сам, діставав їх, розглядав, аби не було так сумно.

Тітка й далі діставала Пет­ра, аби знайшов собі дружину. Сватала овдовілу Люську із сусіднього села, в якої – велика господарка: дві корови і купа іншої живності. Колись, у школі, Люська огріла Петра портфелем, аж у голові замакітрилося. Тому тітчину пропозицію відмів раз і назавжди.

...Уляна подорослішала і погарнішала. Тепер, коли була вдома, готувала Петрові обіди. Прибирала. Доводила квітник до ладу. Сапала грядки. А ввечері сусідські дівчата кликали Уляну до клубу. Відмовлялася. Не хотіла залишати батька самого. Недарма в селі її по-доб­рому називали: татова доня.

…На доньчин випускний Петро вперше за багато років справив собі нового костюма і купив туфлі. Уже й забув, коли так парадував. Почувався незграбно в обновках.

– Куди, Петре, вибрався? – запитували сільські сороки, коли йшов на зупинку.

Про Петра в селі ніхто поганого слова не сказав.

– Ти ба, – взяла руки в боки перша пліткарка Ксенька, – золотий чоловік! Не спився. Уляна в нього, наче квітка. Дурна, Лідка, ой, дурна. Все життя молодою і гарною не буде. Хтозна-де і біля кого на старість доведеться голову прихилити. Дітей із тим… не має.

– Чекай-чекай, ще прийде доньку перепрошувати, – кинула котрась із жінок.

– Я б її паршивим віником гнала, – розійшлася Ксенька.

…В сукенці небесно–голубого кольору, з довгим розпущеним золотим волоссям, Уляна виглядала справжньою красунею.

– Доню, ти така… така гарна, – мовив охриплим голосом Петро.

Горло душили сльози. Від щастя. І від смутку. Ліду згадав. Якби бачила, яка красива їхня донька…

– Ой, тату, і ти – такий святковий…

…Уляна закінчила інститут. Вийшла заміж. Оселилися з чоловіком в обласному центрі. Народила Петрові внучку і внука. Коли привозила малих до села, він розповідав їм незграбні казки, як колись малій Улянці. А ще почав розводити бджіл, бо дітям, був переконаний, потрібен справжній, а не куплений мед. Внуки бджіл не боялися, бо дід Петро казав, що чемних дітей вони не кусають. А Оксанка з Сергійком вважали себе дуже чемними.

…Внуки виросли. Петро постарів. Уляна кликала батька до міста, а він не міг залишити своїх вуликів, садка, хати.

– Ми ж не на поверсі живемо. Власний будинок звели. Місця вдосталь.

– Хіба я вже зовсім немічний? – віднікувався. – Ви там своїми бізнесами займаєтесь, а я що буду робити?

– Тату, ви все життя тяжко працювали. Пора відпочити.

– На тім світі відпочину. Ось скоро липи зацвітуть. Знаєш, який липовий мед помічний?! А потім – гречка… Бачила, за нашим городом фермер гречку посіяв?

– Тату, пам’ятаєте мою подругу Ганну? Вона зараз – директорка притулку для стареньких людей, що в нашому райцентрі. У наступні вихідні повеземо туди гуманітарну допомогу.

– Може б, меду взяли? Зараз принесу. Бідні люди в тих притулках. Ні рідні, ні дітей…

У суботу Уляна з чоловіком привезли в притулок одяг, харчі, інші речі. І мед із батькової пасіки. Ганна представила колективу та підопічним свою шкільну подругу, а тепер бізнесвумен й меценатку Уляну Петрівну та її чоловіка Мирослава Івановича, які завітали з обласного центру зі щедрими подарунками.

Уляна запрошувала усіх скуштувати меду з пасіки свого батька. І обіцяла приїхати ще.

– Уляну Петрівну виховував батько. Гарний, добрий чоловік. І мед із його пасіки дуже смачний, – додала Ганна.

Одна з її підопічних тихо зойкнула, почувши ім’я, по-батькові благодійниці та її історію. Це була Ліда. Вона здогадалася, що ця вродлива й успішна жінка – її донька.

Ліда дивилася через вік­но, як Уляна прощалась із директрисою, сіла в машину. Не жаль чи докір совісті відчувала, а… заздрість. Заздрила своєму колишньому першому чоловікові та зрадженій доньці. Вони без неї не пропали. А вона – вже давно нікому не потрібна.

Ольга ЧОРНА.