Боєць Волинської бригади 77 днів тримав позицію

Пан Олег на псевдо «Гран» служить на посаді командира відділення у 3 механізованому батальйоні 100 ОМБр.

До 45 років цей чоловік не мав жодного стосунку до війська – не служив «строчку», не навчався на військовій кафедрі…

З дитинства мав два великих захоплення – риболовлю та футбол. Найбільше любив рибалити зі спінінгом на річці Рось (найпам'ятніший трофей – щука вагою понад 4 кг!). Вболівав за київське «Динамо». Та й сам грав на позиції правого захисника за команду (називалася вона, звісно, також «Динамо»!) з рідного села Тадіївка (колишній Володарський, а нині Білоцерківський район Київщини).

 Закінчивши Білоцерківський державний аграрний університет (нині Білоцерківський національний аграрний університет) і здобувши спеціальність агронома, Олег усе життя працював за фахом:

– Спочатку у колгоспі, згодом – у фермерському господарстві. Відповідав за вирощування зернових культур – пшениці, ячменю, сої, кукурудзи, гречки, соняшнику, – розповідає «Гран», – У лютому 2022-го я не пішов до ЗСУ добровольцем, бо розумів – хліб теж треба комусь вирощувати. Але коли влітку 2024-го одержав повістку, навіть гадки не мав ухилятися – у визначений час прибув до ТЦК, пройшов ВЛК, згодом – курс БЗВП (базової загальної військової підготовки) у навчальному центрі.

На початку серпня Олег потрапив до лав 100 ОМБр. Пройшовши допідготовку та адаптацію, чоловік вирушив у Торецьк на своє перше бойове завдання…

…Замість запланованих п’яти днів, «Гран» пробув на позиціях 77 днів, щодня демонструючи неабиякий героїзм, інформують в 100 омб.

– Увесь цей час поруч зі мною був побратим Валера на псевдо «Лівша», з яким ми познайомилися ще в навчальному центрі. Згодом ми «підхопили» ще бійця Олександра на псевдо «Карп» зі 150 ОМБр, – каже Олег, – Бити ворога доводилося у режимі нон-стоп. Бо там якщо не ти, то тебе. Завдяки раціям у нас був постійний зв'язок з командуванням. Дронами нам доставляли батареї до рацій, воду, їжу (хліб, галети, консерви, сало). Ремінці, звісно, затягнути довелося. Та найбільше я чекав «передачу» із сигаретами – без курива справді не міг…

Найважчим випробуванням за увесь цей час, зізнається боєць, стала втрата побратима із сусідньої позиції:

– Йому ударною хвилею зламало шию. Ми змогли затягнути його у підвал, але зарадити вже нічим не могли. За кілька хвилин він помер у мене просто на руках…, – розповідає «Гран».

А ще Олег жартує, що після війни зможе на пів ставки підпрацьовувати у лікарні хірургом…

– У декого з хлопців починали нагноюватися дрібні уламки, які потрапили в тіло під час обстрілів. Брав ножа, добре випалював лезо, а перекис водню і перев’язувальний матеріал в аптечках були. – Одним словом, навчився давати раду тій напасті – «пацієнти» із сусідніх позицій вже в чергу до мене «на прийом» писалися…

До речі, на виконання бойового завдання «Гран» вирушав пострижений «під нуль». Та протягом понад двох з половиною місяців «зачіска» чоловіка неабияк змінювалася:

– Періодично ножицями з аптечки трохи обрізав «зайву» бороду. Вже коли повернувся з позицій, нарешті поголився, а ось знову стригтися «під нуль» не став – лишив «оселедця». Бо, виходить, я таки непоганий козак – раз усе те зумів пережити…

– А що зробили найперше, коли нарешті повернулися із 77-денного бойового завдання? – цікавимося в Олега.

– Була ніч, тож дзвонити своєму вітчиму Юрію Івановичу не став, аби не тривожити літню людину. Набрав брата – також Юрія. І подзвонив своїй колишній дружині Наталі – попри розлучення ми перебуваємо в хороших людських стосунках, нормально спілкуємося. Попросив, аби вранці сказала 14 річному сину Артему та восьмирічній донечці Діні, що тато живий…, – зворушливо розповідає «Гран», – Ну, а потім… засів за YouTube – до самісінького ранку дивився огляди ключових футбольних матчів, які пропустив за ці 77 днів!

А ось що каже наш Герой про чинники, які допомогли йому пережити усі випробування:

– Найперше допомагали думки про дітей – було величезне бажання все витримати, повернутися і обійняти їх. А ще – рятувала молитва. Навіть ті, хто ніколи не знав навіть «Отче наш» – раптом усе «згадували» і починали дуже гаряче молитися…

P. S.: Указом Президента України №122/2025 від 23 лютого 2025 року молодшого сержанта Гранківського Олега Володимировича нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.