Думки волинського журналіста: Людські надії не зникають ніколи!

Хоча наразі в нашому суспільстві подеколи панують песимізм і страх в очікуванні найближчого майбутнього, ми, українці, живемо надією, що все в нас має бути добре: нарешті повинна закінчитися кровопролитна одинадцятирічна війна й настати довгоочікуваний мир. Таким є наше сьогоднішнє найбільше й найпотаємніше сподівання.

Напередодні 144-ої річниці від дня народження Лесі Українки спали на думку її задушевні молитовні слова з «Contra spem spero»: «Без надії таки сподіватись, /Буду жити! Геть, думи, сумні!».

За якийсь час у інтернет-мережі натрапив на спробу відповісти на запитання: звідки береться надія? Чистою правдою, як вважає дописувач Анатолій Якобчук, є те, що, хто не пережив безнадійної ситуації, ніколи не зрозуміє, що це таке.

«Безвихідь – це коли вже всі двері замкнені, коли ти стоїш у глухому куті й не можеш знайти вихід, коли руки опустилися, і ти почув: «Вам залишилося жити не більше кількох місяців». Це відчуття знайоме небагатьом із вас. Але ті, хто пережив щось подібне, бодай раз, можуть сказати, що то є справжня надія. Вона приходить лише тоді, коли ти чіпляєшся за будь-яку соломинку, щоби все змінити, врятуватися й жити довго та щасливо», – зауважив він..

Одинадцять років тому страшна війна прийшла на нашу землю. І ця небезпека назавжди змінила не тільки наше життя, а й зробила нас стійкими, сміливими, незламними.

Саме така згуртованість внесла в наші серця справжню надію, що вдасться захистити рідну землю, бо, як писав Павло Тичина: «Ми є народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була».

Це і є справжня надія на краще життя. Тоді в серці зароджується те, чого раніше в нас не було: вдячність до Бога. Надія в безнадії рятує тільки тих людей, які не дозволили вбити в собі надію на майбутнє. Вони кожну мить проживають як останню, сподіваючись, усе таки, що зустрінуть новий завтрашній день. Це – про нас. І щонайперше – про наших безстрашних воїнів-героїв. 

…Кажу – повторюю, наголошую, стверджую це собі – дядьку, рідний племінник якого, будучи вже після кількох поранень і контузій демобілізованим, знову повернувся на фронт, щоб віднайти безвісти зниклого українського воїна – свого двоюрідного брата, мого племінника.

Нехай надія не помирає ніколи!

Михайло ЛАПКІВ, журналіст, колишній редактор Луцької районної газети «Слава праці»

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: Чому зараз на кожному кроці чути нецензурну лексику, особливо від дівчат-підлітків?